Таки ловка техніка в нашої армії. Ич, як пре!
Я вигріб на вулицю і, вже не поспішаючи (бо трошки засапався), скерував човна попід садами вулицею.
Туман клубочився над водою, стаючи дедалі білішим, бо густішав, а довкола все більше розвиднювалось.
Зненацька з туману виринув, мало не наскочивши на нас, ще один бронетранспортер, на борту якого біліли великі, майже метрові цифри: 353 (на бронетранспортері старшого лейтенанта Пайчадзе, я помітив, був номер 351).
Триста п'ятдесят третій теж був завантажений доверху різним хатнім скарбом. Там стояло навіть піаніно,
а на піаніно сиділа... Гребенючка. Помітивши нас, во-ца стріпнулася і, здається, хотіла щось гукнути, але не встигла — бронетранспортер уже проплив. Я глянув на Павлушу. Він дивився вслід машині розгублено, і в очах його був розпач і якась досада. Такими очима дивляться услід за поїздом, на який запізнилися.
І раптом я зрозумів. Він же ж, мабуть, поспішав до неї, хотів рятувати, спеціально човна роздобув. Може ж, мріяв винести її на руках із затопленої хати. Усі закохані в цілім світі про це мріють. І була ж така можливість.
Була. А через мене нічого в нього не вийшло. Запізнився. Через мене. Ото якби не рятував мене, може б, і встиг. А так — запізнився...
І я відчув, що мушу зараз щось зробити.
— Слухай, — сказав я, — а давай завернемо туди. Там, напевне, ще щось треба забрати. Побачиш.
І, не чекаючи його згоди, я повернув човна туди, звідки щойно виплив триста п'ятдесят третій, — до хати Гребенюків. У Гребенюків була нова велика хата — торік поставили. Не хата, а будинок — просторий, гостроверхий, під черепицею, з широкими, на три шибки вікнами, з візерунчастою скляною верандою. І тому що він був на високому фундаменті, залило його лише до половини. Вікна були відчинені навстіж, і всередину можна було просто заїхати човном. Я так і зробив.
— Пригинайся, — сказав я Павлуші і сам присів, скеровуючи човна просто у вікно.
Це було так дивно — запливати човном у хату. Ніколи мені ще не доводилося запливати у хату човном.
Хата була майже порожня. Тільки великий буфет з голими полицями відсвічував у воді дзеркалами та посеред кімнати плавав догори ніжками зламаний стілець.
Гребенюк був дуже хазяйновитий, енергійний дядько, до того ж мав, крім Ганьки, двох синів-парубків. І, звичайно, вони змогли дати собі раду. Випхали всі речі спершу на горище, а тоді повантажили на машину. І тепер я подумав, що Павлуші, чесно кажучи, ні на що було розраховувати. Ніхто б йому не дав виносити Гребенючку на руках з хати. Хіба б, може, човном скористалися (якби солдатів не було). І всі активні рятівні роботи робили б батько й брати, а мій Павлуша в кращому разі подавав би речі з горища у човен. Або ще могли й відправити його додому на отому надувному човнику, щоб не крутився під ногами і не заважав. Отже... Але я, звичайно, нічого цього Павлуші не сказав і не скажу ніколи. Хай тішиться думкою, що він виніс би її на руках і вона обняла й поцілувала б його при всіх і сказала б якісь такі, такі слова, які тільки у хлоп'ячих мріях каже дівчина хлопцеві... Хай тішиться...
Бідний Павлуша роззирався навколо з таким розчарованим кислим виразом, що мені аж шкода його стало. Як мені хотілося знайти хай навіть найдрібнішу фітюльку, потрібну Гребенючці, — щоб він її врятував!
Поклавши весло на дно і перебираючи руками по стінах, я провів човна у другу кімнату. То була спальня. З-під води стирчали нікельовані трубки з шишками і кульками — спинки ліжок — і стояла велика, на пів-стіни, порожня шафа з розчиненими дверцятами. На шафі в безладді валялися якісь коробки.
— Та ну, поїхали, нічого нема, — млявим голосом промовив Павлуша.
— Стривай, — сказав я і підвів човна до шафи. Скраю на шафі лежали порожні коробки з-під взуття.
Рятувати їх міг тільки дурень. Але попід стіною я помітив якусь темно-синю плескату квадратну коробочку, яка викликала до себе явну повагу. В таких коробочках у ювелірних магазинах продають різні коштовності.
Дотягтися до коробочки просто так я не зміг. Треба було лізти на шафу. І я це зробив, як мені здалося, дуже спритно. Сперся руками, підскочив і сів на шафу. От якби в тій коробочці та виявилась якась коштовність!.. Але сподівання мої не справдилися. Коробочка була порожня. Колись у ній лежали, певно, срібні ложечки (про це свідчили спеціальні перегородки, обтягнуті чорним оксамитом), але то було дуже давно, бо й оксамит той порудів та одклеївся, і кришка коробочки була одірвана.
Тьху! Я стрибнув назад у човен. І тут...
Човен хитнувся, я підвернув ліву ногу і аж зойкнув від гострого болю. Унизу біля кісточки щось хруснуло. Я не встояв і шубовснув у воду. Зразу виринув і схопився за борт. Павлуша допоміг мені залізти в човен:
— То! Як же це ти?
— Та ногу підвернув, — з досадою сказав я і винувато глянув на нього. — Бач, і штормівку твою замочив.
— Та дідько з нею. Як нога?
Нога біля кісточки страшенно боліла, не можна було доторкнутися, не те що стати. І буквально на очах почала пухнути, набрякати. Але я сказав:
— Та нічого, пройде. Заживе, як на собаці... Але Павлуша бачив, що з ногою негаразд.
— Поїхали, — рішуче сказав він і взявся за весло. Коли ми вибралися з хати, Павлуша підвівся і почав
гребти навстоячки. У нас майже всі на плоскодонках так гребуть. І весло для цього робиться спеціально довге. Таким веслом сидячи й не гребтимеш. Сидячи в нас гребуть коротким веслом на довбанці. А це була плоскодонка. І я б зараз гребти не зміг. Біль у нозі не припинявся. Він оддавав навіть у серце. "Невже зламав?"
Уже зовсім розвиднілося. Туман рідшав, і стало видно жвавий рух на затопленій вулиці. Між хат, повіток і садків снували бронетранспортери, десь далі вглиб села гурчали тягачі й машини, розтягуючи завали й те, що було на їхньому шляху. І всюди майоріли зелені солдатські гімнастерки. Що ближче ми підпливали, то більше ставало людей. Здавалося, геть усе село зараз тут, на затопленому кутку. І ніхто не сидів склавши руки. Усі щось робили: щось несли, щось тягли, щось передавали один одному.
Он Галина Сидорівна у спортивному костюмі промайнула на горищі хати. А там дід Салимон. А он хлопці — Карафолька, Антончик, Коля Кагарлицький. На борту бронетранспортера їдуть, і в кожного в руках по дві курки. А обличчя такі геройські, що куди там...
А я... Це було так безглуздо — саме зараз, коли таке робиться, коли геть усе село, старі й малі, допомагають потерпілим — зламати ногу! Так було безглуздо, що я мало не плакав. І як я доберуся додому?
Ну, довезе мене Павлуша на човні до сухого, а далі як? На одній нозі стрибати? Не дострибаю — далеко. А людям хіба до мене зараз! Ще зі мною возитися. І тут я згадав про свого Вороного, про велосипед свій. Це ж він на триста п'ятдесят першому лишився. Мабуть, завезли його і скинули разом з домашнім скарбом баби Мокрини. Не те що я боюся, щоб не пропав. Не пропаде він. Нічого з ним не станеться. Баба Мокрина оддасть, звичайно. Просто, якби був, я б попросив, і Павлуша якось допхав би мене на ньому додому. А так...
Тільки я встиг подумати про це, як побачив, що назустріч нам суне триста п'ятдесят перший і старший лейтенант Пайчадзе махає мені рукою:
— Ей, забери свій добро! Бронетранспортер був уже порожній.
"Як швидко вони обернулися", — подумав я. Порівнявшись з нами, бронетранспортер спинився. Пайчадзе, перехилившись, спустив у човна велосипед.
— Держи свій тачка, да, — він усміхнувся.
— Спасибі, — сказав я й усміхнувся у відповідь. Хоч мені було зовсім не до сміху, бо, опускаючи велосипед, він зачепив мене колесом по нозі і так заболіло, що я аж зубами скрипнув. Але я не хотів, щоб солдати знали про мою ногу.
Тільки тепер я роздивився, які вони всі втомлені, змучені. Очі у всіх червоні, губи обвітрені, потріскані, на щоках, три дні не голених, брудна щетина. Вони ж ото тільки-тільки були лягли відпочити після триденного важкого походу, а тут знову таке. Але трималися вони бадьоро, ці зовсім молоді ще солдати. І мені було соромно зараз перед ними за свою ногу, за своє безсилля. І я хотів, щоб вони швидше від'їхали. Пайчадзе кинув мені ватник, чоботи і сказав:
— Вдягни, бо ти оно синій як пуп... Поєхалі! Разворачивай тачку і давай он до тієї хата!
Останні слова були сказані вже водієві. Все в того Пайчадзе було "тачка": і велосипед, і бронетранспортер. Але чимось мені це подобалося, щось у цьому було симпатичне. Може, тому, що сам він був страшенно симпатичний, з отих хлопців, які в іграх завжди бувають Байдами і Сагайдачними. І командував він солдатами по-хлоп'ячому просто, без начальницького тону. І я подумав, що, як мені коли-небудь у житті випаде командувати, я буду командувати саме так.
Триста п'ятдесят перший од'їхав.
За якусь хвилину човен черкнув дном об землю.
Про велосипед Павлуша додумався сам.
— Сідай на багажник, — сказав він, ставлячи велосипед біля човна.
Тримаючи за кермо, він довів велосипеда до сухого, а вже там сів у сідло.
Павлуша довіз мене додому швидко і без всяких пригод. Ніхто на нас і уваги не звернув. У нас часто так їздять, особливо хлопці — один педалі крутить, а другий на багажнику, розставивши ноги, сидить.
Дома в нас не було нікого. Навіть Яришка, певно, прокинулась і кудись побігла.
Павлуша допоміг мені зашкандибати в хату, потім допоміг перевдягтися в сухе. Сам я й штанів, мабуть, не скинув би. Нога вже була, як колода, і Павлуші довелося тягнути ліву холошу хвилин з п'ять — обережненько, по сантиметру, бо так боліло, що я не міг не стогнати.
Поклавши мене в ліжко, Павлуша сказав:
— Лежи, я по медичку мотону.
Лікарні в нашому селі не було. Лікарня була у Дідівщині. А в нас — лише фельдшерка Люба Антонівна, яку всі звали "медичка". Проте наша медичка важила більше, ніж уся дідівщинська лікарня. Така вона була тямуща. Навіть за складних випадків лікарі кликали її на консиліум.
Була вона невисока на зріст, але огрядненька, як то кажуть, натоптана, і дуже моторна, незважаючи на свої п'ятдесят з гаком. До хворого вона не йшла, а просто-таки бігла, і той, хто приходив її викликати, завжди відставав.
Але хіба її зараз знайдеш, ту медичку? Там таке робиться, стільки людей затопило, певно ж, не одному лікарська поміч потрібна! Чи до моєї ноги їй зараз!
— Не треба.