Зачитають постанову — партійну панахиду, піднімуться тисячі рук. Через кілька день буде постанова ЦК, знімуть з усіх високих постів, може поки що переведуть десь на провінцію. Хоч сяк хоч так — кінець.
Чи не виринули тоді в його пам'яті спільна яма, сморід, Робесп'єр без голови, Котовський, Луб'янка, така йому знайома?
Нарком викликав телефоном свою дружину, сказав їй, що він зараз застрілиться, і попросив її дбати про сина. Після цього він вистрілив собі в серце. Це було в його кабінеті, в Держплані, на майдані імені товариша Дзержинського. Надворі стояв теплий літній день, був липень 1933 року. Конвент повалив Робесп'єра теж у липні (9 термідора — 27 липня 1794 року).
Умерти зразу Скрипникові не вдалося, бо він не влучив у серце. Партійні вожді, вражені несподіванкою, стояли навколо ліжка вмираючої людини. Скрипник у житті рідко всміхався. Тепер він зробив зусилля і, іронічно показуючи на невдало прострілені груди сказав:
— Це остання помилка Скрипника.
Він натякнув цим на свої "помилки", за які партія збиралася його судити.
В історії є подібні приклади шибеничного гумору. Існує переказ, що коли Кочубея з Іскрою, після їхнього доносу на гетьмана Мазепу, "допитували" і, після царського слідства побитих, відволокли на рогожі до в'язниці, Кочубей спитав свого товариша:
— Що, брате, смачні московські пряники?
Офіційне повідомлення про смерть старого більшовика прийшло не від центрального комітету комуністичної партії України. Ждали, яку формулу приготує Москва. Після довгих годин чекання прийшло повідомлення ЦК ВКП(б) з Москви про самогубство Скрипника. Це не був некролог. Це була лиховісна програма дальшого нищення українських націоналістичних елементів, у зв'язку з якими Скрипник нібито заплутався.
Поховали Скрипника в Помірках за Міським парком.
Над сином і дружиною наркома прийняли шефство-опіку високі партійці — Балицький, Косіор.
Здається, його останки потім перевезено до Києва, на Байкове Кладовище.
В 1938 році дружину Скрипника заарештували, а малого сина забрали з дому, треба думати — до одного з тих дитячих будинків, де виховували дітей зліквідованих комуністів.
Про Раїсу Леонідівну не згадують у теперішніх, виданих після "реабілітації" біографіях Скрипника. Очевидно, вона померла в концлагері.
Коли пролунав постріл Скрипника, населення сприйняло цю вістку відповідно до психологічної атмосфери того суворого часу, перебуваючи розумом і серцем серед апокаліптичних могил мільйонів замучених голодом українських селян. Це було байдуже зацікавлення до появи нового покійника, яке можна спостерігати серед людей, що довгий час живуть близько цвинтаря. Українська інтелігенція зіщулилася ще більше, чекаючи нових арештів.
ІВАН СІЯК СЕРЕД АДВОКАТІВ
У 1930 році була ліквідована приватна практика і адвокатів об'єднано в консультаціях. Клієнт мав право обирати собі адвоката. Гонорар, хоч і з винятком певного відсотку на адміністративні потреби й оплату персоналу, діставав адвокат.
У першій половині тридцятих років, коли колективізували сільське господарство, на бюрократичних верхах рішили зробити з адвокатів державних службовців для юридичної допомоги населення.
Це були найгірші часи того періоду. Дивно, що більшість з нас не думали залишити адвокатуру. Діяла в нас інерція, пасивність, любов до професії. Дехто намагався перейти на наукову роботу, власне педагогічну в юридичній галузі. Таких було мало. Інші пірнали в "юрисконсульство". Хапали по два-три юрисконсульства, забіжить в одну установу, залишить на своєму столі портфеля, заскочить до голови установи в кабінет, біжить до іншої. Було модно робитися економістом, дехто переходив на цю роботу — бо скрізь складаються плани і економісти потрібні.
Нікому з нас не спадало на думку змінити професію радикально.
Один був молодий адвокат — виразний українець Павло Т. Бузань. Він визначався незалежністю вдачі. Коли його викликали до Наркомюсту, до відділу, що керував адвокатурою, для неприємних розмов, Бузань прийняв рішення. Він вийшов з адвокатури і перейшов на "пролетарську" професію — став кваліфікованим будівельником. Це єдиний випадок сміливого розв'язання наших інтелігентських проблем в ті несприятливі для інтелігентів часи. Він показав себе добрим фахівцем на великих будівництвах у Харкові, був на Уралі. Через якийсь час вернувся і працював юрисконсультантом.
Перетворення адвоката на совєтського службовця з місячною платнею викликало серед адвокатури спротив цьому заходові влади, бо це було вже навіть гірше як колгосп.
Це вбивало ідею адвокатури.
На зборах адвокатів було чути дуже багато виразних голосів протесту проти знищення адвокатури.
Ідею зробити з адвоката чиновника підтримували тільки наші комуністи в Колегії. Головою Харківської Колегії Оборонців був тоді Іван Михайлович Сіяк. Він з темпераментом обороняв ідею Наркомюста. Мені здавалось, що Сіякові не тільки йшло про виконання директиви Наркомюста, про загальний напрям партії підпорядкувати державі і партії всі прояви життя (тоді ми ще не знали терміну "тоталітарний режим").
Психологічно Сіяк був чужий і національному складові адвокатури, де було небагато українського елементу, був чужий і духові індивідуального, неусуспільненого сектору життя.
Щоденна діяльність адвокатури полягала в обороні інтересів тієї ще неусуспільненої людини чи то проти тяжкого тиску кримінальних репресій чи то в обсягу матеріальних інтересів, квартира в жилкопі, власний будиночок.
Несподівано проти Сіяка, проти партійної лінії, став на адвокатському боці ніхто інший, як тодішній прокурор СССР А. Я. Вишинський.
Він уважав, що в судовій і адміністративній системі має існувати адвокатура, а не службовці — юридичні порядники.
Інститут адвокатури був збережений. Через деякий час навіть була скасована попередня назва "оборонець" і заведений термін "адвокат".
Це тільки епізод в історії адвокатури і тут було б зайво говорити про лицемірство А. Я. Вишинського і його зверхників, коли настав період "єжовщини" і коли мільйони людей в найсерйозніших справах, де йшло про їхнє життя і волю, були позбавлені права на оборону і хоч би якийсь суд.
Іван Сіяк на моїх очах доживав своє життя галичанина в УРСР. Він мав свої заслуги ще з часів Галицького Ревкома. Проте кар'єра його проходила непомітно. Він рахувався також на роботі і в Харківському Інституті Марксизму і Ленінізму. Про його наукову роботу я не знаю.
В нашій Колегії Оборонців він не міг себе проявити нічим. Думаю, що він, знаючи добре, куди прямує лінія партії — проти українського націоналізму, передчував свій кінець. Велике нервове напруження відчувалося в ньому. Можливо, що це була давня, природжена нервовість. В сірих, холоднуватих його очах тепер можна було прочитати ще й нудьгу зацькованої людини. Видно було, що він самотній, до болю самотній в цій метушні щоденного життя, де на кожному кроці були смертельні пастки для людей української культури — партійних і безпартійних.
У мене до нього була непоказувана симпатія, та національна симпатія, що прориває партійні і офіційні бар'єри.
Неподібний до Івана Сіяка був його брат Микола Михайлович. Іванова партійність, однобокість, динамічність були зовсім відсутні у брата. Микола Сіяк був делікатний, з добрими манерами галицький інтелігент, що мав нещастя приїхати на Україну на заклики Скрипника. Його культурний багаж був використаний мінімально — він викладав українську мову на українізаційних курсах. Українізував він і харківських адвокатів, при чому користувався в них великою симпатією і пошаною.
Обидва Сіяки зникли ще задовго перед єжовщиною.
Про галичан в УРСР мені розповів інтересну річ один тюремний приятель якось у тюрмі. Він знав технічні прийоми відомих "органів", бо колись належав до втаємничених.
Всі, або майже всі галичани, говорив він, були завербовані заздалегідь. В перші роки, коли вони з'явилися з Галичини більшими групами, арештовувано тільки окремих з них. Їх примушувано давати свідчення на багатьох галичан, які ще були на волі. Такого автора розлогих свідчень засилали до таборів, а його "спільників", яких він ніби то завербував до організацій, не чіпали. Ніби нічого не сталося. Могло проминути кілька років, живе собі й працює такий "завербований".
Коли ж приходить призначений органами час, беруть чоловіка і показують йому, що він член контрреволюційної організації, що його завербував такий і такий. Отже вербовка була якийсь час ніби законсервована, але як усякі консерви, зберігала своє значення. "Завербований" після відповідної процедури "слідства", звичайно, мусить признати себе за винного. Коли треба, він і сам когось ще завербує.
***
Серед небагатьох українців у харківській адвокатурі був якийсь час — кілька років усього — один дуже завзятий патріот — Микола Олександрович Миколаїв. Миколаїв вернувся з еміграції. Він казав, що у Варшаві був секретарем комфракції Сейму, очевидно, сам безпартійний. До революції на Поділлі працював секретарем Окружного Суду. Він мав добрий рівень освіти. Жити на Поділлі у рідних місцях, де в нього залишилася дружина, йому не дозволили. В Харкові він жив без дружини. Великої адвокатської практики не міг розвинути, але заробляв на життя. Національні почуття в ньому просто клекотіли. Дійсність, що її він побачив, примушувала його тільки мріяти, що колись українська національна чрезвичайка почистить кого треба.
Несподівано і він зник. Це були ще ранні роки лагерного мучительства. Про перший рік його заслання збереглися відомості від людини, що була з ним. Подаю їх — вони характеризують тодішні умови.
Ешелон із засудженими з харківських тюрем вийшов 30 березня 1930 року. До Владивостока прибув 26 квітня. Того ж дня всіх погнали пішки до зруйнованої казарми на шостому кілометрі залізничного відгалуження. Після переклички спитали, хто тут артисти, співаки, музики. Миколаїв зі своїм супутником з ешелону І. Макогоном (який подав відомості), вийшли три кроки наперед разом з іншими "артистичними" силами. Всіх таких повели до казарми, там були двохярусні настили — нари, недавно звільнені від полонених китайців. Енкаведист сказав: "скоро перше травня і ви маєте прискорено приготувати концерт і водевіль.