Між нами Всесвіт

Радій Полонський

Сторінка 20 з 60

До машини зайшли високий блідий мужчина і дві дуже красиві дівчини — хлопці звернули увагу не тільки на вертоліт, але й на них, хоч перш за все їх зацікавив, звичайно, вертоліт. Машина піднялася вгору і просто-таки розтанула на тлі безхмарного неба.

Знову з’явився Барханов.

— В місті кілька тисяч вишневих машин з білими смужками вздовж кузова, — сказав він. — Знайти щось за цією ознакою неможливо. Розмови з мешканцями кварталів, що прилягають до виїзних доріг, були марні. Повітряна інспекція стежить лише за тим, щоб машини дотримували свого ешелона польоту. В повітрі голубого вертольота ніхто не помітив. Оце й усі новини. Коли хочете, поговоріть з Олексою Суховим та Пуебло Альмейдою.

Кардашов схилив голову на знак згоди. Обидва хлопці сиділи поруч Барханова.

— Нам нічого додати... — сказав Олекса, розводячи руками. — Товариш Дієгос висловив припущення, що тут... або ревнощі, або наукова заздрість. Хтозна...

— Між іншим, — втрутився Пуебло, — старий Освальдо Гомес вважає, що Макс — мерзотник! Та ще який! Я з ним згоден.

— Он як? — Таві присунувся ближче до екрана. — Нумо, юнаки, розкажіть про це докладніше.

Кардашов тим часом увімкнув маленький відеофон і тихо попрохав якнайшвидше підготувати досьє про Максима Свирида.

— Ви маєте якісь міркування з цього приводу? — спитав Таві.

Олекса, переборовши болючу паузу, промовив:

— Спотворити наші передачі до Академії міг тільки Макс. Мабуть, він замішаний і у всьому іншому...

Кардашов насупився:

— Але ж ви з ним товаришували?

Олекса опустив очі, помовчав, потім глянув просто в обличчя Івану Антоновичу і твердо відповів: — Ні, ми з ним ніколи не товаришували.

— Чому? Він вам здавався підозрілим?

— Ніколи!

— Ви разом працювали кілька місяців і навіть не товаришували... Це якось дивно...

— Так було.

— Наукове суперництво?

— Н-ні... Може, частково...

— А які у вас обох були стосунки з Артемом?

— Гм... — Олекса гірко всміхнувся. — Якщо Свирид справді винен у тому, що сталося, то в нас було різне ставлення до Артема.

Таві глянув на старого.

— Маєш, Рудий! Що за запитання!..

— Пробачте, Олексо, — сказав Іван Антонович. — Думайте, друзі дорогі, за нас ніхто не розгризе цей горіх. До речі, коли ви робили останню спробу зв’язатися з дівчатами?

— Весь час робимо.

Раптом Пуебло підхопився на ноги, і голова його зникла з екрана. Тільки чувся розпачливий крик:

— Коли хто хоче бачити найжахливішого дурня світу — дивіться на нього! На безголового ідіота, на первісну амебу в образі людини! Дивіться, це я!!!

— Друже, рамка, — сказав Таві. — Ми не бачимо тієї істоти, про яку ви так запально говорите.

Пуебло гепнувся на стілець. Його обличчя рясніло потом. Притис пальці до щік і у відчаї крутив головою. Всі терпляче чекали.

— Послухайте, у неї ж є намисто і сережки!

— Це цікава подробиця, — сказав Таві Лапсана. — Далі?

— Нейтрино!.. Я здійснив зв’язок через нейтрино. Для космічних перельотів. І я цілий день мовчав, я цілий день мучив цей мерзенний відеофон!..

— Спробуйте бути конкретнішим, — порадив Кардашов. Зайві слова в ділових розмовах він вибачав тільки президентові Академії.

— У неї на шиї і у вухах — нейтринний приймач і передавач. У мене — теж...

— На шиї й у вухах?

— Вдома. Я вчора завіз свій чемодан додому...

— Послухайте, — Іван Антонович насупився. — Нейтринний зв’язок — це для фантастів. Сучасна наука не знає засобів, які б примусили нейтрино нести якісь сигнали. Ви маєте справу з серйозними людьми.

— Але я його справді здійснив!..

— Коли це так, то йдеться про епохальне відкриття.

— Ах, яка різниця!.. Пробачте мені. Я побіжу.

— Я з тобою. — Олекса підвівся.

— Якщо пощастить здійснити зв’язок — негайно повідомте нас, — кинув Кардашов.

Хлопці побігли. Барханов востаннє зазирнув до кімнати і попрощався...

— Ти чував щось подібне, Таві? Забув про нейтринний зв’язок! Ні, ти уявляєш: він забув про нейтринний зв’язок!!!

— Так, так. Звичайний собі геній... Віють вітри... Невже цей хлопець і справді зумів засідлати нейтрино, га, Рудий? Він таки не уявляє, що він наробив.

Кардашов посміхався здивовано й тихо.

— Молодь, молодь... Як ти гадаєш, Таві, ми наблизились до розв’язання таємниці?

— Хтозна... Ти щось починав говорити про зникнення вчених. Я вже знаю, що ти хотів говорити. Але кажи.

— Ти завжди був меткий хлопчина, Таві. Так от, візьмемо останні роки. Зник Ван Цзінь-ю. Через два місяці останки його тіла знайшли в горах. Зник Віріату Нгойї. Через кілька тижнів його мертвого знайшли в старовинній шахті. Згадай братів Уїльямсонів. Ти пам’ятаєш цю історію?.. Спочатку зникнення, а потім отой дивний лист про самогубство. І ось зникає Артем Соболь і Максим Свирид.

— Ти пропустив Генріха Наумана.

— Ну, то була звичайна катастрофа.

— Не така вже й звичайна, Рудий. Поважний професор великий педант, який ніколи в житті не порушував режиму, раптом підхопився вночі і, нікому нічого не сказавши, залишив Гамбург і помчав чортзна-куди...

— Тоді ж писали, наче в нього захворіла дочка.

— Звичайна операція апендициту. Чи цього досить, щоб Науман так розхвилювався?

— Може, ти маєш рацію...

— Може... Остання автомобільна катастрофа із смертельним наслідком була зафіксована за двадцять два роки до загибелі Наумана. І от — знову!.. Я пам’ятаю галас, що зчинився в пресі, щодо ненадійності систем захисту і попередження. Можливо, той галас приніс користь, системи були поліпшені... Але чому раптом відмовила система новенької повітряної машини?

— Науман їхав у старому електромобілі.

— Але його вбила нова машина на повітряних подушках!

— Справді... Я вже забув подробиці.

— На шосе знайшли розчавлену машину Наумана з його трупом і розбиту повітряну машину, яка врізалася йому в борт. В ній теж був понівечений труп водія. Його особи не встановили.

— Зажди хвилинку. Я зараз знайду текст останнього листа Уїльямсонів.

Кардашов вийшов. Таві Лансана посидів у кріслі, потім підійшов до вікна. Внизу лився Ленінградський проспект. Голубі, червоні, зелені, кольору кави чи какао, бежеві, різноколірні автомобілі зливалися в строкатий потік.

За скляними стінами будинку напроти на всіх поверхах рухалися постаті людей. Внизу невеликим струмком вони вибігали на самохідний тротуар і роз’їжджалися в різні боки. А більшість, не виходячи на вулицю, спускалася до метро або в гаражі. Гігантське місто — тут мало хто добирається додому пішки.

Рівні торочки пожовклих дерев розкреслювали проспект на окремі потоки. Кожен з них жив своїм життям, своїм темпом, поспішав у своєму напрямку...

— Ти хочеш перечитати, Таві? — спитав Кардашов від дверей. — На ось.

В листі було написано таке:

"Люди! Хіба мало ми зробили для загальної користі? Хіба ми не прискорили розвиток науки? Хіба немає нашого внеску і в планетних експедиціях, і в розробці проектів зоряних? Хіба не записане наше ім’я в підручники фізики для вищої школи всіх країн світу?

Ми стомилися, люди. Інтенсивність життя в кожного своя. Інший за двадцять років проживе і зробить більше, ніж його сусід за сто двадцять. А нам по сорок п’ять. Ми жили і працювали дуже інтенсивно. Ми себе вичерпали. А жити безплідно, їсти ваш хліб і за молодих років перетворитися на спустошених дідів — це не до лиця братам Уїльямсонам. Ось чому ми вирішили вас залишити.

Нам не пощастило і, — ми це відчули, — ніколи б уже не пощастило закінчити свою останню роботу. А проте інститут діє, він іде вірним шляхом, і коли не завтра, то через десять років дійде рішення. Не судіть нас суворо, ми робимо так, як підказує сумління, життєвий досвід і самоаналіз.

Даруйте, що позбавляємо вас можливості відвезти нас до крематорію і влаштувати гідні похорони. Ми завжди любили океан. Нехай він — Великий і Тихий — стане нашою гробницею.

Прощайте.

Брати Уїльямсони".

— Хіба авторство викликає сумнів? — спитав Таві.

— Аніякого. Я добре знав обох. Це писав Джон, і під листом стоїть тільки його підпис. Уїльям був дуже стриманий у виразах і не терпів ніякої пози. А тут цього через край...

— Ну, гаразд. Писав Джон... Хіба це дає якісь підстави підозрювати примусову смерть Уїльяма чи їх обох?

— Обох — навряд.

— Джон — убивця? Отой слабохарактерний, не дуже обдарований Джон Уїльямсон, якого брат усе життя, тягнув за собою!

— От, от, Таві. Слабохарактерний сірячок!.. Його могли примусити написати такого листа.

— Хто?

— Той, хто вбив Бан Цзінь-ю, Варіату, Наумана... Хто винен у зникненні Соболя і Свирида.

Таві погоджувався з Кардантовим. Він ставив контрпитання, щоб обом стала яснішою думка; якби розмову вів Лансана, Кардашов так само б йому заперечував.

— Драматичний перелік... — сказав негр. — Я зараз думаю про Соболя і Свирида. Але закінчимо... Отже, ми зустрілися із злочином, який триває вже кілька років.

— Схоже. Але чому це нікому досі не спадало на думку?

— А чому це могло спасти комусь на думку?

— Справді... Дуже безглуздої. Але чому ж це спало на думку нам з тобою?

— Бо злочинці почали діяти необережно Артема видурили з Харкова досить примітивно. Він не міг думати, що його обдурюють. А Свирида з дівчатами викрали просто-таки нахабно.

— Навіщо ж це потрібно злочинцям?

— "Думайте, думайте, кому це було потрібно!.." — знову згадав Лансана. — Ти завважив, що вві вчені, які зникли й загинули, — фізики? Що всі вони працювали в близьких галузях?

— Таві, всі вони працювали в галузі теорії і практики видобування антиречовини.

— Отже... загальмувати прогрес людства в цьому напрямку?

— Навіщо?

— Я не знаю, Рудий. Цього ніхто не знає. Мабуть, вони теж працюють у цьому напрямку.

— Але... це значить, що вони вчені?

— Або що серед них є вчені. Послухай, а що, коли брати Уїльямсони живі? Що, коли вони просте викрадені? Коли Джона примусили написати листа, щоб їх не шукали?

— Чому ж вони цих не вбили, а інших вбивали?

— Бо інші не схотіли з ними працювати! Згадай — після зникнення проходив певний час, аж поки люди знаходили тіло.

— Науман нікуди не зникав.

— Бувають винятки, які стверджують правило.

— У фізиці не буває.

— А в житті — на кожному кроці.

— Згоден. Тепер думаймо про таке. Працювати над проблемою антиречовини можна у великих добре обладнаних лабораторіях, треба мати чималі промислові цехи і споживати величезну кількість енергії.

— Чому б їм не мати все це?

— Де ж вони беруть устаткування?

— Замовляють на заводах.

— Це ризиковано.

— Анітрохи.

17 18 19 20 21 22 23