Звичайно, він розумів, що так рано доктор не з'являється у їхній палаті. Він уже не міг жити без спілкування з лікарем, отримуючи від цих маломовних і нетривалих розмов заряд бадьорості на весь день. Мабуть, Віктор Андрійович був єдиним чоловіком, якому Сергійко без тіні сумніву й страху міг дивитися в очі, не відводячи погляду. Очі в доктора були сумні, такі ж, як у нього, Сергійка. Здавалося, що в них зачаївся сум Всесвіту, і саме це ріднило їх більше, ніж найближчих родичів.
Віктор Андрійович мав би вже з'явитись, і Сергійко інтуїтивно це відчував, але доктора все не було. Він почав хвилюватися за нього: як би не сталося біди. Але коли Віктор Андрійович з'явився у дверях, окинув поглядом палату, зупинившись на Сергійкові (принаймні, тому так видалося), серце у юнака радісно затріпотіло, і тривога відступила. Але Віктор Андрійович не підійшов до нього, не заговорив. Втім, він ні з ким не розмовляв, лише повернувся до них спиною, про щось перекинувся з санітаром і пішов.
Здається, тієї миті на планеті Земля не було більш ображеної на весь світ людини, ніж Сергійко. Це не була образа маленької дитини, у якої відібрали улюблену іграшку. І це не була образа людини, яка затаїла зло на іншого. Він не міг гніватися на Віктора Андрійовича, бо вже встиг полюбити його усім серцем своєї душі. Це дійсно була образа на весь світ, який зробив усе можливе й неможливе, аби Віктор Андрійович сьогодні не розмовляв з ним, Сергійком.
Єдиною відрадою було те, що минулої доби чергував санітар Василь, який збирався додому. Він незмінно називав його сином, та й ставився по-батьківськи, виділяючи з-поміж інших пацієнтів. Доволі часто, коли ніхто не чув, Василь повторював щось незрозуміле Сергійкові: мовляв, ми скоро заживемо добре, і ніхто нас не знайде. Чесно кажучи, хлопець й не дуже задумувався над цими словами. Зажити добре він зможе лише тоді, коли вийде звідси, але треба у всьому прислухатися до порад Віктора Андрійовича, поспішати, як той казав, повільно. Доктор внушав йому надію на краще, казав, що коли Сергійко вийде із лікарні, його доля опиниться у його власних руках.
Думки Сергійка, ще кволі й не занадто швидкі, перекочувалися в мозку й стосувалися не подій, а людей. Від Василя він перейшов до Павла, іншого санітара. Сергійко відчував, що той не злюбив його, завжди намагався принизити якщо не словом, то бодай поглядом. Від одного відчуття, що сьогодні Павлова зміна, Сергійко зіщулювався, малів, здається, на очах, і все інше відходило на задній план. Він намагався не потрапляти Павлові на очі, але спробуй це зроби, якщо той сам, ніби спеціально, віднаходив його і провадив над ним словесну чи мовчазну екзекуцію. Сергійко не смів глянути в очі санітару, боячись наразитись на ще більшу неприємність для себе. І хоча мало не всю добу хлопець знаходився у напівсонному стані від ужитих пігулок і заштриків, усе ж усвідомлення того, що десь на цьому світі існує Павло, який невідомо за що ненавидить його, не дозволяло йому повністю відключитись, а, навпаки, змушувало бадьоритись з останніх сил. Сергійкові видавалось, що як тільки він по-справжньому засне, Павло на нього накинеться і задушить. Хлопець спав, і йому це снилось, але він не міг прокинутися, бо ліки були міцнішими за його силу волі, і цей жах тривав доти, доки закінчувалася сила ліків. Сергійко переконувався, що вкотре залишився живим, хоча уже мав декілька разів померти, але разом із ним залишався живим і Павло, і смерть відтягувалася лише у часі, і саме останній сон справді може стати останнім. Сергійко, звісно, не помічав, що вже й слова його не слухаються, повторюються, викривлюючи зміст, а якби й помітив це, то не зміг би нічого вдіяти, аби зарадити цьому.
Не міг він про свої нічні жахіття розповісти й Вікторові Андрійовичу, хоча прагнув цього. Павлів страх був набагато сильнішим, ніж добре ставлення доктора до нього. Десь на інтуїтивному рівні Сергійко відчував, що не можна розповідати цього, аби не зашкодити Вікторові Андрійовичу. Санітар був могутнішим за доктора, хоча ієрархія посад ніби вказувала на інше. Сергійко не зміг би це сформулювати словами, але виходило на те, що ступінь негативної енергії Павла переважала ступінь позитивної енергії Віктора Андрійовича й за умови тривалої дії могла стати згубною для рятівника Сергійка.
У напівсонному стані Сергійко інколи бачив маму, причому не міг відрізнити, чи це сниться йому, чи відбувається наяву. Частіше, мабуть, снилося, бо коли простягав руку, наштовхувався на порожнечу, а коли мама приходила до нього, намагався чимшвидше відпровадити її, відчуваючи на інтуїтивному рівні, що виглядає зараз незугарно; потім жалкував про це, але не міг нічого з собою вдіяти.
Тато йому не снився. Він приходив окремо від мами, і Сергійко болісно це сприймав, але теж гнав його немилосердно від себе. Він цього не розумів і не зміг би пояснити цього словами, але у глибині серця жила у нього думка, що це батьки винні у нинішньому його нещасті. Сформулювати цього словами він би дійсно не зміг, але з серця ця думка переливалась у мозок, отруюючи душу. Якби у Сергійка зараз (та й чи раніше або пізніше) запитали, в чому ж винні батьки, що він опинився тут, хлопець би не відповів, бо навряд чи знайдеться пряма відповідь на це відверте питання. Це підсвідомо отруювало йому існування, але у теперішньому стані він не був годен пояснити, що ж насправді відбувається, чому він уповні не може любити своїх батьків. Він не задавав собі цього питання, але воно висіло над ним Дамокловим мечем, і він відчував цю небезпеку, але не міг пояснити, звідки вона виходить.
Єдиною розрадою міг стати Віктор Андрійович, але його не було, і Сергійко провалювався в небуття, сподіваючись, що коли повернеться звідти, зустрінеться з доктором, оновить свої сили і зробить крок назустріч одужанню. Це не висловлювалось думками, а тим паче словами, але все було саме так.
12
Павло, мабуть, і сам собі не зміг би пояснити, чому він зненавидів оцього недоумка Сергійка. Були ж ще більш недоумкуваті, ніж він, але вибір упав саме на нього. Це був власне вибір, але зроблений не ним, Павлом, а ніби кимось звище. І розумів же, що робить зле, але все одно отримував дике задоволення від самого споглядання вигляду Сергійка. Той, мов загнане в кут щеня, хіба що не пищав, благав пощади, уздрівши Павла, на мить зустрівшись з ним поглядом, а він і не думав його щадити, обдумуючи все витонченіші методи знущань. І розумів же, що недоумок боїться його; здавалось би, відійди убік, не нагадуй про своє існування – а якась нечиста сила тягнула його підкреслити власну присутність навіть тоді, коли в цьому не було особливої потреби.
Або знаходиться він, Павло, в коридорі, де пацієнти приймають їжу чи зустрічаються з родичами, і його присутність у палаті не є обов'язковою, — а він спеціально стане у дверях, дивлячись упритул на Сергійка, і відчуває, що той аж присідає під його поглядом, але нічого з собою вдіяти не може, щоби припинити цю екзекуцію. Або спостерігає за пацієнтами у палаті, аби вони не вчворили чогось лихого одне одному, а потім ураз підведеться і широкими кроками йде до ліжка, на якому лежить Сергійко, — чи напівсонний, чи зрячий, — стане перед ним і впритул дивиться на нього, хоча той був найсмирнішим пацієнтом і нічого не дозволеного не робив. Сам вигляд його, беззахисного і незахищеного, змалілого і застрашеного, викликав у Павла сувору єхидну усмішку переможця.
Презирство і зневага до цього недоумка підсилювалася ненавистю до Василя— напарника. І не був же цей санітар йрму конкурентом, не одбирав у нього хліба насущного, а все ж з першої зустрічі не склались у них стосунки. Ніби й не сварились, а все ж взаємне відштовхування відчули відразу. А коли Василь не став приховувати своєї симпатії до цього недоумка Сергійка, Павло з допомогою неземної сили обрав своєю жертвою саме цього юнака.
Ця неземна сила поселилась усередині Павла ще задовго до того, як він став працювати санітаром у психіатричній лікарні. Та що там казати, з дитинства мав якогось бздіка в голові. То несподівано з усієї сили копне кошеня, яке ластиться біля його ніг, і те з відчайдушним нявчанням відлітає до протилежної стіни, а Павлик переходить в інше місце й з безневинним виглядом разом з усіма дивується, що ж насправді сталося, чому кошеня біситься. То, коли поблизу немає дорослих, візьме палицю й лупасить нею нещасного пса, аж поки не зажене того до буди. А потім усі дивуються, чому собака, побачивши Павлика, підібгавши хвоста, забігає до буди й приречено звідти дивиться на світ Божий.
Але найбільше маленький Павлик ненавидів свою молодшу сестричку. Йому здавалося, що Марійка відібрала від нього всю любов тата й мами, яка до її народження належала саме йому. Звичайно, це було не так, бо батьки по-своєму любили малого, але з народженням донечки дійсно стали приділяти їй більше уваги. Проте Марійка для Павлика стала чи не найбільшим ворогом у житті, й продовжувалося це досі. Він, коли не було батьків поруч, щипав її, бив, дівчинка несамовито плакала, а Павлик отримував від цього шалене задоволення, хоча на його обличчі годі було щось прочитати. Прибігали тато чи мама, запитували, що трапилось, а він дивився на них безневинним поглядом й ніби сам дивувався, чого це сестричка плаче.
Мама здогадувалася, що все це витівки Павлика, але не сміла про це казати чоловікові, бо в того була важка рука. Але коли одного разу Павлик так заколисав Марійку в люльці, що та аж посиніла, мати спересердя вдарила його, хоча найбільше любила свого хлопчика, і розповіла про все чоловікові. Той добряче ремінцем відшмагав сина. Павлик не плакав, а лише на все життя аж до самої смерті батьків затаїв образу на них. Та й після їхньої смерті образа нікуди не випарувалась.
І досі Марійка боялась свого старшого брата. Вона не пам'ятала фізичних знущань з себе від нього, бо була тоді ще дуже маленькою, але оте відчуття страху, яке виходило від Павла, навічно поселилося в ній. Не допомагало й те, що вона вийшла заміж, народила двійко дітей, хлопчика і дівчинку. Звичайно, старшенького мусила назвати іменем брата, хоча дуже цього не хотіла, але зробила, боячись накликати на себе більшу біду.
Павло прив'язав Марійку до себе невидимими нитками, керував нею, здавалося, на відстані.