Ти знаєш?"
Софія подумала, що Лідка щось вигадує.
"Ти не знаєш? В мене невістка, братова жінка, недавно родила. Треба йти в жіночу консультацію до свого лікаря участкового. Він тобі випише карточку, будеш щодватижні ходити – здавати аналізи і важитись, мірятись. Без цього не можна – родиш якось виродка, не дай Бог, або потім якісь проблеми будуть. Ти ж сама не лікар".
Ліда вчилася в медінституті.
Ліда бачила, що Софія їй не вірить.
"Не хоч – не вір, мені шо? Тільки тебе ж у пологовий не приймуть без обмінної карти. Це така книжечка, і там усе написано – всі твої аналізи за всю вагітність: і з вени, і так – щоб не було анемії, щоб знати, чи ти нічим не хвора, чи нирки в нормі, знаєш, нирки як відмовляють, то що буває? Смерть! І всі узі твої, всі за всю вагітність, щоб знати, чи дитина лежить голівкою, чи ніжками, чи не обвилась пуповина кругом шийки.... Без цієї книжечки тебе не пустять! В пологовому ж немовлята родяться, там інфекції бути не повинно – а звідки вони знають, що ти не хвора на СНІД?"
Софія подумала, що вона сама точно не знає, хвора чи ні.
"А всякий там туберкульоз, гепатит, сифіліс! Ти ж із вулиці до них! Пошлють тебе в черговий пологовий, в обсервацію, з бомжами родити!"
Софія подумала, що дні бідної кріпачки Василини, яка таємно від батьків народила дитя, минули давно, а вона й не знала.
"Та я щось придумаю. Скажу, що загубила цю... як її?"
"Та Софіє, не видумуй! Скажи батькам правду. Ну що вони тобі зроблять? Ну можеш у нас пожити пару днів, поки перекричаться".
Софія згадала свого тата – прокурора. І свою аскетично чесну матір, схожу на стару ікону. Від матері Софія приховувала навіть, коли в неї місячні, щоб не турбувати її такою вульгарною річчю.
Згадала і стала дивитися на скатерку, щоб не видно сліз.
"Ну чого ти плачеш? Ну сама подумай! Ти така цікава, Софіє! Ну на крайняк, можеш бабі все розказати – баби знаєш, як онуків люблять? Хай вона матері скаже... "
Софія шкодувала, що завела балачку на цю тему. Тепер Ліда щоразу, як її бачитиме – відводитиме в куток і співчутливо питатиме: ну як?
Вмерти можна!
Софії вже тільки швидше втекти звідти. Ну його все. Ліда провела її аж униз, по сходах, бо тобі треба обережненько, може, тобі таксі викликати? І дивилася, як Софія йде.
Почався дощ, і добре, що йти було недалеко.
Вдома нікого не було – пішли в гості, а на сходах сидів Артур.
"Привіт! – сказав їй. – А я ключ забув... Приїхав із Києва – він там вчиться, – а нікого нема. Можна у вас посидіти?"
"У нас теж нікого нема".
"Та я знаю..."
Зайшли.
Зняли взуття.
"Хочеш чаю?"
Сіли.
"Це в тебе піаніно?"
Піаніно. Я чув, ти грала? Гарно, піаніно – такий звук, знаєш, живий, пружний, не те, що в мене, хоч і колонки класні. Так?
Зовсім темно, світла трохи – від лампи на її столі, біля комп’ютера без інтернету, вона не відповідала, давно вже йому нічого не відповідала, а він питав, питав, різне питав.
У неї пальці тремтіли, але він не помітив.
Вона думала – чого він не говорить того, за чим прийшов?
Вона відкрила кришку піаніно і стала бренькати одним пальцем, і тоді він сказав:
"Я... пам’ятаю, що тоді сталося... того ранку. Я збрехав тобі. Просто... в мене не стало духу... "
А вона мовчала.
Він сказав:
"Ти... вибач".
Вона мовчала, бо думала: "Ну чого він не спитає, чи вона не вагітна, як воно їй було весь цей час жити? Ну чого він не здивується, що вона йому піддалась, що не опиралася? Ну що – йому все це байдуже? І чому він не скаже: "Йди за мене заміж"?
Він мовив:
"Я розумію, що ти думаєш про мене... просто я... "
В неї серце перестало битися – що "я"?
Але він мовчав, не говорив нічого, а як нарешті і сказав, то лише:
"Он моя київська адреса – ти напиши мені листа, добре?"
І лишив, як на сміх, клаптик той, паперовий, паперовий лист, як у минулому столітті! Їх же ніхто вже давно не пише!
Вона на другий день написала йому – про те, що вагітна, дуже сухо, і про те, що його ненавидить.
Потім зрозуміла, що ніколи такого листа не надішле, бо насправді – любить його.
Любила з дитинства – сусід із третього поверху, програміст, у садку гуляє, до нього ходять все такі дивні хлопці – з такими якимись неземними очима. Вона ще в ляльки гралась, а вже чоловіка ляльки Барбі – такого дубового, з пластмасовим волоссям на голові, годного тільки стояти з Барбі поруч, не лялька, а мебля; – а вона його називала Артуром і шила йому одяг, як і ляльці, бо їй його робилося жаль, бо він навіть і не лялька, а меблі для Барбі. Вона розкладала на своєму комп’ютері пасьянс на програміста з третього поверху – якщо зійдеться, то я сьогодні побачу його з вікна. Якщо зійдеться – Артур про мене подумає...
На Високому Замку і дощ, і вітер.
Хай собі буде.
Зуби стукотять, чи то від нервів, чи то від холоду.
Хай собі.
Софія плакала, і губи тремтіли – чи то від сліз, чи од вітру.
Софія – з відчаю – готова була битися головою об землю, притискала руки до грудей і так плакала, аж самій страшно.
Добре, що зараз не було ніяких туристів чи поляків.
Софія зрозуміла, поки йшла сюди, саму себе: вона ж сподівалася на диво всі ці п'ять місяців, сподівалася, що її – таку – побачить Артур, і все зрозуміє, і все виправить. І вона буде щаслива. І все мине, пройде, тільки згадувати і сміятися. Вона вірила в своє щастя – тільки почекай. І чекала. Придумала ту дурну баєчку про дядька. Ну звичайно ж, вона не поїде до нього ніколи! Не наважиться! Це ж ясно.
А він прийшов і питав дурне, і лишив той папірець, як на сміх!
І що далі робити? Як радила Ліда? Чи втікати з дому кудись? Та куди втікати?
І справді – сама ж винна, сама ж дурна. Хіба вона цього від початку не знала?
Тільки як далі жити?
З ним – в одному будинку.
І батьки теж знатимуть усе.
Щодня вона – батьки – він – вона – батьки – він – і ще всі їхні сусіди. І всі все знають. І Ліда питатиме – ну як? І плітки про Софію. І хі-хі про Софію.
Здоровий Глузд запитав:
"Ну що? Догралась? Дожилась, судячи про світ по старих книжках?"
Софія нічого йому не сказала, тільки ще подумала про той дурний лист до Артура – він же лежить на столі, де вона його кинула... ще мати зайде і побачить. Треба додому, треба сховати подалі.
Спускалася з Високого Замку вночі, потемки. Отупіла від сліз, не розуміючи, що робить.
Переступала, сама не бачила – куди, сама не розуміла – куди, як умираюча кішка.
Спустилась аж біля залізничної станції, в Підзамчому. Здивувалася – рейки. Звідки рейки? Пішла по рейках.
Щось світлом засліпило в обличчя, загуло страшно. Вона спинилася, дивлячись уперед. Поїзд? Звідки? Навіщо? "Теж мені, Анна Карєніна, – подумала з відразою до себе. – Знайшлась тут... А..." – і припинила думати назавжди.
Вона потім не відразу звикла до себе.
Вона все-таки лишилась вагітна.
Спочатку були тільки предмети, теплі предмети, і дивне світло, яке мінилося.
Потім стали приходити жінки.
Жінки сідали поруч, вона плела, дзенькаючи спицями, шкарпетки і шарфи, а вони думали про свої нещастя, і вона їх потішала.
Жінки ховали обличчя, жінки були в білому одязі.
Жінок часто було забагато, але бувало, що жодної.
Потім вони йшли і зникали в темних коридорах.
Пізніше вона зрозуміла, що вона – їхній сон. Вона їм сниться.
Час тут був дивний, дні і ночі різної довжини, і ніяк не зрозуміти, чи то часу зовсім нема, чи то він просто якийсь не такий. Тому вона не знала, скільки минуло – чи сто років, чи всього два дні, перед тим, як з'явився Артур.
Він нічого не казав, тільки дивився на неї, як вона плете, дзенькаючи спицями, як підходять до неї жінки.
Часом вона гуляла цими теплими залами зі стінами, де гарні орнаменти мозаїкою, і він ішов услід.
Разом вони чогось чекали.
Поки в неї народиться дитина?
І знов не відомо, скільки збігло: сто років чи дві хвилини, до того, як з'явилась та жінка. Там лунали думки жінок іще до того, як вони прийдуть. Зазвичай вона чула їхні думки, але оту першим почув Артур. І злякався.
Вона ж просто здивувалася – та жінка теж була нещасною, але вона не так мислила... їй не снилось – вона була жива.
Жива?
Як вона може йти сюди жива?
Софія зовсім не була на неї сердита, навіть коли вона крикнула щось до Артура, навіть коли він так болісно закрив очі і відвернувся... Софія пішла до неї і раптом... зрозуміла, що ця жінка щось робить не так, щось не так, якщо не зупинити її, то зірветься Сонце і сказиться Земля, розлетиться Місяць на шматочки, і уламки нашого світу, разом із бездомними душами, вічність квилитимуть у різних кінцях Усесвіту, нещасні і змерзлі....
Софія не знала, як її зупинити, вона закричала, і якісь тварюки кинулися з щілин до тої, кинулися звідусіль...
Але що вони там робили, Софія вже не встигла побачити, бо відчула щось гаряче внизу живота і збагнула, що вони з Артуром дочекались...
ОЛЕГ
Хотілось чаю, і боліла нога.
Було страшно холодно. Що зі мною сталось, і де це я сплю?
Я заплющив очі і став нюхати, чим пахне навколо мене. Пахло сухою, прілою травою і гнилим лежаним листям. Напевно, осінь.
Тоді відкрив очі і побачив, що далеко внизу світяться ліхтарі – отже, я не в горах, у місті, тільки от – де саме?
Почав пригадувати, як мене звати, і тут накотилося: так, це ж правда, він помер насправді, насправді Артур помер, і це не сон був.
Устав, постогнав, я ж підвернув тут ногу – спочатку ми сиділи з тією інфантильною дівчинкою, пили пиво, а потім я пер униз на якийсь дурний трамвай і підвернув ногу. Ах ти ж зараза! Спустився обережно, внизу стояв якийсь дід і чекав, поки його собачка покакає.
"Перепрошую, – сказав я діду, – котра година? Вже десята є?"
"Та де, – відповів дід, по-львівськи розтягуючи "е", і я насторожився, – вже дванедцята зараз буде".
Щось мені в дідові не подобалося. Таких дідів у Києві нема.
"А що це за вулиця?" – уточнив, бо хто його зна, де я спустився з тої Замкової гори, де ми з отою інфантильною дівчинкою пили пиво, і я їй щось дурне казав, здається.
"Вітовського".
"Яка?"
"Вітовського, – повторив дід, – а отамо Сахарова..."
"Це що – Львів?"
"Та Львів. Ото Цитадель, а там – кагебе. Впізнав?"
Я то впізнав, але, може, мені хто пояснить, як цілком нормальний, майже тверезий студент магістратури може заснути на Замковій горі в Києві, а прокинутись на Цитаделі у Львові?
Якщо, звичайно, це справді Львів і дід мені не бреше.
Я перейшов дорогу і пішов попід стіною кагебе.