Ми були настільки впевнені в успіхові, що нехтували всяку небезпеку.
– А час, панове, буз воєнний і, природньо, ми трапили в досить неприємне становище.
– Бр-р! – аж зіщулився Пузанок.
– Мало-мало на гілляку не трапили, – пояснив Посмітюха.
– Взагалі, то був хибний шлях. Ми шукали золото, а трапили на зброю. Певніше, були свідками того, що золото виявилося зброєю, бо ладанку в нас партизани поцупили, вони й відшукали той "скарб", а ми тільки очима лупали, трапивши в полон. Ми все ж були не такі обормоти – перепрошую паньство за вислів, – щоб повірити, ніби то й увесь Довбушів скарб. Ми були переконані, що десь-то воно є щось більш варте за ту кляту зброю. Ось чому по війні ми знову кинулися на розшуки.
– Ну і... – не витримали Обормоти.
– Ми на правильному шляху, панове.
– А конкретніше?
– Час працює на нас.
– Та все ж?..
– Скарб буде наш.
– Це що: беззаперечний факт чи золота лихоманка?
– Паньство сумнівається?
– До дідька! Факти, факти! За чим, власне, зупинка?
– За грішми.
– Отже, якщо ви матимете гроші, то завтра ж буде скарб?
– Ні.
Тут Обормотів прорвало.
– Сеньйори, ми, здається, сюди видряпалися не задля того, щоб байки слухати. Є скарб чи ні?
– Є, є! – ляснули в долоні Пузанок з Посмітюхою.
– Де ж він, той скарб?
– Ось саме цього, на жаль, ми й не знаємо, – похитав головою Задунайський, – але, безперечно, довідаємося за якийсь час. Нам стало відомо – підкреслюю – нам стало відомо, що тут десь на Покутті живе один старезний дідуган, якому відома таємниця скарбу. Варто тільки його знайти – і справу полагоджено.
– То ви не знаєте навіть, де він живе, отой дідуган? До побачення, панове! Оповідайте іншим свої казочки.
– Стривайте, стривайте! – зупинив їх Задунайський. – Нащо так запалюватися? Треба, панове, обміркувати все спокійно, а тоді вже робити висновки. Охолоньте і сідайте. Помізкуємо по порядку. Що, насамперед, є істиною? Те, що скарб існує. Розумієте? – іс-ну-є.
– Це ще не резон. Біля узбережжя Арґентини теж до біса всяких скарбів, а спробуй – знайди.
– Це порівняння хибне. Скарб у землі – це не скарб на дні морському. Опріч того, ми володіли Довбушевою ладанкою і мали вже змогу пересвідчитись, що Довбуш слів на вітер не кидав. Нарешті, є люди, життя яких пов'язане з цією таємницею. Ми старанно обстежили всі верховинські села і, як бачите, час не марнували. Саме завдяки цьому ми довідалися, що десь тут, у Кутському чи Жаб'євському районі, живе столітній дід, батько якого був довіреним опришком Олекси Довбуша. Відшукати його – справа не така важка, як ви гадаєте. Столітні діди – не дітлахи, їх один-два та по всьому. На свої мандри ми витратили всі заощадження. Отже, справа тільки в грошах, які будуть потрібні й тоді, коли постане питання про спорядження, так би мовити, самої експедиції – розкопки тощо.
– І ви впевнені, що той дід, якого ми відшукаємо, так нам усе на долоні й викладе про той скарб?
– Упевнені.
– Звідки у вас така впевненість?
– Про це йтиме мова. Коротше – згодні ви пристати до компанії?
Обормоти перезирнулися.
– Е, була не була! Згода!
– Ну, то й по всьому, – зрадів Задунайський. – Майнемо тепер до Чернівців на розшуки Антка Маринчака. Цей батяр нам стане в нагоді. Ну, а фініт коронат апус!*
– Ціцерон! – загорлав Пузанок.
***
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ПЕРШИЙ. На обрії – Антко Маринчак
Кожну людину хоч раз у житті охоплює шал. Обормоти були звичайні смертні. Отже, за формальною логікою, і їх повинен був охопити хоч раз у житті той шал. Зустріч із Задунайським, Посмітюхою і Пузанком була фатальною. Відтепер скарб Довбуша полонив їх думки. Навіть не зчулися, як захворіли золотою лихоманкою. Де ще той скарб, і чи знайдуть вони його, – а вже їх охопило почуття, ніби вони ним володіють. Прожекти змінювали прожекти. За якийсь час вони забули все: татка, мамцю, Арґентину, Калуш, усі попередні гендлі, нарешті, злетіли над землею і невідомо в якому етері пливли. Це був шал. Він охопив Обормотів. Обормоти були звичайні смертні. Отже, за формальною логікою, кожного смертного хоч раз у житті охоплює якийсь шал.
Очевидно, компанію не лякало, що Довбушів скарб доведеться ділити на півдюжини чоловік, бо погналися за сьомим – Антком Маринчаком. Коли Обормоти запитали, нащо їм Антко Маринчак і хто такий Антко Маринчак, їм відповіли, що Антко Маринчак пройдисвіт всесвітнього масштабу, а отже без Антка Маринчака солідної справи не зробиш.
Антко мешкав у Чернівцях. Чому саме в Чернівцях – це важко було зрозуміти, бо сферою його діяльности були міста принаймні обсягу Львова. Проте він мешкав саме в Чернівцях, а не деінде, а якщо так, то не будемо копирсатися в Анткових таємницях, а ліпше помандруємо до нього в гості.
– Джентльмени, – сказав король більярду, коли компанія золотошукачів гамузом вперлася в номер готелю, де мешкав усесвітній волоцюга, – джентльмени, ви потискуєте руку, яка відома всьому світові. Її знають Рим і Токіо, Мельбурн і Варшава, Льондон і Париж, тому прошу ставитися з повагою до її господаря. Уот кен ай ду фор ю? – як кажуть англійці. Чим можу бути корисним?
– Ось питання істинно ділової людини, – за звичкою підніс пальця догори Задунайський. – Або, як казали латиняни: екце гомо*. Панове, відкриємо нашу конференцію одразу чи почнемо з преамбули?
– А що воно таке? – виткнувся Пузанок.
– Ну, приміром, чарка і єврейські анекдоти.
– Як паньству до вподоби, – з гідністю схилив голову Антко (він знав етикет!).
– От що, – втрутились Обормоти, – ми проти преамбул, де чарка та єврейські анекдоти, ми за те, щоб раз-раз – і ваших нєт, як кажуть в Одесі.
– Це вже солідно, – хитнув головою Антко, – це вже дещо і це вже мене цікавить. Отже, панове?
– Насамперед, – зазирнув в усі закутки Задунайський, – насамперед впевнимося, чи ми тут самі.
– Ви маєте на увазі мікрофони і таке інше? – спитав Антко. – Правду кажучи, я сам зневажаю останні досягнення науки і техніки цього ґатунку. Проте паньство може бути спокійним: Антко Маринчак ніколи не мешкає в кімнаті з підозрілими стінами. Отже?
Усі потягли крісла ближче до Антка і сіли півколом. – Довбуш, – ляснув по коліні Антка Задунайський. – Довбуш.
– А-а, – протягнув Антко, – ясно. Ну то й що? Хіба паньство вже забуло фіяско кампанії сорок третього року?
– То було, прошу, не фіяско, а тимчасова поразка.
– Виходить...
– Виходить, що не все ще втрачено. Як казав один розумний чоловік: Коли вам що-небудь не вдається – продовжуйте. Якщо знову не вдається – все ж продовжуйте.
– Ціцерон! – не витримав Пузанок.
– Панове, афоризми – річ дотепна, та кожен з них можна вбити іншим. На ваш, наприклад, можна відповісти таким: не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно. Чи, може, пан знайшов нову ладанку?
– Ні, – відказав Задунайський, – проте хай пан спершу послухає.
І Задунайський оповів Анткові про те, що у свій час почули від нього Обормоти.
– Панове, – сказав на те король більярду, – перш ніж дати вам відповідь, я повинен полагодити деякі справи. Крім того, я сьогодні маю партію з одною вельмиповажною особою. Нарешті, все це треба обміркувати. Отже, прошу в паньства три дні.
– Ну, – сказали Обормоти по тому, – ви впевнені, що цей сеньйор не обведе нас навколо пальця, мов останніх дурників?
– Все може бути, – спокійно відказав Задунайський, – та коли Антко Маринчак береться за справу, можете бути впевнені, що справу полагоджено. А загалом – кавеант консулес, як казали в Римі*.
Через три дні Антко сказав:
– Джентльмени, я приймаю вашу пропозицію і призначаю себе начальником експедиції. Віват!
– Віват! – без особливого ентузіазму вигукнули компаньйони.
Король більярду все прибрав до своїх рук – у цьому не було ніякого сумніву.
– Кавеант консулес, – трагічно звів руки догори Задунайський. – Сеньйори, – втрутились Обормоти, – чи не здається вам, що, простуючи в гори, необхідно мати при собі бодай поганеньку мапу?
Усі визнали, що заувага Обормотів цілком слушна. Проте дістати в Країні Чудес детальну трикілометрівку – це майже те, що шукати льоду на екваторі. Нема, однак, такої фортеці, котру б не взяли більшовики*. Мапу поцупили в одному з кабінетів облвиконкому. Найголовніше, таким чином, було зроблено. До мапи, звісно, потрібен компас. Придбали й компас. Після цього вирішили продумати детально все спорядження. Склали опис, врахували все, до останньої голки включно. Навіть мотуз і ліхтар захопили. Кожен почепив наплечник і, таким чином, ін корпоре рушили в похід*.
Йшли пішки, щоб не привертати до себе зайвої уваги – туристи, та й тільки. Взагалі, щодо обережности, то в цьому відношенні все було на належному рівні; кожен знав, що, де і як говорити, як поводитись, навіть який вираз обличчя повинен мати. Не забули й за папірці: у кожного в кишені була купа довідок, навіть з гербовими печатками. Оскільки тепер це діло вже давнє і не становить секрету, то ми й не приховуватимемо маршруту цієї цікавої експедиції.
Отже, вийшовши з Чернівців, караван узяв напрям на Бергомет, звідти пішов на Башківці, Вижницю, Кути, з Кутів – через Розтоки, Білоберізку, Устє-Ріки, Стеблів, Довгопілля, Голови, Яблунець до Гриняви. Гринява – стоп! Тут мав бути трамплін, з якого наші компаньйони повинні були зробити той історичний стрибок, який, відповідно, робив їх усім або нічим.
Гринява* – це гори, це ліси, гори такі, що ой-ой-ой! І такі ж ліси. Тут ще досі блукають тіні забутих предків, і досі ходять по полонині Йван з Марічкою*. Тут ще не перевелися привиди і подекуди навіть нечиста сила. Тут ще живуть відьми. Від Гриняви до цивілізації така ж віддаль, як від Полінезії до Европи.
Отже, експедиція прибула до Гриняви. Чому саме до Гриняви?
Тому, що саме в Гриняві, за цілком вірогідними відомостями, доживали свого віку два столітні діди, єдині столітні діди в цій місцевости.
– Щоб зайве не плутати і, головне, мати відповідний вигляд, – сказав Антко, – зайдемо до сільради яко члени солідної академічної експедиції.
– Розумно, – підніс пальця догори Задунайський.
У сільраді стояла мертва тиша. Ліниво повзали мухи по портретах вождів, плакатах, чорнильницях. Під портретами сидів голова і знічев'я ліниво колупав у носі, щоразу пильно розглядаючи виколупане і знов устромлюючи в ніздрю сухорлявого жовтого від тютюну пальця з довжелезним нігтем на кінці.