Вийшов я, сів на березі, обхопивши руками коліна, і думки різні в голові снуються: про село, про школу, про тебе (що це ти там зараз поробляєш — спиш уже, мабуть)...
Ріжок місяця з-за хмари виткнувся, — мов шабля козацька, — висвітлив плесо срібним присмерком.
Невидимі качки просвистши-прошуміли крильми над головою, і тихо. Вітру нема, і навіть завжди шурхотливі очерети мовчать, не шепочуться між собою. Я дивлюся собі на воду і думаю.
Аж раптом тінь упала на плесо: довга-довга, бо якраз проти місяця. З-за очеретів виплив човен — без звуку без жодного плеску, як мара. І це було найстрашніше (наче уві сні!). У човні на повний зріст стояв хтось високий і довгим веслом нечутно правив. Я закліпав очима— чи не привиділось. Ні! Човен линув прямо до острова. Збільшувався, збільшувався, як на екрані кіно; попід самим берегом звернув і зник за прибережними кущами.
Серце моє забухкало в грудях, аж земля здригнулася. Хто то?! Хто то вночі у плавнях? Водяник? Відьмище? Нечиста сила?.. Та що це я? То ж тільки старі баби неосвічені в них вірять. А я ж школяр! Барабанник у загоні!
Я вірю в радіо, в телевізор, у космічні ракети! Ні, дурниці, не треба боятися. І враз я згадав Гуньку... Отого придуркуватого Гуньку, несповна розуму, що два роки тому пропав, зник у плавнях... Гунька! А що, як це Гунька?
Що, як він теж, як і я, живе у плавнях на якомусь безлюдному острові? Гунька! Він же несповна розуму, він же нічого не тямить. Він може побачити мене, подумати, що я якийсь злий дух (чого б це звичайний хлопець був уночі в плавнях!), і задушить. Задушить — і нічого йому не докажеш... Хоч кричи, хоч плач, хоч благай... Наче слимаки поповзли в мене по спині — холодні, слизькі й мокрі. І немов хто зашморг затягнув на шиї — здушило горло, дихнути важко.
Я завмер, прислухаючись. Навіть серце, здалося, зупинилось, щоб я краще чув. З-за кущів долинув плюскіт, щось шубовснуло в воду, наче когось з човна скинули. Може, то Гунька привіз когось і втопив? Тепер моя черга. Я не міг більше сидіти на місці. Я схопився, ступив задерев'янілими ногами кілька кроків у темряву до куреня. І раптом — на когось наштовхнувся... Хтось величезний вхопив мене цупкими руками за ! плечі. Крик жаху застряг у мене в горлі — не вирвався. Я сіпнувся, брикнув ногами, впав. Хтось навалився на мене, дряпонув по обличчю і...
Тут розповідь Робінзона Кукурузо обривається, бо Павлуша в цьому місці ойкнув і почалася розмова, якої читач не зрозуміє, доки не почує про те, що сталося того дня і тої ночі з Павлушею Завгороднім.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ. Павлуша Завгородній знову розказує про те, що він робив у той день і в ту ніч
Приїхав ото я з острова Переекзаменовки, де залишив свого друга Кукурузо на двадцять вісім років два місяці і дев'ятнадцять днів. Витяг човна на берег. І одразу заходився лагодити його. До обіду пропанькався, але всі дірки заново зашпаклював і просмолив добряче. Працював із завзяттям — це ж наш, спільний з Кукурузо човен, з якого ми ще підводного зробити хотіли, хай буде цей наш човен у порядку. Я наче виконував якийсь свій обов'язок перед Кукурузо...
Поки зайнятий був роботою, то ще нічого, а от як скінчив, як пішов по обіді на вулицю, як глянув на ту високу тополю за ворітьми, біля якої щодня зустрічалися ми з Кукурузом рано-вранці, щоб не розлучатися до пізнього вечора, то така нудьга мене охопила, хоч плач. Такою порожньою здалася мені вулиця, все село, весь світ — наче острів безлюдний. Є люди — і нема їх, бо нема між ними друга мого найкращого.
І собаки ніби не гавкають. І півні не співають. І корови не мукають. Ніби пропав звук у світі — як ото в кіно буває...
Тиняюся по селу, місця не знаходжу. І кожен куточок, кожен кущик і деревце кожне про нього мені нагадує. Отут ми в цурки-палки завжди гуляли. У цих кущах ховалися, як щигликів ловили. На цьому дереві змагання верхолазів влаштовували. Пам'ятаєш, як ще тоді гілка піді мною вломилася і я догори ногами на сучку повис, а потім упав просто на голову і думав, що голова моя у плечі зовсім вгрузла — дихнути не міг. Гк-ги! А втім, ти не сміявся, ти мені штучне дихання робив. Думаєш, я це забуду!
А он старий колодязь, з якого ми, ні, з яігого ти Соба-кевича витяг. Не думай, я про нього дбаю. Оце щойно отакенний шмат м'яса йому дав. За обідом не з'їв, для нього приберіг. Так що не хвилюйся.
А он будиночок Фарадейовича, де ми... З хвіртки виходить гурт юннатів на чолі з Бардадимом. Про щось збуджено балакають.
— Глобулус... наш глобулус... київські юннати... професор. .. блискучі результати... тільки б не осоромитись... — долітають до мене уривки фраз.
А, нащо мені ваш глобулус, ваші результати, як нема зі мною мого друга єдиного! Якщо він на безлюдному острові...
Бай дужечки мені, байдужісінько.
Шурр... — вантажівка проїхала. Книшева. І в кабіні поруч з Книшем — Бурмило. Куди це вони?..
А, хай їдуть куди хочуть!
Був би ти, ми б обов'язково причепилися б ззаду. Аякже! А самому... Нецікаво мені самому Не ловляться шпигуни наодинці. Колективна це справа. Як толока.
До пізнього вечора блукав я в самотині по пам'ятних для мене місцях.
Нарешті ліг спати.
Я лежу, і мені не спиться. Я думаю. За вікном темно — хоч в око стрель. На небі ні зірочки — хмарно.
Що робить там, на безлюдному острові, мій друг Кукурузо? Чи спить? Навколо нікого. Догоріло вогнище, і з усіх боків насуваються чорні химерні тіні. А він сам-один, ні з ким слово мовити, лише слухає, як стукає його серце.
А що, як уже трапилося з ним щось, якась біда, і кричить, гукає він на допомогу, і ніхто-ніхто не чує, тільки банькаті жаби байдуже кумкають у відповідь, і качури в очереті крячуть, і луна стоголоса котиться-котиться плавнями і не докочується до людей, губиться, застряє в густих очеретах. Хто ж йому допоможе, хто порятує?!
Я лежу, напружився весь, затамувавши подих. І раптом вчулося мені, що десь далеко-далеко розляглося тонке й тужливе: "А-а-а-а-а!" Чи то ледь чутний гудок тепловоза на далекому полустанку, чи то справді голос — хіба розбереш. Але серце вже шалено б'ється в грудях, і вже чомусь впевнений я, що друг у біді. А ніхто ж, ніхто не знає, де він. Крім мене. І ніхто туди дороги не знайде. Крім мене. І ніхто не допоможе йому. Крім мене.
Ні, не можу я спокійно спати, коли друг у біді. Не можу.
— Мамо, — кажу, — піду я надвір спати. У сіно. Парко дуже.
Я беру ковдру і виходжу з хати. І одразу занурююсь у густу й навіть, здається, липучу темряву. Йду майже навпомацки, як сліпий. Щоб ненароком не рипнути хвірткою, прокрадаюся в сад і вже там перелажу через паркан. Йду селом, наче лісом, — темінь і тиша. Лише в одному місці блимає вогник. То на стовпі біля сільради горить ліхтар. Вітер хитає його, і кругла світла пляма взад-вперед ковзає по землі, мов гойдалка. А далі знов темрява. Я двічі вже спіткнувся і мало не впав. Аж ось і річка. Тут трохи світліше. Тьмяно виблискує вода. Я сідаю в човен, обережно, щоб не замочити, кладу на ніс ковдру (чого я її взяв — сам не знаю) і вирушаю. Руки мої — ніби не мої. Гребуть механічно — я їх наче не відчуваю. І все тіло не моє: якесь дерев'яне. І голова дерев'яна. Наче не насправді все відбувається, а марення якесь. Шелестять очерети, мов по шкірі моїй шелестять.
Тільки б не збитися з дороги, тільки б не заблудити! Перше плесо. Стружка. Друге плесо. Тепер праворуч. Он той гнилий острівець, біля якого затонув Кукурузо. Правильно пливу. З-за хмар визирнув місяць, і не лише в плавнях, а й у душі моїй одразу стало світліше й веселіше. Ще трохи, ще... Вже близько. Оце ще ця стружка. Далі поворот і — наче з вузесенької вулички виїхав я на величезний майдан. Широке рівне плесо віддзеркалювало рогатий місяць і срібні кучері залитих сяйвом хмар, і здалася раптом зелена купа острова гігантською казковою горою серед безкрайнього моря, і до гори тієї далеко-далеко, аж на виднокраї вона, а сам я малесенький-малесенький, як комашка. Здавалося мені, що я навіть бачу чарівно-гарні міста на схилах гори, з церквами, з палацами, з високими вежами (то химерно перепліталися вербові гілки) і вершників навіть бачу, що мчать по звивистих гірських дорогах (чи не птаха якась ворухнулася в гущині), і навіть чую цокіт копит (то дзвеніло у вусі від тиші). Отак-то змінює іноді масштаби і задурює-замакітрює голову чарівник-місяць.
І тим неймовірнішим і фантастичнішим здалося мені те, що я раптом побачив. А побачив я величезну сіру постать на човні попід самим берегом — наче казковий велетень Гулівер вдерся в країну ліліпутів. Я здригнувся від несподіванки. Хто то? Кукурузо? Але ж у нього немає човна. Рибалка якийсь? Але ж рибалки ніколи так далеко не запливають у плавні, та ще вночі. Риба й біля самого села прекрасно ловиться...
Книш? Бурмило?
Серце в мене покотилося-покотилося кудись донизу... Тим часом незнайомий човен зник за прибережними очеретами. Мені захотілося повернутися і якнайшвидше гайнути назад. Але я стримався. Адже там, на острові, Кукурузо, мій друг, зовсім самотній. Я пливу йому на допомогу. І може, саме в цю мить моя допомога найпотрібніша. Адже в мене човен. І якщо незнайомець, якого я щойно бачив, справді Книш чи Бурмило і хоче заподіяти лихо моєму другові, я врятую його — ми втечемо на човні. Швидше, швидше! Я наліг на весло й спрямував човна до берега, — звичайно, з іншого боку, ніж незнайомець. Пристав, виліз і обережно почав прокрадатися вглиб острова. Кукурузо, певно, в курені, — може, й спить, бо не чути ні звуку. Кликати його небезпечно — одразу привернеш увагу того типа.
Ох, як темно, які хащі! Нічого не видно...
Враз десь там, за очеретами, де був незнайомець, щось шубовснуло в воду Серце спинилося в мене. Що це?.. Що?.. Ой! А що, як це... він уже втопив мого друга! Холодний піт вкрив моє чоло. Минула хвилина, друга. Я стояв у цілковитій темряві, витягши вперед руки (так як ішов) і не міг ворухнутися. І раптом... раптом на руки мої хтось наштовхнувся. Величезний, як ведмідь. Руки мої самі собою мимоволі конвульсивно стислися, вчепилися в його груди, одпихаючи. Наступної миті я відчув страшний удар по ногах і полетів на землю. Але чомусь не назад, а вперед, на нього. Мабуть, він підбив мене і кинув на себе.