Лісове Озеро

Точнісінько таке світло, таке щасливе і тривожне тепло виповнювало усю душу, всю істоту, коли вона, Варя, зовсім іще маленькою розмовля­ла з батьком...

3

Підійшла до книжкової полиці — ось вони, три сині то­мики, стенографічний звіт партійного з'їзду. Вчора в Хар­кові купила, а ще й не роздивилася як слід. Взяти б от зараз і почати з першої сторінки першого тому... Глянула на годинник — ні, хоч і рано ще йти, але такі книжки тре­ба читати особливо — повільно, вдумуючись у кожне слово, і, головне, тільки тоді, коли весь ти, уся твоя увага настро­єні тільки на цю книжку. А у Варі сьогодні... Аж дух за­биває, як подумає, що її сьогодні чекає...

Вперше в їхньому колгоспі, вперше в районі, вперше в об­ласті одна доярка доїтиме сто корів, і доярка оця — во­на, Варвара Федорівна Савельєва...

Шерехатою, розтрісканою долонькою погладила сині па­літурки. Ну, нічого,— заспокоїла себе,— сьогодні ж увечері прийде, впорається, ляже — всі вже заснуть, а вона чита­тиме і читатиме. Не просто читатиме — згадуватиме все, що бачила, чула, все, що усім серцем увібрала там, у Моск­ві, на партійному з'їзді.

Взяла годинника, завела. Заводячи, подивилася на свої руки: цікаво, хто ж це їй недавно сказав, що такі пальці, як у неї, у доярок не бувають, надто, мовляв, тонкі та довгі, піаністка і квит.

А... То у Чугуєві... Побувала вона там на фермах, поди­вилася, потім виступала, а хтось із залу й сказонув.

Варі смішно: що це вони, змовилися, чи що? В Чугуєві — піаністкою назвали, а торік кореспондент порівняв з бале­риною: ви, каже, стрункі і вродливі, як артистка балету. Щось у вас, каже, таке... Зовсім не селянське...

А от оце вже і не смішно. Бач, "не селянське"... Що він знає про сучасне село?

Поставила годинника на стіл, почала вдягатися.

На вулиці тихо і темно — перед світанком завжди наче темнішає. І зорі стають яскравішими. Півні кричать... От-от сіріти почне.

"Балерина", "піаністка"... Так, Варя любить і балет, і му­зику, і живопис, і гарну книжку. Все це — прекрасно. Але прекрасне не тільки в мистецтві.

Ось вона, її красуня, її ферма. Мов той палац. Висока, довга, з віконець світло так і б'є. Гарно! Дивилася б отак і дивилася.

Стривай, а хто ж це там біля воріт так рано? Невже го­лова?

Микола Данилович теж помітив її, пішов назустріч:

— Здорова була, імениннице! Із святом тебе! Аж розсердилася:

— Чи не рано починаємо святкувати?

Поручкалися. Голова уважно поглянув:

— Ну ти — того... Ти дуже не переживай. Усе буде га­разд.

Постояли, мовчки оглядаючи будівлю. Не змовляючись, ступили на стежку, що бігла навкруг корівника.

— Розумієш, Варю, — нарешті озвався Юшков, — свято там чи не свято, тобі видніше. Та одне — зрозумій: не часто у житті людини бувають такі дні, як оце зараз у тебе. Був і у мене такий день...

Знову помовчали.

— На війні? — тихо запитала Варя. І ще тихіше попроси­ла: — Розкажіть...

Вони йшли повільно, дуже повільно. І повільно, тихо, мало не пошепки оповідав Микола Данилович.

Було це на Дніпрі, на Букринському плацдармі... Що бу­ло? А день був такий, все на грані: або—або.

Він — заряджаючий на батареї. І йому наказали: "Кар­теччю. Ставити на нуль". А "на нуль" — це значить: виле­тить снаряд із ствола, пролетить метрів двадцять і розри­вається...

Чому так наказали? А тому, що від нашої позиції до во­рожої якраз і було метрів двадцять п'ять.

Ну вже й день був... Усе вони витримали, все змогли... Відстояли плацдарм. Хто вижив, хто впав — нікого не за­були потім. Йому, сержанту, — медаль "За відвагу", коман­дирові — посмертно — зірку Героя...

Де тільки не проходили з боями, з яких тільки річок не черпали воду...

І ще один день запам'ятався. Сержант Юшков — такий собі звичайний хлопчина з Бабаїв, що під Харковом, — пі­дійшов до гітлерівського рейхстагу, підняв з землі гарячий іще осколок і на чорному обпаленому камені навіки викар­бував: "Хай живе Перемога!"

— Отака була, Варю, наша перемога. Нелегка, дуже не­легка... А тепер, бач, колгосп "Перемога"... А що? Все пра­вильно! Перемогли на фронті, переможемо й тут! Запам'я­тай оцей рік. Дивись, на даху викладено шифером: "1 9 6 2". Запам'ятай... Цей рік — твій рік...

Світало. Сонце вставало величезне й червоне — урочисте і тривожне... Майже одночасно приїхали секретар парторга­нізації, зоотехнік, районний ветеринар. Юшкова одразу ж кудись покликали, і Варя — укотре? — пішла подивитися, чи усе готове в доїльному залі.

Так, це був і справді зал...

Високий. Угорі, на стелі, — лампи денного світла. Трохи нижче — прозорі, сяючі трубки: по них, саме по них стру­менітиме молоко. Ще нижче двома строгими рядами — пра­воруч і ліворуч — станки для корів. Між рядами — бетоно­вана траншея. Обабіч її на дерев'яних бортах — апарати. Пульсатори, доїльні стакани, шланги, шланги...

Усе оце, вся установка, — оце і є той "Тандем", що про нього стільки вже чула.

Пройшла траншею, піднялася бетонованими східцями, спинилася: цех... Справжній цех... Цех і квит!

Цех? Але ж хіба цех, то тільки машини? Є такий вислів "організація праці"... Так от, як у її, у Вариному, цеху із тією організацією? Непросто все це, дуже і дуже непросто...

— Ну що, будемо починати? — це знову Юшков.

— Будемо. Я готова. І почали.

Почали з того, що Микола Данилович узяв звичайну, як він сам висловився, "архаїчну" мотузку, налигав Горобину (таке прізвисько мала дебела чорно-ряба корова) і обереж­ненько, лагідно умовляючи, повів-потягнув її до дверей до­їльного залу. Горобина опиналася, намагалася брикнути, та потім наче прислухалася до умовлянь, піддалася, обе­режно зайшла до станка, недовірливо понюхала комбікорм, що його Варя щедро — мало не повну цеберку — сипнула до кормушки.

— Лапочко, лапочко... Ну чого ти...— ласкаво примовля­ла, масажуючи вим'я.

Горобина повернула голову, напружилася вся і раптом ратицею вдарила Варю по руці.

Аж зігнулась од болю, аж сльози виступили. А втім, не від самого болю — іще і від жалощів: ну як можна спокійно дивитися в оці просто-таки божевільні від жаху Горобини­ні очі...

— Ну чого ти... Чого дзигаєшся? Злякалась? Дурненька ти моя.

А Горобина таки і справді не на жарт злякалася. Вуха нашорошені, вслухається в пульсуючий чмокіт і стукіт — шум працюючого тандему, тремтить вся... І раптом — як кинеться, як стрибне! Мить — і вона уже в траншеї. Як Ва­ря встигла відскочити, і сама досі не розуміє.

Ледве витягли пошкрябану, смертельно перелякану Го­робину, як інша, Берізка, знов так боляче вдарила по руці, що Варя аж застогнала. Рука одразу потемніла, спухла.

Корови ревли, опиралися, а коли їх затягли-таки до станків, брикалися, не давались доїтися. Уже у Варі не руки — суцільні синці, уже й серце розболілося, та все ж таки видоїла всі сто.

Подруги дивувалися: як це вона, з такими руками? А Ва­ря була така стомлена, що уже і дивуватися не мала сили. Прийшла додому, сіла за стіл, а ложку і не вдержить. По­клала — яка вже там їжа, пора спати. Спати, спати і спати.

Спати?

Все ж таки не втрималася, знову підійшла до книжкової полиці і спухлими, тяжко знівеченими пальцями обережно, лагідно торкнулася синіх обкладинок...

Наступного дня було ще важче. Руки — пальці — суціль­ні болячки. А по тих синцях — нові і нові удари.

Боляче було Варі, дуже боляче і все ж таки незрівнянно сильніше од рук боліло серце. Тяжко вболівала: а що, як не подужає, а що, як не справиться. Боляче було про це навіть думати. І все ж таки був іще біль третій, нестерпно було дивитися, як бояться, як тремтять корови і як від жаху того меркне, тьмянішає у прекрасних коров'ячих очах рідне з дитинства Живе Сяйво...

Ні, Варя не просто розуміла необхідність машинізації сільської праці, — машини оці були їй любі не менше аніж Живий Світ. І — більше: Варя усвідомлювала, що машини на селі — це і є той, омріяний татком, час, коли всі сільські трудівники стануть робітниками...

Так, все це — буде. Все це обов'язково збудеться.

А поки що Варі просто нема вже сили.

Після вранішнього доїння вийшла з корівника, стала, зі­перлася на одвірок. Підійшов голова, а вона й не почула. Взяв її під руку, кілька кроків пройшли мовчки, а потім і каже:

— Я все, Варю, розумію. Сам такий затятий. Але ж усьо­му є межа. Завтра паняй на Харків, полежиш у лікарні, підлікуєшся, відпочинеш...

Аж руку вирвала:

— Та як ви можете?!

— Ну що ж... — знову поглянув на неї, розвів руками.

Голова пішов, а Варя ніяк заспокоїтись не може. Іде до­дому, а думки — про одне: легко йому говорити! Та поки Варя лежатиме у лікарні, корови відвикнуть від тандема і все доведеться починати спочатку.

Спочатку... А чи є у неї уже цей початок?

Так, це правда, вона перша взяла групу в сто корів. Вона вже їх доїть. Але — як... План у неї триста тонн. Чи змо­же вона його виконати? А що, як не зможе?

Ось її подвір'я, її хвіртка. Взялася за клямку і стоїть: так чогось не хочеться йти додому. Поговорити б з кимось. Був би зараз живий батько...

Постояла-постояла і вирішила піти провідати тітку Гор­пину, давно вже в неї не була.

Старенька жила в центрі, на Зміївському шляху, вікна дивилися якраз на трасу.

Іде Варя, похнюпилася: наобіцяти, наговорити сім кіп гречаної вовни, це — просто. А от спробуй виконай свою обіцянку.

Триста тонн.

Тітки вдома не застала, і від цього зробилося іще смут­ніше. Вийшла на шлях — день сонячний, вітряний, дерева над дорогою так шумлять, що заплющиш очі — і вже зда­ється: то не дерево, то бурхливий потік кипить, плюскоче хвилями...

Любила Варя у дитинстві стати під деревом, заплющити­ся і отак, як зараз, слухати, слухати...

Триста тонн...

А корови — майже ніяких змін — бояться тандема і квит. Коли вони звикнуть?..

Триста... Чи справиться? Чи зможе вона?

Варя розплющує очі, дивиться на дерево — на крону, на стовбур. Тополя...

Тополя!

Леле! Головою струснула, очі протерла. Та це ж!.. Так це ж та — її, Варина, тополя! Комунівська, кому­нарська...

На крутому узвозі, перед самою вершиною свого життя згадала Варя свою клятву, клятву бути гідною подвигу ко­мунарів. Впізнала свою подругу — бач, як виросла. Висока-висока...

Стоїть Варя, дивиться, а на думці все одне й одне.

Триста тонн.

І раптом аж злість узяла: та як же вона могла сумніва­тися? Як це вона ще роздумує: "зможу" — "не зможу".