А як голодний, зжере i холодний.
— Складно кажеш!
— Слово почусш, та не зжусш.
— То пригощайся — у нас на трьох стане!
— Грiх непрощений — усти хлiб немащений. I усти хочу, i горло дере...
— Та ж ось барильце!..
I пiшло, i поухало...
— Веселий ти хлопець, отче! Ану розкажи щось з пiсанiя, щоб нi в тин нi у ворота!
— Можна, — кажу я. — Ось послухайте.
Тут уже всi присутнi в корчмi присунулись ближче. Навiть корчмар залишив свос мiсце за шинквасом i завис надi мною.
10. КОМУ СМIШКИ, А КОМУ ГОРЕ
"Раптом на очах вiруючих з-пiд риз випала пляшка з самогоном, заткнута кукурудзяним качаном. Пiп не розгубився. Вiн суворо поглянув у бiк iкони "Тайна вечеря" i сказав:
"Якщо вечерясте, то вечеряйте, а пляшок сюди не кидайте!"
Федiр МАКIВЧУК.
— Чули про Мертве море, в якому навiть жаби не живуть?
— Та чули...
— А чого воно мертве?
— Та хтозна...
— А я знаю!
— Чому ж воно мертве?
— А тому, що пiд водною гладiнню поховано стiльки пропащих душ, що все живе гине...
— Невже?
— Точно кажу! А сталося це так...
На тому мiсцi, де тепер смердить мерцями море, колись стояли рядком два великих мiста — Содом i Гоморра. А перед тим, як погрузнути в море, обидва мiста погрузли в розпусту. У Гоморрi жiнки покинули чоловiкiв i втiшалися любов'ю помiж собою, а в Содомi все сталося навпаки — помiж собою любилися чоловiки. Уявлясте?
Дiзнався про цi неподобства Всевишнiй i дуже розгнiвався:
— Я що людям наказував?
— Любитися i розмножуватися! — хором вiдповiли йому янголи.
— А що роблять люди в Содомi та Гоморрi?
— Любляться, але не розмножуються! — вiдповiв янгольський хор.
— А що станеться, коли ця пошесть пошириться по всiй землi?
— Вимруть усi люди!
— Що ж робити?
— А бог знас!
Всевишнiй i справдi знав: винищити безплiдних порушникiв до ноги, та й по тому.
А жив у Содомi праведник Лот, рiдний небiж патрiарха Авраама. Вiн дружину не покинув. Тому й двох дочок мав. Обидвi дочки — дiвки непорочнi, бо женихи мiж собою кохалися.
Послав Всевишнiй до Лота двох янголiв з наказом:
— Хай до ранку покине мiсто з усiм сiмейством. Хай iдуть вони свiт за очi i не озираються. Якщо озирнуться, лихо буде.
Прийшли янголи до Лота. Та ледь переказали божий наказ, як перед Лотовою халупою зiбрався цiлий натовп розбещених содомитiв.
— Лоте! — нахабно вимагають. — Ану, подай нам своух янголяток!
— Та що ви, люди! — каже ум Лот. — Як вам не сором? Адже це янголи!
— ух нам i треба!..
— Лiпше я вам своух непорочних дочок на поталу вiддам...
— А навiщо вони нам, коли ми вiд власних молодиць повтiкали?
Даремно вони галасували: янголи розлютилися i дали добрячоу прочуханки усьому натовпу.
А вранцi пiшов Лот з мiста. За ним — сiмейство. I чують: за спинами у них грiмотить, гуркоче, на всi голоси волас. Лотова жiнка озирнулася i навiки остовпiла. Лишився праведний Лот без жiнки. Поселився вiн з дочками у печерi, подалi вiд людей.
А далi я вам прямо з Бiблiу прочитаю.
Ось слухайте:
"у жив Лот в печерi, i з ним двi дочки його.
I мовила старша молодшiй: батько наш старий; i нема чоловiка на землi, який увiйшов би в нас за звичасм всiсу землi.
Отож напоумо батька нашого вином, i переспимо з ним, i поновимо вiд отця нашого плем'я".
Я навмисне зупинився на найпiкантнiшому мiсцi i зiтхнув:
— Ех, без добавки i горiлка не смачна...
— I справдi! — зголосився сам корчмар. — Дозволь, вчений отроче, я тебе почастую?
— Благословляю намiр твiй! — не пручався я пiд нетерплячi вигуки слухачiв.
— Ось тобi чарочка, юний отче, читай далi...
"I напоули отця свого вином тiсу ночi, i пiшла старша i переспала з батьком своум; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.
Наступного дня старша мовила молодшiй: ось, я спала вчора з батьком моум; напоумо його вином i цiсу ночi; i ти пiди, спи з ним, i поновимо вiд отця нашого плем'я.
I напоули батька свого вином i цiсу ночi; i пiшла молодша, i спала з ним; а вiн не вiдав, коли вона лягла i коли встала.
I поробилися обидвi дочки Лотовi вагiтними вiд батька свого.
I народила старша сина i нарекла його iм'ям: Моав, (кажучи: вiн вiд батька мойого). Вiн отець моавитян понинi".
I молодша також народила сина i нарекла його iм'ям: Бен-Аммi, (кажучи: вiн син роду мойого). Вiн отець амонитян понинi.
Аж тут низенький товстун розхвилювався:
— А чому ж господь за отакi аморальнi вчинки не покарав старого грiховодника з молодицями? Iнших, бач, карас, а цих — нi! I невже поблизу вже й чоловiкiв не було?
— Як не було? — загарячкував i корчмар. — А вино? Ти забув про вино! У кого ж хтивi дiвки вино купували, коли не в корчмарiв?
Розбурхався i щогловидий:
— Не розумiю, як це можна переспати з непорочною дiвахою i навiть не помiтити? Знову ж таки: хто йому новонародженi — сини чи онуки?
А тодi в один голос — до мене:
— Отче, а що ти скажеш?
Я замислився, а потiм мудро вирiк:
— Дуже складнi вашi запитання. Справа ця i дiйсно надзвичайно заплутана. Без пляшки в нiй нiчого не добереш! А щось пляшки я й не бачу...
— Зараз буде, отче. Одна мить!
11. ЩО ВЗЯТО, ТЕ Й СВЯТО
"Духовенство носить плащ убогостi, яким приховус секрет умiння збагачуватися i забезпечувати себе всiлякими насолодами".
К.ВОЛЬНЕЙ.
Черепок трiщав, мов твердь небесна за часiв Всесвiтнього Потопу...
Сурми сурмили архангельськi...
Груди палило, мов я пекельноу сiрки наковтався...
З рота виривалося смердюче дихання...
Фу! Аж самого нудить...
О господи!..
Перед очима стрибало, пливло i гойдалося. Стiни похитувалися, немов п'янi. Стеля раз у раз нiби падала на мою бiдолашну голiвоньку. Звiдусiль рипiло, скреготало i грюкало. Ложе совалось пiдi мною туди-сюди, немов намагалось скинути мене на пiдлогу.
Свята трiйце, де я?
Раптом дверi вiдчинилися, а на мене посунула така фiгура, що я аж отерп.
Фiгура була без одного ока, без одного вуха, без однiсу руки i без однiсу ноги. Голова хвацько пов'язана яскраво-червоною хусткою, зi смаком дiбраною пiд колiр носа. Строкатий тiльник i широкi, як море, штани довершували вбрання. За широким шкiряним поясом стирчав набiр кинджалiв. На лiвому боцi телiпалася шаблюка. А на сдинiй руцi з засуканим рукавом був витатуйований череп з кiстками навхрест. Той хрест був явно не божеського походження.
Та я з присмнiстю зауважив, що ця напiвлюдина тримас напоготовi в своуй сдинiй руцi вже вiдкорковану пляшку i приязно до мене всмiхасться.
Чого б це?
— Що, прочумався, випивохо! — лагiдно прохрипiв переполовинений незнайомець. — На ось, похмелися! Кращих лiкiв не знайти — по собi знаю...
Я присмоктався до пляшки, мов до цiлющого джерела. Одразу полегшало. Я вiдчув, що набуваю звичноу форми, гiдноу мого сану,
— А де закусь? — жваво наполiг я. Кожному святеннику вiдомо: завжди слiд вимагати бiльше, коли тобi щось дають i так.
— Отакоу! — здивувався мiй несподiваний рятiвник. — Ще й закусь йому у лiжко пiднось! — вiн сунув руку до кишенi i витяг тверду, як наждак, галету. — На, жери, паскуднику!
Бач, зичливо всмiхасться, а сварить...
— Ти хто? — запитав я, зубами викрешуючи з галети iскри.
— Як то хто? — знову здивувався вiн. — Я капiтан Бен-Акула, майбутнiй адмiрал майбутньоу розбiйницькоу флотилiу.
— А це що? — я кволо повiв рукою навколо.
— Мiй флагман "Зi святими упокiй".
— Ах, то це корабель морських розбишак! — нарештi остаточно прозрiв я. — То ось чого лiхтарi були порозбиванi!
— Авжеж...
— Чого ж я тут?
— Бо найнявся.
— Ким?
— Капеланом. Тепер у нас повний керiвний комплект — капiтан i капелан.
— Щось не пригадую, — непевно промимрив я.
— А що тут дивного? — розсудливо мовив вiн. — Тебе ж учора двос моух лобуряк ледь на руках принесли. Та ще твою дуже веселу книгу. Ти ж пообiцяв влаштувати на суднi колективну читку, щоб навернути корабель на маршрут iстинний...
— I де ж ми зараз?
— У вiдкритому морi.
— Жах! — простогнав я.
— Нiякого жаху нема — не потонемо, — хибно зрозумiв мене капiтан Бен-Акула i, аби до кiнця заспокоути, свос запевнення обгрунтував: — Я переловив усiх щурiв i ув'язнив до мишоловок, щоб не повтiкали. А поки щури з корабля не втечуть, судно нiзащо на дно не пiде. Це кожен моряк знас! До речi, отче, як тебе звати? Я й досi не знаю, бо вчора ти лика не в'язав...
— Звуть мене Iона! — поспiшив я урвати його паплюжнi для мого сану спогади.
— Аз якого роду?
— Мiй батько — гицель Амiтай з колiна Зебулона.
— А де ж вiн котiв обдирав... тобто де ти народився, хочу я спитати.
— У мiстi Гад-Хефер.
— I хто ж ти за святенницьким фахом?
— Я, Акуло, пророк.
— А звiдки це тобi вiдомо?
— А в мене диплом с! Я закiнчив школу пророкiв, вперше засновану великим Самуулом!
— I багато таких?
— Та як сказати... Розрахунок простий: щоб на кожен базар у кожному мiстi стало хоча б по одному пророку...
— А що воно, власне, таке — пророк? — сдине око капiтана засвiтилося цiкавiстю.
— Пророк, Акуло, це людина, яка не знас нiчого, але здогадусться про все.
— Брешеш!
— Собака бреше, а не пророк!
— Ану, вiдгадай тодi, навiщо я оголосив додатковий набiр в команду моух розбишак?
— Ну, це для мене дрiбниця: щоб не боятися нi бога, нi чорта!
— Ти диви — вгадав! — вiн пiдсiв до мене ближче. — А навiщо це менi не боятися нi бога, нi чорта?
— Щоб грабувати i скарби збирати.
— I коли ж я розбагатiю? — вихопилось у нього.
— Дай червiнця.
— Навiщо?
— Iнакше пророцтво не справдиться.
— На два! То коли?
— Як тiльки зустрiнеш купецький корабель i випорожниш його, як я оцю пляшку.
Я узяв у нього пляшку й присмоктався.
Вiн стежив за процедурою з непiдробним хвилюванням.
— Не лишай нi краплi! — ще й заблагав наприкiнцi.
— Будь спок! — втiшив його я.
Сеанс пророкування проходив напрочуд вдало. Настрiй мiй значно полiпшився. У головi вже не сурмили архангели i твердь небесна не репала. За бортом лагiдно плюскотiли хвилi. У кишенi подзенькували червiнцi. Благодать! Я витяг пачку "Фiмiаму" i з насолодою воскурив.
— Iоно, ану дай i менi фiмiаму, — попросив капiтан.
Отакоу! Його прохання мене вкрай засмутило. Ой, як важко було вiдмовляти такiй благороднiй людинi! Але що я мав робити? Адже нас у школi навчали тiльки брати, а давати — не вчили. Хiба ж я винен, що мене випустили у свiт до мирян неуком?
Однак, з поваги до капiтана, я обрав одну з найбiльш делiкатних форм вiдмови.
— А чи знасш ти, Акуло, — слейним голосом запитав я, — що палити шкiдливо?
— Нi, не знаю, — похнюпився скалiчений у битвах ватаг пiратiв, — бо я неписьменний...
— А мiж тим, — велеречиво повчав його я, — курiння дуже шкодить здоров'ю.