Доведеться понудьгувати зі мною.
— Жартуєш? — озвався Франц. — Ти і нудьга — поняття несумісні!
— Франце, змилуйся наді мною! — молитовно склав руки Віллі. — Я не жінка, щоб нашпиговувати мене компліментами.
Обидва приязно засміялися.
— Що у нас нового, Віллі? — запитав обер-лейтенант, нарешті всідаючись біля столу Майєра. Валізку він акуратно поставив на підлогу поміж ніг.
— У нас? Нічого особливого. Марудимося, як паперові душі… А ти з новинами? Щось розкопав?
— Звичайно! — самовдоволено відповів Рейніке. — У Кеслера просто-таки собачий нюх. Але я теж не з останніх гончаків. Ми б нічого нового у справі Мюллера не виявили, якби я не дотямив завітати до графа фон Ферстера.
— Стривай, — удав здивованого Майєр, — ти сказав у справі Мюллера?
— Авжеж.
— Її ж закрито і списано в архів.
— Кеслер поновив розслідування і не помилився. Правда, якби не я… Ну хто б іще подався до фон Ферстера?
— А що граф?
— Що граф! Мюллер йому імпонував, і граф, як міг, дбав про комфорт небіжчика.
— Яке ж це відношення має до вбивства?
— Пряме! Виявляється, граф подарував Мюллерові елегантного "вальтера". Але у графа залишилися фотознімки пістолета і вистріленої з нього кулі.
— І що з цього випливає?
— А те, що Мюллера вбито саме з цього подарованого пістолета — знімки балістичної експертизи і ті, що я їх взяв у графа, ідентичні. Не стріляв же Мюллер сам у себе!
— Чому б ні? — сказав Майєр, аби не мовчати.
Але обер-лейтенант Рейніке сприйняв це запитання як суттєве. Він морщив свій низький лоб, напружуючись дати вичерпну відповідь. Нарешті переможно прорік:
— Але ж стріляти собі в спину незручно. Може, Мюллера уколошкав хтось із своїх? Як ти, Віллі, гадаєш?
Схвильований не на жарт, Віллі Майєр зусиллям волі надав своєму голосу цілковитої байдужості.
— Я нічого не гадаю. Пан Хейніш закрив цю справу як повністю з’ясовану. Невже забули, за що Кеслер власноручно пристрелив Есмеральду?
— І справді! — знову зморщив лоба Рейніке. — Чого ж тоді слідчий ганяв мене до Новоазовська? Робити йому нема чого, чи що?
— Каліф на годинку, от і пнеться, — з байдужістю стенув плечима Майєр. — Хай собі поцарює. Повернеться завтра пан оберштурмбанфюрер, і Кеслер знову принишкне, як миша. А тобі, Франце, я щиро раджу просто забути про цей службовий дріб’язок. Наша справа — виконувати накази. Будь-які. Навіть дурні.
— Це точно! — охоче погодився обер-лейтенант.
— Нехай начальство саме поміж собою чубиться. Нам до цього діла нема.
— Маєш рацію, Віллі! Так і зроблю. Я своє виконав, а на інше мені начхати. Чого це я маю сушити собі голову дідько знає над чим? А з паном Хейнішем нікому з нас не тягатися. Ясна річ!
Цієї миті двері приймальні відчинилися, і в них поважно впливла опасиста постать слідчого Кеслера.
— А, Рейніке! — мовив він, не вітаючись. — Виконали завдання?
— Яволь! — виструнчився обер-лейтенант.
— Доповідайте. Тільки коротко! Саму суть.
— Мюллера вбито з "вальтера", подарованого йому графом фон Ферстером.
— Он як! Є докази?
— Так! — Рейніке шарпнув до себе планшет.
— Подивлюся потім! — зупинив його Кеслер і збуджено мовив: — Це надає всій справі нового освітлення. Мабуть, це той самий "вальтер", якого Мюллер збирався подарувати своїй нареченій?
— Так точно! — ревнув Рейніке.
— Але ж цей спідничник Мюллер міг подарувати пістолет іншій жінці.
— Звичайно, міг, — підтакнув обер-лейтенант.
— Коло звужується: якій саме?
— Есмеральді! — гордий своєю проникливістю, бовкнув Франц.
— Е ні! — не погодився Кеслер. — Ліжко Есмеральди не потребувало жодних дарунків. Вона була безвідмовна, як надійний армійський автомат… Але годі з цим! Давайте папери.
Рейніке заходився розстібати планшет.
— Ну, Віллі, — нарешті Кеслер звернувся й до Майєра, — що ви на це скажете? Успіх — понад усякі сподівання! Тепер можна сміливо робити деякі цікаві припущення…
— Здається, вони у вас уже є? — примусив себе улесливо всміхнутися Майєр.
— Віддавна! І вони вам відомі. Але за браком доказів… — Він не закінчив думку, бо дещо згадав, і шпигнув: — А ви, Майєре, намагалися справу Мюллера спалити! Добре, що я своєчасно втрутився.
Масні оченята Кеслера переможно поблискували.
— Ходімо, Рейніке! — покликав слідчий за собою обер-лейтенанта.
Майєрові не треба було з’ясовувати, на кого Кеслер в’яже зашморг: він і так про це добре відав. Але останні події буквально приголомшили його: Крістіні загрожував провал. Відтепер, маючи на руках речові докази, Кеслер ні перед ким не поступиться. А Віллі не міг навіть уявити фрейлейн катованою, замордованою.
Отже, Майєрові випадало діяти… І то — швидко, енергійно! Він одразу ж подумки зазначив: Кеслер не зареєстрував привезені документи. Зараз він перекладе їх до ділової папки. А далі? Принесе йому на реєстрацію? Навряд. Адже справу закрито Хейнішем. Куди ж їх подіти? Замкне в особистому сейфі?
Як не дивно, а до почуттів, що розбурхали Майєра, домішувалося й задоволення. Чому? Мабуть, тому, що психологічно йому було необхідно якнайшвидше утвердитися в своїй новій ролі радянського розвідника, упевнитися в можливостях активного протиборства, переконатися у власних здібностях.
Та він, непомітно для самого себе, давно був у тій ролі, яку обрав не зовсім свідомо. Усе почалося з доручення Хейніша опікувати фрейлейн Бергер — подбати про форму на її гарну фігурку, знайти пристойне житло, оборонити від зазіхань залицяльників. А потім убивство Мюллера, пожертва Есмеральдою для врятування Крістіни і удар, який завдав йому Хейніш, що наказав буквально з рук в руки передати фрейлейн берлінському зальотнику Адольфу Шеєру… Служба! До чого вона тільки примушує людину? Він, Віллі Майєр, відсунувся в тінь там, де поліз би у відчайдушну бійку перший-ліпший сільський парубійко. А він причавив службовим чоботом найніжніші свої почуття. Поступився, сумно змирився. А все ж і надалі дбав про безпеку Крістіни і навіть про її можливий у фронтових умовах добробут. Подеколи Майєрові здавалося, що це стало сенсом його життя. Розумів, що надто перебільшує, але до певної міри, ніде правди діти, воно так і було.
Як бути тепер?
Насамперед він поклав собі ні про що завчасно не повідомляти Крістіні. Це рішення обгрунтував трьома мотивами.
По-перше, не варто, щоб його сьогодні бачили разом з нею поза службою. Якщо його задум завершиться невдачею, усі підозри впадуть на нього. Крістіна лишиться осторонь, отже, матиме вільні руки для активних дій, щоб усунути від себе небезпеку. У будь-якому випадку його акція проти Кеслера відчутно загальмує розслідування. А виграш у часі важить багато.
Перший пункт був обумовлений другим: Крістіна могла розцінити його задум як авантюру, відхилити його ризикований план і запропонувати інший, наприклад, влаштувати замах на Кеслера з допомогою підпільників. Але скільки це забере днів? Кеслер надто обережна людина. Підпільникам прибрати його було б нелегко…
А час не жде!
Саме часу стосувався третій момент: конче необхідно було негайно знищити не зареєстровану папку, заховану в сейфі Кеслера, бо завтра мав прилетіти з Берліна Хейніш, при якому щось зробити буде вже неможливо. Якщо не знищити папку, будь-які заходи по нейтралізації Кеслера виявляться марними.
Таким чином, що потрібно?
Ключ від сейфа!
А ключ у Кеслера…
Але мало знищити папку: факти, вміщені в ній, неважко поновити. До того ж якого шуму наробить Кеслер, якщо зникнуть документи, про які знають лише троє: Кеслер, Рейніке і він, Майєр… На випадок чого підозра впаде на нього! А мета лишиться, недосяжною…
Отак подумки, всебічно виважуючи обставини, Майєр невблаганно посувався до єдино можливого логічного висновку: йому випадало знешкодити Кеслера. Інші варіанти ситуація виключала. Отже, лишалася негайна дія. І акт перший матиме назву — "Фон Злодій". Слід вчинити так, як підказала вчора Крістіна, і протії чого він категорично заперечував. Але то було вчора! Останні події внесли коректив…
Коли Віллі Майєр дійшов твердого рішення, сумніви облишили його. Мозок працював чітко і холодно. Не зволікати! Тепер йому ніхто не заважав…
Віллі рішуче підняв трубку і зателефонував до штабу зондеркоманди "Кюнсберг":
— Прошу з’єднати мене з паном зондерфюрером Краллертом!
По хвилі трубка сухо озвалася:
— Секретар пана Краллерта шарфюрер Кінце слухає!
— Мені потрібен пан зондерфюрер особисто! — категоричним тоном наполіг Майєр.
— З ким маю честь?
— Говорить оберштурмфюрер Майєр з особливої групи оберштурмбанфюрера Хейніша. Чули про таку?
— Безумовно! Прошу хвилину зачекати.
По нетривалій паузі телефон озвався іншим, бундючним і немовби жирним голосом:
— Краллерт слухає!
— Маю свідчення про нелояльну оцінку діяльності зондеркоманди "Кюнсберг" і вашої особисто…
Він не встиг закінчити.
— Чудово! — сито буркнула трубка. Це несподіване "чудово" Майєра приголомшило. — Про такі речі доповідають особисто!
— Розумію…
— Чи можете приїхати до мене зараз?
— Так точно!
— Скільки вам потрібно часу на їзду?
— Максимум півгодини.
— Чудово! За півгодини я вас чекатиму.
Телефон замовк, і Майєр поклав трубку.
Підрозділи зондеркоманди "Кюнсберг" базувалися безпосередньо в Ставрополі, штаб же її містився в приміському залізничному селищі Шпаковському, де біля товарних колій були скупчені складські приміщення зондеркоманди. На мотоциклі туди — півгодини їзди. Майєр, вирушаючи до Краллерта, прихопив із собою протитанкову гранату і два толових патрони, які заховав під відкидне сидіння коляски. Це нічого б і не важило, бо ніхто не їздить беззбройним. Та водночас було б зайве, якби вибухівка потрапила на чиїсь очі.
Майєр гнав мотоцикл на повну швидкість і прибув раніше, ніж домовились. Він зробив це для того, щоб точно виміряти відстань у часі; шлях тримали в доброму стані — воронки від авіабомб були засипані і зрівняні. Проте їх доволі зяяло обабіч затіненого деревами шляху.
Він запалив цигарку, не поспішаючи до штабу. Десять заощаджених хвилин спливуть швидко. А вони йому ще будуть конче потрібні, ці десять куцих хвилин…
Вчасно він увійшов до штабу "Кюнсберг" і вийшов на другий поверх по сходах, вкритих килимовою доріжкою.
— Пане Майєр? — зустрів його у приймальні шарфюрер Кінце.
— Ось моє посвідчення.
— Дуже добре! Пан Краллерт прийме вас негайно! Прошу, заходьте.
— Оберштурмфюрер Майєр прибув згідно з вашим проханням! — доповів Віллі людині в чорному есесівському мундирі, що стояла, циркулем розсунувши ноги, посеред розкішного кабінету.
— Хайль Гітлер! — викинув Краллерт уперед руку, підкреслюючи тим офіційність їхньої наступної розмови.
— Хайль! — відповів Майєр.
Краллерт стовбичив посеред кабінету, мабуть, не випадково: це дозволяло не запрошувати відвідувача сісти до столу, примусити його виструнчуватися, що забезпечувало між ним певну дистанцію.