Он звідкіля ця пісня у пам'яті Нечаєнка.
Він собі проміряв пульс. Дев'яносто шість. Подумав: навіщо я це роблю? Відказав: треба себе контролювати.
І ось вони зустрілися з Шальварським (комісія й досі працювала у кабінеті директора). Не вірити людині — неприродно, а ще більш неприродно — дивитися в живі людські очі, слухати людські слова і навіть уловлювати щирі інтонації, і при цьому думати: "Це є мій ворог!"
Гарна голуба сивина, небесно-блакитні очі, акуратний рот з тонкими губами, які чітко ліпили слово по слову,— все це було так по-людськи, навіть переконливо, навіть привабливо своєю охайністю, от тільки у зблискові окулярів часом вловлювалося щось відсторонено-офіційне і навіть невблаганне, але ж то, певне, походило від Не-чаєнкового упередження.
У кабінеті був також Дем'янко.
Шальварський вислухав короткі міркування Нечаєнка про подію, зауважив, що вони не зовсім збігаються з попередніми висновками комісії, він запевнив, що місія Дем'янка на Чайці не викликає в нього жодних сумнівів, а міркування того ж таки Дем'янка Про конструкцію турбіни — викликають; всі ми люди, не треба себе картати за свої слабості, а дружні почуття до Нечаєнка, які Дем'янко проніс через усе життя, роблять їм обом честь..., Тільки оце небажання торкатися суті справи, наближатися до істини,— тільки це нагадало Нечаєнкові: цей чоловік ненавидить творчих людей, і то в нього назавжди, як колір очей.
Увечері вдома Нечаєнко розповів Ганні Іванівні про все, що сталося протягом цього довгого дня, і коли він казав їй про Аліну — то уважно поглядав, шукаючи на жінчиному обличчі співчуття або обурення. Він сказав:
— Ми з тобою завжди знали: спокійна благополучна дитина. А тепер вона виросла чужою. У чомусь ми винні, я тільки не знаю — у чому.
Ганна Іванівна зітхнула, охопила себе руками за плечі; дихала вона нервово і болісно супилася. Кинула різко:
— Ти, Іване, твердий. Ти як залізобетон. А ще до того й непосидючий, і нервовий, і йдеш, як танк,— наїдеш і не помітиш навіть...— Вона струсила порошинку з свого плеча.
Він сказав:
— Дивно. А я собі уявляюся підстаркуватим телям, у якого роги так і не виросли, зуби повипадали, а хвіст давно відгризли собаки.
Він думав, що теоретично, і навіть практично, можна виплавляти метал для його останньої лопатки на космічних станціях. Він це добре виважив. Це розв'язувало всі проблеми. Щоправда, за такої технології парова турбіна стане дорожчою за саму космічну станцію.
Але ж які можливості!
То вже будуть можливості наступного сторіччя.
Задзеленчав телефон. То дзвонили два його найкращі учні і потенційні супротивники, два молодих аспіранти-суперники, антиподи, як джеклондонівські "світло й тінь": набираючись нечаєнківських знань і досвіду, вони обидва збиралися спростувати справу його життя і перевести виробництво електроенергії на принципово нові основи. Перший покладався на впровадження кріогенної техніки, яка, давши енергетикам надпровідність, навчить їх створювати агрегати фантастичної потужності. А другий відкидав саму ідею класичних агрегатів і збирався перевести світову енергетику на безпосереднє перетворення теплової енергії в електричну (ішлося про струмінь іонівованої плазми у магнітному полі); при цьому обидва' вони зневажали сучасне теплове господарство, цілком і повністю розраховуючи на термояд.
Вони обидва були схвильовані чутками про аварію і про комісію академіка Шальварського. Запевняли у своїй відданості і підтримці і питали, що їм робити. Нечаєнко відповів, що не посоромиться їх покликати, як тільки це матиме сенс.
У світлиці тьоті Голі точилася розмова між Аліною і Толиком:
— Ну — де Стелка?
— Пішла по хліб.
— А якщо ті причепляться?
— Ти їх уже провчив.
— Як подумаю: оце повитріщаються на неї та пороззявляють брудні пащеки!..
— Це правда...— Щось негарно пахтіло. Аліна почала принюхуватися.— Це правда... Словом можна так вдарити...
— Отож.— Толик з викликом подивився на Аліну.— Навіть батько Погорілець сказав, що тобі це вдається. І мушу сказати, між іншим, що я з цим згоден.
Аліну вразило:
— Дядь Лель? Він сказав, наче я — своїми словами — завдаю комусь болю?
— Сказав. А що — неправда? Ти що вчора казала, своєму батькові?
— Ой, я й забула. Ти ж фантазер. І базікало. А в мене аж руки затерпли.
— А ноги? — хмикнув Толик.
— Що — ноги?
— Затерпли?
— От ти нахабний. От нахабний!
Толик підійшов до столу і вагомо поклав* на нього кулак. Сказав сердито:
— Щоб ти знала. Одне діло — для сміху. Тут я, може, й грішу. А інша справа, коли я переказую слова батька Погорільця. Я ніколи не брешу, щоб ти знала, я зневажаю людей, які це роблять!
Аліна визирнула на кухню:
— Що це в нас так... пахне?
— Пахне? — здивувалася тьотя Голя.— Може, борщ? Я борщу наварила, будемо вечеряти.
— Ні, борщ так не пахне.
— То може —— не пахне, а вони? Так би й казала, то ж я у піч заклала брикету, то в нас, девочки, такий вонючий брикет, а тоді нічо, розгориться і весь поганий дух витягне!..
Прибігла Стелка. Хліб у "Сільмазі" продано, треба послати Тольку на той кінець села у "Продукти", він довгоногий, за півгодини обернеться. Олесь Погорілець поїхав із бригадиром на ферми — дивитися, що там їм болить чи кортить, а просто з ферми його привезуть сюди.
— Я й пляшечку по случаю знайду, девочки,—сказала тьотя Голя.
Дівчата зайшли у світлицю. Толик сказав:
— Мені потрібен Іван Гнатович. Батя — як мінімум. Така класна ідея... Хоч їдь у Харків. Та ні, Алько, серйозно.
— Кінчай, Муше, дзижчати та біжи по хліб.
— Ви тільки послухайте.— Толик окреслив рукою в повітрі велике коло.— Дивіться, всі лопатки по колу припаюють срібним дротом до сталевого бандажа. Виходить суцільний диск. Я подумав: якщо на кінцях лопаток поробити отвори і пропустити бандаж крізь них...
— Стел,— покликала Аліна,— дай йому двадцять копійок.
— Кажи, Толь!
— ...Під час роботи — відцентрова сила... так зате ж лопатки самі собі шукатимуть найкращу позицію, це зніме перенапруження в диску!..
— Мух! На іобі двадцять копійок. Одну чорну хлібину. Як вітер.
Стелка вийшла на середину кімнати.
— Не смій ходити! — сказала вона Толикові. І до Алі-ни: — Хоч би придурилася, що слухаєш, хоч би глянула на людину людськими очима!.. Куди вже там, ми ж, як завжди, у прострації!..
,— Це ти про мене? — здивувалася Аліна.— Прострація! Де й слів таких вумних набралася!
— Вумних?! — Стелка сторопіла. І нараз увімкнула жестикуляцію. Обидві руки її почали рухатися швидко, аж мерехтіли білими долонями, наче тих долонь було десять, а пальців за сотню, і за ними ледве встигав язик:— Ну як же! Де вже нам, сірим, ми рилом не вийшли, щоб слова вумні знати! — а руки показали, де буває рило.—
У нас, значить, так: перед Рюриком тихша води і нижча трави, Рюрик бовкне — наче сам господь бог висловився, бо той Рюрик має тебе за ляльку, а Только тебе любить, він до тебе — як до святої, от ти й топчеш його ногами, нічого, стерпить! — і руки, і вся постать її, трохи випере--дивши слова, відтворили і низьку траву, і дзвін, що бовкає без глузду, і господа бога, що поглядає з небес на грішний світ, а потім пішли в діло й ноги, показуючи, як топчуть Толика.
Аліна промурмотіла:
— Ти стаєш схожа на свого діда.
— Мій дід — геній, спитай хоч у Погорільця!
І тут розчинилися двері, і на порозі постали Олесь Погорілець і тьотй Голя. При цьому господиня торохтіла:
— Ну оце, будьте в нас як вдома, скоро й повечеряємо, так ви ж роззувайтеся, це ж ковйор, ногам тепло, ми тут усі ходимо босі, як по землі, так воно, кажуть, здоровіше, а я пішла собі по хазяйству...
Толик пішов по хліб. Кілька хвилин у світлиці стояла мовчанка. Стелка зітхнула і сказала: ,
— Олесю Степановичу, ви дорослий, поясніть!.. Кругом залізо, все мерехтить, гуркоче, сходить вогнем і димом, все нам треба поспішати, все ми не встигаємо і боремося, боремося, щоб устигнути... Нема часу придивитися,
— Про що ти?
— Про ніжність,— пояснила Стелка.— Яка ніжність? Ви знаєте?
Погорілець скептично похитав головою, подивився на дівчат уважніше, зазирнув кудись у себе і знову похитав головою. Він бачив подумки темнооке бліде обличчя і відчував велику ніжність, і вголос сказав:
— Найтяжче, дівчатка,— це відчувати безсилля проти обставин. В мене така філософія: треба робити, треба діяти, обставини виникають з діла, ділом вони руйнуються. Та раптом зустрінеш таке, що станеш... і не знаєш, що далі...
— Яка правда! — сказала Стелка.
Аліна спаленіла. їй раптом уявилося, що Погорілець говорить про неї і про себе: він удвічі старший, він давній друг тата, а вона змалку товаришує з Толиком,— ось де вони, рокові обставини!..
Ой боже. Що за мана?
Вечеря пройшла для неї у стані химерного відчуження 106 * від реальності: часом вона придивлялася до тьоті Голі й думала: "А хто це?.." — а за хвилину починала нервово поглядати за вікно, щоб зрозуміти: "Де ж це ми?.." Придивлялася до Стелки і Толика, які все перешіптувалися і таємниче, самими краєчками вуст, пересміхалися... Аж після вечері якось дала собі ради і невпевнено покликала:
— Дядю Лель... Ходімо поговоримо... Та й оті двієч-ко... аж рвуться на вулицю!..
За порогом розійшлися: Стелка з Толиком в один бік, Аліна з Погорільцем — у другий.
Сонце вже сіло, на заході опадала червона заграва, і над нею напрочуд яскраво засвітилася смарагдова смуга, наче за тою загравою було ще одне, якесь зелене сонце, і воно не збиралося гаснути.
Вулиця, якою побрели Аліна з Погорільцем, бігла на схід, на Чайку. Там небо вже стало темно-синє, і громаддя ДРЕС вламувалося у нього густо-фіолетовим контуром, але на височенних шпичках димарів стояли сторч три яскраво-золотих хмари диму із рожевими м'якими боками. То було видовище рідкісне і пронизливе своєю красою, через це Аліна і Погорілець довго мовчали.
Вона спитала про Чайку:
— То що там?
— А хіба...— Погорілець повернув до неї голову, вловив хвилювання дівчини, і воно перейшло до нього. Він внутрішньо зосередився і через це сказав сухо:— Хіба тобі не пояснював Рюрик?
— Так то ж Рюрик...
— А хіба ти ще кого слухаєш?
У півтемряві обличчя Аліни було біле, а очі сховалися у тінях, і вираз відчайдушного заперечення вгадувався в повороті її голови і в напруженій постаті і особливо у тихому приломленому голосі:
— Це ж так несправедливо! Що ж поганого, якщо мене переконує логіка...
— Бачиш, твій Рюрик знає все наперед...
— Я не хочу більше чути оцього "твій Рюрик".