А те, щоя оглушений лежу, що після удару по голові язика не можу назад втягнути у рота — те їй байдужісінько...
Малько ще швидше забігав поміж столами. — От які наші жінки! Їм, бачте, ваза дорожча за нас, чоловіків!
— Дивлячись яка ваза, — підсумувала Малькову розповідь Варя Пташкіна. — Є такі, що й за голову дорожчі.
— Та ви... що? — розгубився Малько. — Бра-атці... Та мене ледь не вбило. Дивіться, що на голові...
Він обережно зняв шляпу і показав здоровенну ґулю в себе на тім'ї. Та дивитись на ту гулю охочих не знайшлося.
— Що гуля? — проспівала Варя Пташкіна. — Гуля заживе, а вазу не склеїш. Пропав кришталь. Та й потім... Голова вам, Малько, на дурняк дісталась, а вазу ваша дружина аж за сорок сім карбованців купила. Розуміти треба!
— Можна подумати, — кинувся до неї Малько, — що ви свою голову та купляли.
Варя так і спалахнула.
— А ви свою лису голову до моєї не рівняйте! — і поправила пишну зачіску. — Я, може, в перукарні аж два вихідних просиділа. Я, може, за одну лише зачіску двадцятку вгатила!... А ви... Та погляньте краще на свою голову: ну яка з неї, вигода? І кому? А кришталева ваза — це — річ!
Що тут зчинилося у відділі!
— Подумаєш, цінність! — галасували жінки. — Може, в якого академіка і голова, а в наших чоловіків хіба ж то голови?
— А вазу спробуй дістати! Вони рідко бувають у продажу і їх миттю розкуповують.
— Та й сорок сім карбованців — це гроші. А він... язика вивалив... Ще й кота перелякав.
— А кіт, мабуть, ангорський.
Чоловіки делікатно спробували на захист Малька ставати: мовляв, ваза, безперечно, коштовна, але ж і голова дечого варта. Особливо коли вона на в'язах...
— Хто його знає, — дипломатично підсумував завідуючий відділом, котрий, власне й завом був цілих двадцять п'ять років тільки тому, що завжди дотримувався золотої середини. — Тут, знаєте, дуже питаннячко складне. Може, голова дорожча, а може, і ваза... Так-с, шановні...
НУ Й ПОРЯДОЧКИ!..
І що за порядочки, скажу вам, у наших готелях позаводили? Такий контроль, що й кроку без їхнього відома не можна ступити. Не готель, а — ревнива жінка! Коли прийшов, коли пішов — фіксують. Ну, та це ще півбіди, гірше, що гостей, які, приміром, до тебе прийдуть, у спеціальні карточки записують. І час зазначають, коли ті гості прийшли і коли пішли від тебе... Ну, записуйте, коли вам у готелі робити нічого, але ж для чого треба зазначати у тих карточках стать гостей? Кому це потрібно? До якого добра може довести людину така дріб'язкова опіка?
От з моїм приятелем нещодавно історія трапилась. Приїхав він у місто Н., у відрядження, зрозуміло. В готелі влаштувався (броня у нього була), окремий номер відхопив. І відразу ж, як зразковий сім'янин, додому, дружині дзвонить... Так і так, мовляв, не хвилюйся, влаштувався у такім-то готелі, номер окремий, так що все — о'кей!
Ну, океїть він день, два, три...
Вдень службовими справами займається, а увечері тихо та мирно собі телевізор дивиться. Номер бо окремий, з телевізором... Да-а.
А на четвертий день у місто Н. приїздить його дружина. Теж у відрядження, тільки від свого управління. Ну й приходить вона у той готель і питається:
— У вас такий-то громадянин проживає?
— Проживає, — одказує чергова. — А ви до нього у гості чи як?
— У гості, — посміхається дружина. — Скажіть, будьте ласкаві, у якому він номері?
— Одну хвилинку, — ввічливо чергова, — зараз я дістану карточку і запишу вас. Бо в нас такий порядок — хто сторонній заходить, записуємо: куди, в який номер, до кого і час, коли гість прийшов і коли пішов.
Тут вона дістає карточку, дивиться в неї і вигукує:
— О!.. У п'ятому номері вже є гість!
— Який ще... гість? — перепитує дружина.
А чергова (так ніби хто її за язик смикав) і читає:
— "Гість, в кількості 1 (один), стать жін.", — ще й пояснює, що у п'ятому номері, судячи по запису у карточці, присутня одна жінка. Зайшла вона в номер о 19.35. Зараз 22.45. Отже, о 23 годині згідно з внутрішнім розпорядком ми по телефону попередимо гостю, щоб вона залишила номер.
— Не турбуйтесь, — каже дружина, — я сама зараз попрошу його, щоб гостя залишила номер.
— Почекайте, — їй чергова, — я мушу і вас записати.
— Не треба, — кричить дружина. — Я всього лише на п'ять хвилин зайду. Думаю, цього часу мені вистачить.
І справді, в номері побула всього лише п'ять хвилин. Випровадила "гостя, в кількості 1 (один), стать жін." З чоловіком мило побесідувала.
І все це за якихось п'ять хвилин.
А приятель мій після того п'ять днів ходив до хірурга. Буцімто для профілактичного ремонту. А я гадаю, що ходив він для капітального ремонту.
Хірург, щоправда, виявився не з тих...
Лікарняний не видав приятелю моєму.
— Не маю права, — каже. — У вас — сімейна травма. Це як держава, каже, буде оплачувати усілякі сімейні інциденти та ще в готельних номерах, то так, чого доброго, і казна спорожніє!
Бачили, який уболівальник знайшовся?! Державної казни йому жаль. Та й хіба вже у нас так багато чоловіків одержують сімейні травми? Якщо половина набереться, то й добре.
Приятель мій до директора того готелю ходив.
— Ви, — каже, — у карточці записували, що в мене гості "у кількості 1 (один), стать жін.", ви й компенсуйте мені тимчасову непрацездатність. Я, — каже він, — у відрядження приїхав службове і справами службовими займався, а ви — гостей моїх реєструєте. Бо робити вам більше нічого.
Готель, звісно, відмовився компенсувати моєму приятелю тимчасову непрацездатність, ще й по місцю його роботи в управління повідомив... То приятель мій і схопив догану за аморальну поведінку в готелі міста Н. Ще й заборонили йому у відрядження надалі їздити. Як морально нестійкому.
От до чого може довести людину дріб'язкова опіка готельних працівників над своїми постояльцями, оті усякі там записи на кшталт: "Гість, у кількості 1 (один), стать жін."
ВТЕЧА ДО СЕБЕ
Ну ось... дожилися, можна сказати, по саме далі нікуди. Вже навіть тікати доводиться. І до кого б, ви думали? Та до... самого себе. Від стресів. Щоб хоч на мить зосередитись, значить, нерви свої затуркані вгамувати, у себе, простіше кажучи, прийти.
І є від чого. На роботі — літучки, плани, розноси у шефа, штурмівщина: давай, давай, дава-ай!..
В автобусі тебе штурхають у плечі і в боки: давай, давай пробирайся вперед, чого на проході стовбичиш?..
Дома жінка: давай, давай!.. То в магазин збігай, то посуд поздавай, то килим повитрушуй, то підлогу помий, то...
То доміно в дворі (хіба ж так психуєш, як "козлом" станеш!), то телевізор (як твоя улюблена команда програє, то ладен і на стінку подертися), то в сина двійка з поведінки і треба брати пасок і моральну бесіду з ним проводити, то...
А-а, вгору глянути ніколи!
І от в газеті читаю: хоч на кілька хвилин на добу, а треба, значить, тікати до себе. Газета — спасибі їй! — і місце для втечі вибрала. Кухню. Зовсім близько. Як кажуть: і дома, і замужем. І ось як треба втікати. Тільки-но двадцятий вік зі своїми стресами на ніч вгамується, як телевізор напрацюється, як сімейство ваше — нарешті!!! — вляжеться, ось тоді ви на кухню. Треба там, значить, сісти, денні турботи викинути з голови, зітхнути: ху-у-ух!!! — і до тями приходити. Різні там стреси з вас оте сидіння в кухні так і знімає.
От я і спробував. У перший же вечір, як сімейство моє захропіло, кидаюсь на кухню. Сідаю, глибоко зітхаю — ху-ух!!! Вилітайте з мене, усі стреси!.. Блаженствую. Аж не віриться, що я можу сам із собою побути і ніхто при цьому тебе в плечі не штурхає і не кричить: давай, давай, дава-ай!..
Тільки я почав у себе приходити, як тут дружина із спальні:
— Та чи я тебе довго виглядатиму?.. Лежу, чекаю, а він... на. кухні зітхає!.. Та ти що?.. Од мене вже тікаєш? Я тобі вже набридла, так?.. Чи кого вже назнав, так? Молодшу?.. Ось я і-тебе позітхаю!..
Але я духом не падаю. Тому, думаю, невдача, що кухня надто близько. Од жінки. Тут газета, коли кухню для втечі рекомендувала, щось, мабуть, недокумекала. Тікати, виходить, треба подалі.
Тож у суботу втік я аж за місто.
На так зване лоно природи.
Зайшов у ліс подалі, симпатичну галявину вибрав, сів... Ху-ух! Ну, думаю, аж оце я прийду в себе, аж оце стресів позбавлюся.
Коли це раптом вилазить один із кущів. На мене так радо витріщився, наче рідного брата здибав.
— О, — кричить, — третій!..
— А ти хто? — питаю.
— А я, — одказує, — другий. А перший он там лежить. А село за лісом. А в селі... хи-хи... сільмаг є. То як? Гайда?
Ну гайнули в село, потім на лоні природи сіли.
Да-а, скажу вам, посиділи добряче. Я так аж уранці в себе прийшов. І вчасно, бо комарі ледь не загризли.
Ет, думаю, на дідька мені здалася така втеча до себе. І далеко тікати доводиться, і комарі. Буду краще по-старому, в кафе тікати. Близько ж. Сервіс там, правда, не той, але ж — спасибі їм, хоч комарів ще не розвели!..
ДОМЕСТИКАЦІЯ
... От ви мені говорите, що добре, мовляв, коли дружина крім кухні та ще чимось цікавиться. Літературою там, мистецтвом тощо. Добре, я вам скажу, та не дуже.
От взяти мою. Науками цікавиться. І не просто цікавиться, а намагається, в життя досягнення учених запровадити. А науки, щоб ви знали, різні бувають.
От нещодавно питає мене ненаглядна моя:
— Ти знаєш, що таке доместикація?
"Чорт його розбере, що воно таке, — думаю. — Тепер понавигадували тих наук, що й назви не вимовиш!.."
А вголос кажу:
— Ну-у... — кажу, — в загальних рисах. А що?
— Не знаєш ти, любий, і в загальних рисах, — одказує моя половина. — Доместикація — це наука про одомашнення тварин. Першим, як відомо, було одомашнено собаку і звідтоді впродовж тисячоліть доместикація досягла великих успіхів в одомашненні диких тварин.
— А в дикого звіра та наука питала, чи він хоче одомашнюватись, чи ні? Може, він волею дорожить. Може, він чхати хотів на цю як її... доместикацію?
Але дружина мовби і не слухає мене.
— Зараз, щоб ти знав, любий, ведеться успішне одомашнення диких яків у Якутії.
— До чого це ти, — питаю насторожено, — диких яків згадуєш?
— А до того, — вона єхидно, — що яків... диких яків, виходить, можна одомашнити, а ти, наприклад, не піддаєшся доместикації!
— Я-а??
— Ти, ти, голубчик!
— А чого це мене одомашнювати? Хіба я дикий? Зрештою ж, не в лісі я живу.
— Тільки й того.