Здавалося б, ну що тут особливого (якщо не рахувати ряду незрозумілих нам слів). Йде дівчина, назустріч їй виходить хлопець. Але зверніть увагу на приголомшливий факт: героїня існує для героя як щось цілком реальне (і певне) ще до того, як вона сказала йому перше слово, і взагалі до того, як вона його помітила. Чи мислимо таке?
І весь рукопис рясніє подібними сценами, опис іде за описом. Але який сенс в описі? Який сенс описувати довжину волосся героїні? Наші автори передають лише діалоги, які виражають рух душі, думки. Тимчасом у тому дивному рукописові, про який я говорю, повно описів. Таке враження, що форма для її автора не умоглядна побудова, а щось сутнісне! Адже в епізоді з дівчиною герой прийняв за дівчину її форму! Форма і була для нього дівчиною.
Чи не напрошується тут питання: а яким чином він дізнався про цю форму? В усіх її деталях? Якщо він не наближався до об’єкта. Залишається припустити, що це прийом автора: це всезнаючий автор приписує герою якусь фантастичну здатність сприймати форму на відстані, всю відразу, цілком. Я так спочатку й сприйняв рукопис – як фантастичний роман. Чому б і справді не допустити, що існує якийсь феноменальний світ, часто-густо заповнений формами? Мені можуть заперечити, що це безглуздо, що цього не може бути, бо це суперечить феномену близького простору. Якщо світ наповнений формами, які сприймаються, тоді ми не можемо втриматися в близькому просторі, наша зосередженість на собі зникне, увага наша буде поглинута формами предметів, які нам являються, як у цього фантастичного героя, котрого вразила форма дівчини. Це вже, власне, і не людина в нашому розумінні, а істота іншого, немислимого роду.
Так, це правильно. Але чому ми повинні говорити тільки про те, що є? Чому ми не можемо допускати найбільш фантастичного? "Зовнішність" – це слово багато разів зустрічається у згаданому рукописі, і з контексту можна зробити висновок, що "зовнішність" – це форма людини, що включає всі частини її тіла, а також одяг. Поняття, нам невідоме, але тим не менш теоретично може існувати. Якщо тільки припустити можливість сприйняття об’єкта не по частинах, за допомогою дотику, а якось "цілком", відразу, миттєво, у всій своєрідності й багатстві його деталей, тоді треба визнати, що образ, який сприймається, повинен продукувати настільки приголомшливе за своєю яскравістю враження, що зникає близький простір, і з’явлена форма або форми до краю заповнюють свідомість. І тоді, цілком логічно, форма перетворюється з умоглядної конструкції в якусь "реальність", стає сутнісним моментом об’єкта.
Якщо розвивати логіку далі, то "зовнішність", оскільки вона сприймається самою людиною, якій ця форма належить, і оточуючими, набуває величезного значення. Позаяк форма миттєво в усіх деталях сприймається, значить, насамперед виходячи з неї починають судити про об’єкт. Саме таке надзвичайно важливе ставлення до "зовнішності" спостерігаємо ми у героїв згаданого роману. Вони настільки стежать за своєю формою, що віддають цьому для нас цілком безглуздому заняттю більшу частину життя. Особливо старанно цим займаються героїні. Вони, наскільки можна зрозуміти, роблять щось із волоссям, кладуть якісь речовини на щоки, чоло, обводять якимись речовинами контури очей, губ; на шию вони чіпляють щось на зразок ланцюга, на руки – якісь кільця. А їхній одяг складається мало не з десятків частин.
Весь цей жах можна, звичайно, приписати химерній фантазії невідомого автора. І наші автори вигадують героїв із двома головами, з рогами і так далі. Але тут вражає сам факт, що людину оцінюють за "зовнішністю", яка сприймається якимось дивом миттєво, ще й на відстані. Хоча якраз у цьому також є своя логіка.
"Зовнішність" – це те, що "поза", "зовні". Саме слово вказує тут на вихід за межі самозосередження, за межі близького простору. У світ самостійно існуючих феноменів.
І тепер запитаємо себе: а як щодо нашої "зовнішності"? Чи є вона? Її немає, бо ніхто з нас про неї не думає! Ну, а об’єктивно? Припустимо, що герой згаданого роману потрапляє в наш світ. Якими б ми постали для нього?
І моя думка летить іще далі: можливо, ми чимось обділені? Якимись органами сприйняття зовнішності? Можливо, ми не володіємо зовнішністю не насправді, а лише через відсутність у нас органів її миттєвого сприйняття?
Нісенітниця?
Я знаю, що мене зацькує більшість. Кому ж приємно вважати себе неповноцінним! Легше звинуватити в збоченості фантазій, у дикості мислення того, хто про подібне говорить. Але справа більшості закривати мені рота, а моя справа – говорити до кінця, поки я можу, про свої думки, про свої здогади і припущення. Я нічого не стверджую. Я лише думаю. Про неостаточність того світу, яким ми живемо, про можливість існування іншого вигляду людини. А що як автор того рукопису, котрого чомусь немає в Центральному Архіві, який потрапив до мене випадково, з рук у руки, невідомо скільки разів переписаний, – а що як його автор був не просто фантазером, чудовим фантастом, а людиною, яка жила на зламі епох? А що як він писав не про вигаданий, а про реальний світ, який відходив уже або відійшов після його смерті? Принаймні, читаючи цю річ як чисту фантастику, я ловив себе на думці, що починаю вірити у правдивість описуваного. Що це – наслідок феноменальної майстерності вигадника чи результат свідоцтва?
І скажу наостанок цієї глави: я відчув биття серця, коли читав про "зовнішність" героїні. Пережив почуття, яких я ніколи не мав до жінок. І якби цей рукопис був розтиражований, мільйони, напевно, відчули б щось подібне (чому ж його не тиражують? чому мені його передали таємно?!). Я раптом зрозумів, як можна бути захопленим "зовнішністю", якщо перед тобою цілісний і деталізований образ, а не "хтось із голосом". Наші жінки для нас – це "хтось із голосом". А чи знаємо ми їх? Так, як знав свою кохану той герой… Що ми знаємо про волосся, про очі нашої жінки, про її чоло, довжину носа, підборіддя, шию? Подібна цікавість вважається у нас проявом вульгарності. Але чому? Якби ми мали образ тієї форми, якою є (так, є!) наша жінка, будь-яка інша жінка, ми б, може бути, пережили ще небачені почуття? Почуття, викликані "жіночністю" – слово, яке я теж зустрів у рукописі. Під "жіночністю", наскільки можна збагнути, розуміється тонкість рис, особливий характер рухів, особливість одягу істот жіночої статі. Але хіба нам є діло до всього цього? Хто з нас взагалі знає, що у жінки більш тонкі риси? А це ж принаймні правда! Кожен може обмацати обличчя своєї подруги і переконатися в цьому.
"Ну то й що? – можуть мені відповісти. – Хай собі будуть риси тонші. І яке нам діло, у кого які рухи й одяг? Нам не до того, ми залишаємося такими як є, самовдоволено насолоджуємося близьким простором, собою".
Але чому ми не хочемо зазирнути за межі? Чому нас не тягне до невідомого, чому не гризе туга за тим, що нам недоступно? Чому ми всім задоволені, чому ми розучилися страждати, розривати собі серце ідеалом? Тугою за іншим почуттям, передчуттям інших світів, відчаєм, що ми обмежені, що нам не дано осягнути ці світи? Чому померла наша уява? Чому вичерпалася наша фантазія? Ким ми стали?
Людина є і повинна залишитися істотою, яка страждає, інакше вона перестає бути людиною. Якщо немає "далекого простору", то треба його придумати – щоби була причина гіркоти і крику, щоби жило джерело пориву "за межі" цього світу, не вмирали душа, уява, дух. І "зовнішність" потрібно теж зрозуміти як щось, що могло б важити для нас багато, але не важить. І нехай не помре в нас страх, що ми можемо прожити життя, не пізнавши дуже важливого і навіть не перейнявшись тугою за ним. Нехай ми не заспокоїмося у своїх припущеннях і пошуках. Нехай нас вічно гризе сумнів, що ми, можливо, занадто самовпевнені у своїх відповідях на питання "Хто я?", "Хто моя дружина?", "Хто ця жінка?", "Ця держава?", "Цей світ?".
Над усіма нами висить таємниця. Якась велика таємниця! Таємниця полягає в тому, що світ безмежний і безмежні діапазони почуттів, на які здатна людина. А ми, незважаючи на це, всі живемо набором почуттів дуже вузьких, пов’язаних із близьким простором і тільки. Як далеко летить наша уява? Якщо ми не можемо розкрити таємницю нашої духовної обмеженості, вузькості всього нашого єства, то, принаймні, повинні відчути існування самої таємниці. Таємниці, що допускає інші межі знань про нас, наших близьких і світ!
Із збірки віршів Чиза Ділка "Близька далина"
Час видання – перша чверть 9-го числення. Центральний Архів. Інвентаризаційний номер 19-КД-41215. Ящик №14421596. Один екземпляр. Наклад ліквідований. Винесення з Особливого Фонду та копіювання заборонені.
Вчора ще тільки любив – вчора, вчора. Сьогодні – встанеш і нічого не зрозумієш, чотири стіни наїжачилися забитими позаторік цвяшками. Дивляться на тебе, душать тебе: "Надвір! На волю!"
Сонце вдарить, і ти ще більше перестанеш розуміти цей світ. Дійдеш, хитаючись, до автобуса, посковзнешся в дверях, ледве втримавшись за поручні, впадеш на заднє сидіння, майже нічого не розуміючи, купиш квиток і заплющиш утомлені, ошелешені очі.
Доїдеш, занурений, до маленького села, і вона зустріне тебе. У білому фартуху вона зустріне тебе – тихим словом, вузьким черевичком, піснею грудей, чорним крилом, що впаде на тебе, хвилястим, пахучим. Ще вона зустріне тебе – деревами, які раптом зашумлять, птахами, що прокинуться, сльозою, що набіжить, вона зустріне тебе.
І все стане тобі знову знайомим.
– Я приїхав. Я приїхав, щоби любити тебе, – скажеш ти, стискаючи не її плечі, а щось більше.
Кільце (II)
Гвинтоплани підлітали з трьох сторін: згори, з-за перекриттів верхнього рівня, десь із глибини, виринаючи з нижніх рівнів, і збоку, петляючи між колонами естакади, під яку, притулившись до балки, переповзав над прірвою Габр. Сумнівів не лишалося: до його взяття ретельно готувалися, і все, що відбувалося, було справжнісінькою операцією.
Внизу, на глибині доброї сотні метрів, тьмяно відсвічуючи металом, блищали дахи кварталів нижнього рівня. Ліворуч і праворуч – на відстані провалля – чим далі, тим більш численні, зникали вдалині тисячі великих і менших колон, на яких спочивали гігантські тримальні конструкції.