Мені це аж самому сподобалось, тому я повторив:
— Так, — кажу, — ми принесли.
— Чорт, — каже Маруся і, боязко дивлячись на Молотова, кладе подушку на місце.
10.15
Зранку на такі речі краще взагалі не дивитись, або, якщо вже дивишся, то хіба крізь пальці. Ми так і робимо, і доки вона ходить кімнатою і збирає свої трусики і шкарпетки, натягує свої драні фірмові джинси, одягає різні медальйони і браслети, ми йдемо собі на балкон і чекаємо на неї там. Вона виходить з великою чорною люлькою, і далі ми вже просто собі стоїмо на балконі і майже ні про що не говоримо, так хіба що — дивимось на ранкові грозові небеса, на порожній суботній муніципалітет, в усьому цьому вмішується стільки повітря й вологи, ніби ми раптом опинились в чиїхось легенях, наприклад — в легенях старої камбали, що наковталась крижаних арктичних хвиль і тепер лежить собі на дні океану, мовчки страждаючи від передозу.
— Як у тебе справи? — питаюсь я. Ми востаннє бачились десь місяць тому, було ще зовсім холодно, ми перетелефонували їй із вокзалу, а що ми робили, до речі, на вокзалі? не пам'ятаю вже, але перетелефонували ми їй точно з вокзалу, вона сказала — ок, приходьте, візьміть бухла тільки, ми взяли пляшку кайзера, потім виходили ще, вона тоді була після якогось масажного кабінету і пахла якимись кремами, в неї тоді було трішки довше волосся і якогось іншого, здається, кольору, хоча якого саме — згадати не можу.
— Погано справи, — каже вона.
— Щось сталось?
— Сталось, — каже вона, — сталось. У школі проблема Іспит завалила.
— Прикольно, — кажу. — Ти в школу ходиш.
— Нічого прикольного, — каже вона. — Повне гівно.
— Ясно, — кажу.
— Ми мали написати наукову роботу, — каже Маруся, гріючи люльку в руках. — Тема, знаєш, яка була?
— Яка? — питаюсь.
— "Що я думаю про роботу муніципальних служб".
— А що це?
— Муніципальні служби?
— Ну.
— Ну, там, скажімо, пожежники. Або газова служба. Комунальники, одне слово.
— Ясно, — кажу я. — I що ти написала?
— Я написала про поливальні машини.
Про які машини?
— Про поливальні машини. Ті, що вранці поливають вулиці, бачив?
— Бачив, — кажу. — Ти щось знаєш про поливальні машини?
— В мене була якась жахлива ніч до цього. Я майже не спала. Прийшла на урок — а мене просто розриває на шматки, розумієш? Я ледь не померла.
— Ну, так пішла б додому.
— Це ж іспит.
— Попросила б тата, він би підігнав пару бетеерів, і всі проблеми.
— Тобі легко говорити. В тебе тато не військовий.
— Да, — кажу, — слава богу.
— Йому, насправді, дуже подобається, коли я його про щось таке прошу. Тому я його ніколи й не прошу.
— Ага, — кажу.
— Це брат його постійно доїть.
— У нього є брат? — питаюсь.
— У мене є брат, — Маруся нарешті розпалює люльку. — У мене є старший брат.
— Чому я його ніколи не бачив?
— Я його сюди не пускаю.
— Чому?
— Я його ненавиджу. Хоча раніше дуже любила.
— I що сталось?
— Він чіплявся до мене.
— Серйозно?
— Серйозно. Він мене колись ледь не зґвалтував, добре, що вкурений був — у нього просто нічого не вийшло. А так, уявляєш — міг би стати моїм першим чоловіком,
— Да, — кажу, — буває. А мій брат за мене в дитинстві заступа вся.
— А мене, — каже вона, — в дитинстві ніхто не чіпав. Боялись...
11.00-12.00
— Ну, і що?
— Що?
— Ти про поливальні машини щось розповідала.
— А, так, — згадує вона. Ми сидимо на балконі, Собака спить в кутку, а ми сидимо на якихось килимках і дивимось в небо, Маруся зовсім загублена, вона водить навколо порожніми очима, намагаючись зачепитись бодай за щось, але в неї це не надто виходить, хоча ось звернула на мене увагу, намагається про щось говорити. — Мені візія була. Я ніч напередодні не спала, розумієш, і тут ця робота. Одне слово, я написала їм щось на зразок того, я вже точно не пам'ятаю, але головна думка там була така, що насправді ці поливальні машини, вони поливають зовсім не водою.
— А чим?
— Ти розумієш, — Її голос раптом стає серйозний і наляканий, — я колись зранку прокинулась, дуже рано, ще шостої, здається, не було, і мене щось перемкнуло, що потрібно купити молока, і я взяла якийсь термос і в капцях пішла шукати молоко.
— О шостій ранку?
— Я не знала, — каже вона, — що лише шоста. Я просто вийшла на балкон, а було вже світло, дивлюсь — внизу проїжджають ці штуки, ну — поливальні машини, я чомусь подумала, що це молоковози, вони ж схожі, погодься.
— Ну, не зовсім.
— Чому?
— Де ти бачила, щоби молоковози поливали вулиці молоком?
— Молоком? — тут Маруся замовкає, очевидно, в неї зараз знову візія, але я встигаю висмикнути її назад.
— Хоча, — кажу, — справді схожі. Принцип той самий. Щось собі возять в бочках. Пожежні машин и теж схожі.
— I цистерни з нафтою, — каже Маруся.
— Да, — кажу, — цистерни з нафтою теж, у принципі, схожі на молоковози.
— Я тоді підійшла до поливальної машини зі своїм термосом, — говорить далі Маруся, — і тут, ти розумієш що — на мене потрапив струмінь води, він вдарив якраз по мені, по тілу, по обличчю, по руках, навіть термос із рук вибив. I ось тут, ти розумієш, я піднесла руки до обличчя, по них стікала холодна вода, і понюхала їх. Знаєш, чим вони пахли?
— Чим? — питаю.
— Гасом.
— Яким гасом?
— Не знаю, — каже Маруся. — Але точно — гасом. I я, знаєш, що подумала — це в принципі могло бути зроблено спеціально, розумієш — вони спеціально домішують у воду для поливання тонізуючий газ, скажімо, для того, аби з одного боку населення простимулювати перед початком робочого дня, а з другого — спрямувати енергію цього самого населення в продуктивне річище, оскільки гас цей мав би бути виготовлений на основі психотропних штук, народ би по-своєму заводився і весело валив на виробництво.
— I ти все це написала?
Так, — каже Маруся, — написала. Мені візія була. Я ще почала вигадувати різні варіації на цю тему, там, скажімо, всі елементи, присутні в гасі, потрапивши в повітря, починали діяти лише через 45 хвилин. I якщо поливалки викидали гас у повітря, наприклад, о 6.15, до 7 він діяв лише частково і був якраз надзвичайно шкідливий для людського організму.
— А це для чого?
— Щоби вирівняти розпорядок дня в містах. якщо ти випихаєшся на вулицю до 7 — ти хапаєш свою пайку шкідливих речовин і тебе цілий день викручує, розумієш? Натомість, якщо ти виходиш із дому, ну хоча б рівно о 7 — ти нормально закачуєшся правильною сумішшю і цілий день ковбасишся на благо батьківщини, виходить економно і раціонально.
— I ти про все це написала?
— Ага.
— Знаєш, — кажу я, — я б на твоєму місті все-таки поговорив із татом. Пара бетеерів — і про твій гас ніхто не дізнається... Або одна водородна бомба, — додаю, подумавши.
12.00-13.00
— Ні, — каже вона, — я краще просто перепишу. Напишу про щось інше. Скажімо, про трамвайне депо.
— Уявляю собі цю роботу, — кажу. — Слухай, у нас тут насправді проблема. У нашого Товариша батьки померли.
— Всі? — перепитує Маруся.
— Ні, — кажу. — Частково. Вітчим.
— А що за друг?
— Карбюратор. Пам'ятаєш його?
— А який він?
— Ну, — кажу, — в нього таке смішне обличчя, далекосхідне. Вилиці високі, очі вузькі, пам'ятаєш?
— Це такий, — говорить вона, — схожий на китайця?
— Скоріше на монгола, — кажу.
— А яка різниця?
— У монголів немає писемності.
— А в китайців?
— А в китайців писемність була, ще коли не було монголів.
— Так; — говорить Маруся, — я його пам'ятаю. Ти колись із ним приходив. I що тепер?
— Ну, що, — кажу, — тепер нам треба його знайти. Завтра похорон. А його ніде немає. Уявляєш?
— Да, — говорить Маруся, — лажа. А як ти кажеш його звати?
— Карбюратор.
— Дивне ім'я.
13.00-14.00
— Карбюратор?
— Ну.
— Слухай, — Маруся врешті підіймає голову і дивиться на мене більш-менш притомно. — Так це той ваш чувак, у якого тато помер?
— Вітчим.
— Та один хуй, — цілковито прокидається Маруся. — Мені вчора телефонував ваш знайомий, цей, такий повний, брудний.
— Какао, — кажу.
— Що?
— Звати його так — Какао.
— Кошмар, — каже вона. — Ось, так він вчора телефонував, вас шукав.
— Тобі телефонував?
— Ну, а кому? — Маруся пробує підвестись на ноги. — Розшукував вас, говорив якраз про цього вашого, як ти
сказав?..
— Карбюратора.
— О, — Карбюратора. Сказав, здається, що знає, де він.
— А де він?
— Карбюратор?
— Та не Карбюратор, — я теж підводжусь, — цей — товстий ублюдок?
— Він у Гоші. Звідти і телефонував.
— Хто такий Гоша?
— Ти що? — питається вона. — Ти де живеш? Гоша — це редактор нашої наймоднішої газети. Ця ж ось скотина, здається, у нього працює, — Маруся показує на сонного Собаку.
— Це редактор, чи що? — нарешті доходить до мене.
— Ну, а я тобі про що кажу?
— А як до нього наш Какао потрапив?
— Звідки я знаю, — говорить Маруся і йде до кімнати.
— Почекай! — кричу я їй. — Ати його телефон знаєш?
— Не знаю, — кричить Маруся звідкись із кухні. — Адресу знаю. Я з ним спала кілька разів, у нього вдома. У нього велика квартира, тут недалеко, на Гоголя. Він там сам живе.
— Все одно, почекай, — я знаходжу Марусю на кухні, вона порпається в холодильнику, дістає звідти банячок із медом, падає в крісло і починає їсти. — Почекай, — повторюю, — а що він тобі ще сказав?
Що ще? — Маруся на хвилину замислюється. — Більш нічого. Сказав, що знає, де цей ваш... ну, коротше, у котрого тато помер... себто — вітчим. Сказав, то коли захочете — можете знайти Його в Гоші.
— А як він там опинився?!
— Та звідки я знаю! — не витримує Маруся і починає кричати. — Звідки я знаю? Може, Гоша його десь зняв!
— Як зняв? — не розумію я.
— Мовчки! Взяв — і зняв. Ти що — не знаєш Гошу?
— Не знаю.
— Гоша — підар номер один у цьому довбаному місті. Він за цим принципом і редакцію собі підбирає. Я з ним із принципу переспала, типу — принцип у мене такий. Тож, може, він десь зняв цього вашого смердючку, відтрахав, а тепер утримує його в себе на Гоголя, я не знаю, одне слово, — вона замовкає і далі злизує свій жовтогарячий холодний мед.
14.15
— Слухай, ми йдемо.
— Угу, — каже вона.
— Дай адресу Гоші.
Маруся дістає якийсь записник, обтягнутий жовтою шкірою, щось у ньому пише, вириває аркуш і простягує мені. На, говорить, тільки там треба дзвонити довго, квартира велика, він може спати і просто не почути.