Інакше солдатська сорочка видасться надто мулькою, а ковані чоботи — заважкими.
Бесіда відбувалася після сніданку, коли вже всі зібралися і мали рушати до роботи. Микола Петрович, як завжди, свіжопоголений, підтягнутий, у тенісці, світлих штанях, з палицею в руці, відсунув далі на потилицю бриля, поглядав на школярів, що юрмилися круг нього.
— Значить, домовляємося: хто хоче йти до Путинця, обов'язково повинен бути на зарядці щодня. Купатися також. Хникати, розкисати — ні в якому разі! Згода? І ще одне,— продовжував Микола Петрович,— нам треба придумати кодову назву нашої майбутньої експедиції. Які будуть пропозиції?
Хотіли назвати її по-різному. Росина пропонувала красиві назви рослин. Роман кричав: "Великий похід!"
— Та який там великий! — сміявся Онисим.— Усього тридцять п'ять кілометрів.
— Якби мене запитали,— обізвалася Тетяна Степанівна, — то я б назвала трохи незвичним для нас словом—"Секвойядендрон".
— А що це таке? — відкрив рота Роман.
— От бачите,— усміхалася вчителька,— вам зовсім незнайоме. Секвойядендрон — найстаріше і найбільше на всій земній кулі дерево. Росте в Північній Америці. Стовбур дерева роздався вбоки на десять метрів, а верховіття зметнулося вгору на сто п'ятдесят. Секвойядендрон — дерево надзвичайно довговічне. Живе воно чотири-п'ять тисяч років. Найбільші з дерев мають свої імена—"Мати лісів", "Батько лісів", "Сивий велетень".
— Може, в Путинці є також секвойядендрон? — запитала Росинка.
— Ні,— відповіла Тетяна Степанівна.— Його висаджують у нас на Чорноморському узбережжі та в Середній Азії,— і, помовчавши хвильку, додала: — Отож я й запропонувала б нашу експедицію назвати ім'ям цього прекрасного старожила.
Пропозицію Тетяни Степанівни було прийнято.
ЕКСПЕДИЦІЯ "СЕКВОЙЯДЕНДРОН"
Тепер підготовка до походу велася енергійніше. Лікарські рослини носили у заплічних мішках не лише хлопці, а й дівчата. Не стало жодного, хто б насмілився уникнути фіззарядки чи купання. Уже обмірковували, що слід із собою взяти, де краще прокласти маршрут. Вирішили, що похід "Секвойядендрон" триватиме не менше чотирьох днів. Два — на переходи туди й назад і два — на вивчення дендропарку.
Лебеденко теж не лишався осторонь. Пообіцяв юним лісівникам свою допомогу. Якщо дядько Лесь не проти, може також їхати чи йти із школярами. Голова колгоспу відпускав з дітьми і тьотю Прісю — Романову маму, бо треба буде їсти зварити та взагалі жіночі руки потрібні. Вантажна автомашина відвезе до Путинця все необхідне: намети, кухонні речі, запаси харчів.
Вирішили рушати в дорогу в неділю зранку.
День видався по-літньому погожий. Микола Петрович приїхав у лісництво на своїй машині ще до схід сонця і заходився будити школярів, бо ж треба було вирушити якнайраніше, щоб півдороги здолати до десятої чи одинадцятої години. Полуденну спекоту перебудуть десь у затінку, а о третій чи четвертій — знову в путь.
Сніданок та всі інші збори зайняли небагато часу, бо ж кожен розумів, що баритися не можна.
Романові та Онисиму Микола Петрович доручив ще раз перевірити взуття у всіх. Щоб ні в кого не муляло, не терло,— шкарпетки, шнурки та все інше було в повній справності.
Зі сходом сонця і вийшли з лісництва.
Перша половина путі пролягала ярами, тим маршрутом, яким колись Микола Петрович рятував поранених солдатів.
Вчитель поїхав уперед. Колону мала вести Тетяна Степанівна.
Та невдовзі Жорка із Юрком вирвалися вперед — дуже вже кортіло Сагайдакові бути провідником. Із заплічними мішками, з палицями в руках, у білих легеньких картузиках з прозорими целофановими козирками, вони йшли розміреними кроками, як і вчив Микола Петрович, переводячи ступню з п'ятки на пальці. Час од часу зупинялися, гукали назад:
— Підтягтися! Ширше крок!
І знову поспішали вперед, визначаючи швидкість руху всієї колони.
Кілька разів хлопці видиралися крутосхилом на вершину яру. Звідти, з висоти, цікаво було спостерігати, як далеко внизу поміж вільхами, кущами глоду та жимолості повзе, звиваючись, різноколірна вервечка школярів.
— Гарно тут...— казав замріяно Юрко.
— Зараз-то воно гарно...— зітхав Жорка.— А як було тоді — на підніжці автомашини з пораненими солдатами?
Юрко мовчав. Росяниця вже вкрила йому чоло. Сорочка на спині, притиснута важким рюкзаком, змокріла і прилипла до тіла. Та хлопець не хоче нічого помічати. Тільки пальці обох рук підклав під лямки та час од часу підкидав на спині мішок, аби хоч на мить пустити під сорочку свіжого повітря.
У тих місцях, де яр розгалужувався на два, знаходили позначку: на кілочку, розколотому зверху, була застромлена дерев'яна стрілка з написом простим олівцем—"Секвойядендрон". То Микола Петрович підказував напрямок руху.
Сонце вже підбилося вгору, а тут, у яру, прохолодно. Трави де покошені, а де й складені в копички. Пахне сіном, материнкою, глухою м'ятою і вільгістю.
Дівчата — Сороканіжка та Росина, а також Роман із Онисимом не полишали Тетяни Степанівни. Вчителька, щоб не такий втомливий видався лісівникам перехід, розповідала то одне, то друге про ліс. Говорила, наприклад, скільки гектарів насаджень припадає на душу населення в різних країнах світу. У Радянському Союзі чотири, в Америці трохи більше одного, у Франції лише двадцять п'ять сотих, а в Англії тільки три сотки.
— Але от цікаво, чи пам'ятаєте ви, з чого було зроблено перший папір? — запитала потому.
Роман усміхнувся:
— В якомусь класі, уже й не пам'ятаю, за цю відповідь я одержав п'ятірку.
— Це добре,— сказала вчителька.— То розкажи зараз і нам, а ми гуртом оцінимо твої теперішні знання.
— Ага, Романе, піймався! — весело гукнула Росина.— Ну, розказуй...
Хлопець правильно відповів, що перший аркуш паперу із лубу шовковиці виготовив у другому столітті китайський учений, от тільки пригадати його прізвище не зміг. І далі розказав, що майже тисячу років китайці свій спосіб тримали в секреті. Тільки на початку минулого століття один чоловік (Роман знову забув його ймення) помітив, що оси для будівництва свого житла розжовують шматочки дерева. От якби й папір виготовляти не з дорогих ганчірок, як робили до цього, а з деревини...
— І от тепер,— казав школяр,— на целюлозно-паперових комбінатах за сировину служить деревина ялини, осики та інших дерев.
— Відповідь не вельми щедра,— зауважив Онисим, коли Роман замовк.
— На трієчку...— додала Росина.
Та хлопець не дуже збентежився тими репліками.
— То, може, ви щось додасте? — примружив око. Але доповнень не надійшло. Лише вчителька уточнила, що китайського вченого звати було Цай Лунь, а отого другого, що мав справу з осами, Шефер.
Набралося в Тетяни Степанівни і ще чимало цікавих запитань. Чому, приміром, у ялини завжди гостра вершина? Бо це дерево, доки живе, доти й росте у висоту, в той час як інші породи після певного віку вгору не підіймаються, а роздаються вбоки. От, скажімо, липа, дуб, клен. Або ще таке: яке дерево із хвойних не можна транспортувати водою самоплавом? Звичайно ж, модрину, ту саму, про яку Лебеденко казав, що хата, збудована з неї, може простояти п'ятсот років. А чому не можна сплавляти? Бо деревина в неї важча за воду, і дерево зразу тоне.
Або ще таке, зовсім, здавалося б, просте запитання: які дерева можна вирощувати в кімнатних умовах як декоративні?
Школярі не все знали, і Тетяні Степаніві доводилося інколи відповідати самій. Згодом вона вже не запитувала, а просто розповідала про цікавих мешканців лісу. Усі ми знаємо сосну та ялину — наших друзів, які на новорічні свята приходять до нас у гості, даруючи пахощі, приносячи радість. Шишки в ялини довгасті, а в сосни округлі. Та і в того і в іншого дерева невеликі. А ось у араукарії, яка живе на Австралійському континенті, шишки завбільшки з людську голову.
Або чи можна собі уявити, що на дереві росте хліб? Нам важкувато. Правда, звичайні дубові жолуді часто заміняють у харчовому раціоні тварин зерно, а сало поросяток, вигодованих дубовими жолудями, дуже смачне й пахуче. Та жолуді все ж не хліб. А от жителі індонезійських островів та Цейлону спеціально вирощують "хлібне дерево". Воно дещо схоже на нашого дуба. Квітки розцвітають просто на товстому гіллі. Згодом із них виростають плоди, схожі на гарбузи, вагою до двадцяти кілограмів і більше. На смак нагадують картоплю і так само, як вона, багаті на крохмаль. Коли ті гарбузоподібні дари природи покришити та збродити, утворюється маса, що нагадує тісто. З неї остров'яни випікають смачні коржі. Цікаво, що врожаю одного дерева цілком досить, аби протягом року прохарчувати сім'ю із трьох чоловік.
Крім "хлібних дерев", люди вирощують ще й "солодкі". Ростуть вони в субтропіках. М'ясисті потовщені плодоніжки дерев м'які й солодкі, як цукерки. Тому їх використовують у кондитерській промисловості для різних начинок. Одна рослина дає до тридцяти п'яти кілограмів солодкої сировини.
Росина, коли почула те, голосно зітхнула:
— От би нам потрапити у такий ліс солодкий...
Юрко та Вчорашній усе ще йшли попереду. Але вже не збігали на верх яру. Та й відстань між ними і всіма іншими школярами поступово зменшувалась. А скоро вони й зовсім зупинились не від того, щоб присісти та перепочить. Проте навколо закричали, що рано ще, попереду далека дорога. Тоді Юрко махнув рукою, пішов у школярський гурт. І якось само собою вийшло, що далі першими довелося йти, ведучи за собою лісівників, Онисимові та Роману.
НА ПРИВАЛІ
Невдовзі подорожніх зустрів Микола Петрович.
— Як діла, мандрівники? — гукнув весело з відчиненого віконця машини.— У кого ноги болять? Хто далі йти не може? Слабодухий хай сідає, підвезу!
Таких одначе не знайшлося.
Все ж кільком дівчаткам учитель наказав покласти на заднє сидіння заплічні мішки.
Росина та Сороканіжка несли один на двох. Учитель і їм запропонував скористатися послугами автомобіля, але лісівники відмовилися.
Юрко підморгнув Вчорашньому.
— Давай, мо' свої підкинемо... Га?
Жорка скривився:
— Хочеш, щоб засміяли?
Сагайдак засумнівався. Але тільки на якусь хвильку. Потім підійшов до батька, став скидати з плечей шлейки рюкзака.
— У мене спина вся мокра,— пожалівся непевно.— Хай трохи полежить біля тебе.
Уже хотів кинути ношу, як батько зупинив:
— Ото й добре, Юрку, що мокра... Бо, знаєш, то не солдат, в якого сорочка завжди суха.