Гори говорять!

Улас Самчук

Сторінка 20 з 38

Куди вони пішли, це нікого не цікавило, хіба що Юру. Але він не мав часу. Він уже збірав вибраних членів комітету і закликав їх до сільської хати на нараду. Тут тільки я зміг підійти до братів і привітатися з ними. Ми цілувалися, як на Великдень. У наших душах бушувала велика радість. Хотілося обняти цілий світ.

Додому не пішов. Куди там у таку пору додому. Зайшов до ресторану Романчука, перекусив і до сільської хати. Там повно народу. Наради, наради й наради. Юра між ними, як президент Сполучених Держав. Мені заявлено, що я командант усієї поліції і що — раз-два, маю приняти це до відома. Утворено комітет народньої оборони, до котрого увійшли: Юра Цокан — предсідник, Павло Цокан. Гнат Тулайдан, Німчук, старший ґазда Клочурєк Василь й порішили покликати також студента Пластуна, бо хоча він не з народом, та все таки може в ньому заговорить народна кров. Той має бути за писаря. Я ж до комітету не увійшов. У моїм розпорядженні збройні сили новоутвореної влади.

Всі уряди — нотарство, пошта, залізниця лишаються в такому-ж стані, як були, а щоб не переривати нормального ходу урядування в сільській хаті, комітет порішив обрати собі постійне місце осідку в бувшому військовому кіні, коло жидівської синагоги.

Вирішили також, що робити з рештками військового майна, яке залишилося на двірцях Зімір і Ясіня. Все це мусить бути захоронено в цілості для потреб народнього війська. Решту мадярської залоги, що лишилася ще в касарні, негайно обеззброїти і вислати до Мадярщину... Ухвалено також негайно вислати делегатів до українського уряду та просити в нього допомоги. Делегатами обрано Юру і, заочно, не питаючи його згоди, студента Пластуна. А Йонаша, Бабчинського і кількох жидів, які своїми вчинками задокументувалися незмирними ворогами народу, поки-що залишити. Для цього буде утворено суд і все розбереться по закону. Для охорони народнього комітету, зараз же має бути зорганізовано відділ міліції, а одночасно необхідно вести підготовку мобілізації народнього війська.

Так згучали перші постанови Комітету Народньої Оборони.

Підчас обрад, до сільської хати зайшов старий гуцул з Стебного. Кволий, немічний, почув, що зроблено якийсь комітет і прийшов поскаржитися на попа.

Був це перший живий чоловік, який звернувся до своєї влади. А що там сталося? Так і так: 3 війни вернувся небіж. Щось му сі стало. Куля застрягла у плуцах ци що — вмірає. Коби хоч вісповідавсі. А превелебний не хочуть. Кажуть, не мають часу. Кажуть, що тепер най тоті сповідають.

Он як! Павло, як сидів, так і зірвався. Величезний його кулачисько тарахнув об стіл. — До чортового сина! Коли вішали, то він мав час. А тепер не має. Хлопці!

Стій, Павле! — зупинив його Юра. — Не гарячися. Тут треба підходити до всього розважно. В запалі можна наробити всяких неприємностей.

— Розважно, чортового сина! На гиляку пса старого й кінець. Що тут панькатися.

— Прошу тебе, Павле. Ми не якась банда, а зорганізована народна влада. Попа треба примусити, щоб він пішов виконати свої обовязки, а після утворити над ним суд. Суд має займатися такими речами, а не ми.

— Поки до суду дійде, то той чортяка втіче. А після наробить він тобі шелесту.

— Не втіче. Подбаємо про те, щоб не втік. Нашвидко післали людей за Бабчинським. Повів їх Тулайдан. Кілька цікавих пішли за ним, щось дернуло й мене за всіми. Темніло. Ворохобний день швидко тікав. Нас пятеро, люда, а по дорозі приєдналося ще зо двоє, швидкими кроками подалися через міст "Тридцятка" і звернули направо. Проходили вузенькими суточками, коло Розенкранцового обійстя. Звідсіль веде стежка до кладки через Тису. Вояки вишикувалися, попереду Тулайдан, а за ним решта. З самого заду шкандибаю до смерті перетомлений я. Проходячи повз частокіл Розенкранца, побачили, як швидко зачинялися і як заригльовані ворота, що ведуть на подвіря. Ми зовсім не мали наміру заходити туди, але Тулайдана це видно обурило.

— Ей, ти там, сучий пасинку, Бог би тя побив! Чого замикаєшся? Ану, коли так... Хлопці! До попа ще встигнемо. Ану відвідаємо цього. Цікаво, як нас вітати буде.

— "От і на нашій вулиці празник", — мигнула думка. Чомусь воскресла в тямці полонинська ніч, Григорівка, місяць. Хлопцям подобалися Тулайданові наміри. В одну мить два з них сиділи на воротях і вступ на подвіря отвертий. Забрязкали кріси. — Заходьте, заходьте! Просимо відвідати нашу господу. Пан Розенкранц Йойна, могутній володар усієї Гуцулії, дома. Він сидить у своїй світлиці й нетерпляче чекає на вашу гостину, — говорив Тулайдан і, знаючи добре всі входи, попростував до покоїв Розенкранца. За ним ринула решта.

О, яка шкода! Пан Йойна Розенкранц виїхали ... А куди виїхали? До Квасів. Дуже, дуже шкода. Але дома, молодший брат. Ну, слава Богові. Нас і молодший почастує.

Увійшли і навіть кресанів не скинули. Не до кресанів тепер. Це не те, що було. Колись зустрівши на вулиці Йойну, самі кресані летіли з хлопських голів.

— Ну, так значить, нас хочуть у цьому привітливому домі почастувати якоюсь стравою. Це гаразд. Хлопці! Рихтуйте свої черева. Тут вас, чортів, понапихають, як бочки. От і бачите. Пивце і мясо. Так, так. Мяса ми вже, мабуть, давно не смакували. Дякуємо, пані Розенкранцова. А чого ж то ваш брат такі гнівливі? Ані не обернуться, не заговорять. Не подобаються гості? Ха-ха-ха! От дивак! Такі хлопи і не подобаються! Бачите, гей би коні регочуть.

Розенкранц понуро сидить у куті на заялозеному шкуряному кріслі й сам до себе бурмоче. Видно лише, як пейси та борода ворушаться.

— Ей ти, хабарнику! — зривається раптом Тулайдан. — Чого там Богові докучаєш? Ходи сюди! Той мовчить. Хлопці регочуть.

— Не чує. Оглух холера, — каже з співчуттям Тулайдан. — А не бійся, як людей оббірав, останню худобину з хліва тягнув, як селян паленкою обпоював і виманював у них фальшиві підписи, тоді пес не був глухий. Ні, ні. Він завжди був глухий. Він не чув, як плакали на снігу викинені ним з хати діти. Він не чув плачу матерей. Він завжди був глухий.

Встав Тулайдан, випростувався, взяв у руки кріс, як палицю й мірився на чорну постать в куті. Перед нього бухнули на вколішки дві жінки.

— Кинь, Тулайдан, — проговорив котрийсь з нас. — Ходімо відсіль.

Але Тулайдан махнув кулаком направо, одлетіла одна жінка. Махнув наліво, одлетіла друга. Гвалт, вереск. Хлопці один за другим виходили надвір. Розенкранц раптом зривається і біжить до дверей.

Тррру, карий! — хватає його за полу Тулайдан. — Не спіши, ще встигнеш. Розенкранц почав різко і пронизливо верещати. Тулайданів кулак піднявся догори й кілька разів упав на щось тверде. Раз, раз, раз! Хлопці швидко вибігають надвір, десь скавічать жінки.

—Я вибіг також. Був так утомлений, що не зовсім віддавав собі справу, що коїться. В ту мить чути глухий постріл і по хвилині в цілому будинку згасло світло. З темноти виринула Тулайданова постать.

— Що? Що? — кинулися всі до нього.

— Нічого. Ходім. Здається підстрілив — трохи нервово проговорив він і швидко побіг вперед.

Витворився особливий настрій. Нічого говорити. Місток під ногами вгинається і рипить. Під ним реве й пінить повна Тиса, а небо залите чорнилом.

Ось і будинок Бабчинського. Високий, розлогий, у вікнах ніодного світла. Йдем до нього з острахом. Чуємо, що не варто б іти, щось не пускає, але кожний соромиться свого чуття й уперто йде вперед. Довгий знайомий частокіл. І тут, думаєш, частокіл. На стовбику настромлено якусь непотрібну бляшанку. Бемц! Котрийсь вдарив по ній прикладом і наробив галасу.

— Який там чорт!.. — сердиться Тулайдан. На подвірю зустрів нас лютий псюра. Скрізь темно, лише, здається, в кухні світиться. Трах-трах-трах! Відчиняй! Там попадя, син Бабчинського і служниця. Несподіванка. Робляться великі очі. — Слава Ісусу Христу! Шукаємо пана превелебного. Дуже потрібно.

— Пан превелебний у покої й не мають тепер часу.

— Таак? Але ми все таки хотіли б їх бачити.

— Кажемо вам, що не мають часу.

— Ми дуже перепрошуємо паню добродійку, але в такім разі змушені самі викликати пана превелебного. Мусимо потурбувати.

В ту мить, велика, тяжка постать Бабчинського зявляється у дверях кухні.

— Що ви, легіні, тут хочете? — спокійний запит. Легіні познімали кресані. Та, пане превелебний... властиво ж... Тут у Стебнику, як зачули, умірає мадярський вояк. Захищаючи вашу батьківщину, він здається дістав кулю в легені й тепер умірає. Кажуть, що ви, превелебний, відмовляєтеся його висповідати.

— Але-ж ні!.. Але-ж ні!.. Але-ж прошу вас... Хто вам таке сказав? Я зараз, ось тільки приїде підвода. Вони не можуть мені дати підводи. Не можу також і йти. А яке вам до цього, мої милі, діло? Хто вас сюди послав? Це ж, здається, скоріше моя, ніж ваша справа.

— Еее, пане превелебний! Що там таке питати. Та й підводу тут ніколи чекати, — піднявши голос, каже Тулайдан і насадив кресаня. — Ми спішимо. Там вмірає вояк. Підсядьте ліпше, превелебний! — і подає Бабчинському стільця. Зирк, зирк! Що сталося? Навіженні? Біліє, червоніє, знов біліє. Син виступив було вперед. Ми всі стоїмо й чекаємо. Чого той хоче.

Не хвилюйтеся! Прошу не хвилюватися. — Звернувся до нас: — Хлопці! посадіть пана превелебного й допоможіть йому роззутися. А ви, паничу, і ви, пані добродійко, не хвилюйтеся. Панові превелебному нічого не станеться Вони лиш підуть і висповідають вмираючого.

Два дужі козарлюги не чекали на дозвіл. Вони посадили Бабчинського, роззули. Забіліли ніжки, затремтіли дучки.

— Ну, от вам тепер і підводи не треба. Буде зовсім легенько. Підемо.

Бабчинський стояв. — Ах, лиши Тулайдан! — сказав котрийсь.

— Ходім! — різко викрикнув Тулайдан і очі його налилися червоним. — Раз, два! Марш! — скомандував по-мадярськи.

Ні, ні. Це вже не жарти. Це зовсім не жарти. Бабчинський підводиться та й іде. Йде до дверей, надвір. Ось і вулиця. — Бігом! — скомандував Тулайдан і ми всі пострібали берегом Тиси в нічну пітьму.

3

А з другого боку за Тисою коло пошти чути рейвах, крики, мигають вогники. Ми ж біжимо, квапимося до вміраючого. Ми не звертаємо на ніщо уваги. Думка працює сильно, але ніби одурманена чадом. Все одно було пізно. Ранений вояк помер без сповіді.

Пускаємо самого Бабчинського й вертаємося до села. По дорозі натрапили на хату одного з учасників славетнього нашого гурту.

17 18 19 20 21 22 23