Усе вони витримали, все змогли... Відстояли плацдарм. Хто вижив, хто впав — нікого не забули потім. Йому, сержанту, — медаль "За відвагу", командирові — посмертно — зірку Героя...
Де тільки не проходили з боями, з яких тільки річок не черпали воду...
І ще один день запам'ятався. Сержант Юшков — такий собі звичайний хлопчина з Бабаїв, що під Харковом, — підійшов до гітлерівського рейхстагу, підняв з землі гарячий іще осколок і на чорному обпаленому камені навіки викарбував: "Хай живе Перемога!"
— Отака була, Варю, наша перемога. Нелегка, дуже нелегка... А тепер, бач, колгосп "Перемога"... А що? Все правильно! Перемогли на фронті, переможемо й тут! Запам'ятай оцей рік. Дивись, на даху викладено шифером: "1 9 6 2". Запам'ятай... Цей рік — твій рік...
Світало. Сонце вставало величезне й червоне — урочисте і тривожне... Майже одночасно приїхали секретар парторганізації, зоотехнік, районний ветеринар. Юшкова одразу ж кудись покликали, і Варя — укотре? — пішла подивитися, чи усе готове в доїльному залі.
Так, це був і справді зал...
Високий. Угорі, на стелі, — лампи денного світла. Трохи нижче — прозорі, сяючі трубки: по них, саме по них струменітиме молоко. Ще нижче двома строгими рядами — праворуч і ліворуч — станки для корів. Між рядами — бетонована траншея. Обабіч її на дерев'яних бортах — апарати. Пульсатори, доїльні стакани, шланги, шланги...
Усе оце, вся установка, — оце і є той "Тандем", що про нього стільки вже чула.
Пройшла траншею, піднялася бетонованими східцями, спинилася: цех... Справжній цех... Цех і квит!
Цех? Але ж хіба цех, то тільки машини? Є такий вислів "організація праці"... Так от, як у її, у Вариному, цеху із тією організацією? Непросто все це, дуже і дуже непросто...
— Ну що, будемо починати? — це знову Юшков.
— Будемо. Я готова. І почали.
Почали з того, що Микола Данилович узяв звичайну, як він сам висловився, "архаїчну" мотузку, налигав Горобину (таке прізвисько мала дебела чорно-ряба корова) і обережненько, лагідно умовляючи, повів-потягнув її до дверей доїльного залу. Горобина опиналася, намагалася брикнути, та потім наче прислухалася до умовлянь, піддалася, обережно зайшла до станка, недовірливо понюхала комбікорм, що його Варя щедро — мало не повну цеберку — сипнула до кормушки.
— Лапочко, лапочко... Ну чого ти...— ласкаво примовляла, масажуючи вим'я.
Горобина повернула голову, напружилася вся і раптом ратицею вдарила Варю по руці.
Аж зігнулась од болю, аж сльози виступили. А втім, не від самого болю — іще і від жалощів: ну як можна спокійно дивитися в оці просто-таки божевільні від жаху Горобинині очі...
— Ну чого ти... Чого дзигаєшся? Злякалась? Дурненька ти моя.
А Горобина таки і справді не на жарт злякалася. Вуха нашорошені, вслухається в пульсуючий чмокіт і стукіт — шум працюючого тандему, тремтить вся... І раптом — як кинеться, як стрибне! Мить — і вона уже в траншеї. Як Варя встигла відскочити, і сама досі не розуміє.
Ледве витягли пошкрябану, смертельно перелякану Горобину, як інша, Берізка, знов так боляче вдарила по руці, що Варя аж застогнала. Рука одразу потемніла, спухла.
Корови ревли, опиралися, а коли їх затягли-таки до станків, брикалися, не давались доїтися. Уже у Варі не руки — суцільні синці, уже й серце розболілося, та все ж таки видоїла всі сто.
Подруги дивувалися: як це вона, з такими руками? А Варя була така стомлена, що уже і дивуватися не мала сили. Прийшла додому, сіла за стіл, а ложку і не вдержить. Поклала — яка вже там їжа, пора спати. Спати, спати і спати.
Спати?
Все ж таки не втрималася, знову підійшла до книжкової полиці і спухлими, тяжко знівеченими пальцями обережно, лагідно торкнулася синіх обкладинок...
Наступного дня було ще важче. Руки — пальці — суцільні болячки. А по тих синцях — нові і нові удари.
Боляче було Варі, дуже боляче і все ж таки незрівнянно сильніше од рук боліло серце. Тяжко вболівала: а що, як не подужає, а що, як не справиться. Боляче було про це навіть думати. І все ж таки був іще біль третій, нестерпно було дивитися, як бояться, як тремтять корови і як від жаху того меркне, тьмянішає у прекрасних коров'ячих очах рідне з дитинства Живе Сяйво...
Ні, Варя не просто розуміла необхідність машинізації сільської праці, — машини оці були їй любі не менше аніж Живий Світ. І — більше: Варя усвідомлювала, що машини на селі — це і є той, омріяний татком, час, коли всі сільські трудівники стануть робітниками...
Так, все це — буде. Все це обов'язково збудеться.
А поки що Варі просто нема вже сили.
Після вранішнього доїння вийшла з корівника, стала, зіперлася на одвірок. Підійшов голова, а вона й не почула. Взяв її під руку, кілька кроків пройшли мовчки, а потім і каже:
— Я все, Варю, розумію. Сам такий затятий. Але ж усьому є межа. Завтра паняй на Харків, полежиш у лікарні, підлікуєшся, відпочинеш...
Аж руку вирвала:
— Та як ви можете?!
— Ну що ж... — знову поглянув на неї, розвів руками.
Голова пішов, а Варя ніяк заспокоїтись не може. Іде додому, а думки — про одне: легко йому говорити! Та поки Варя лежатиме у лікарні, корови відвикнуть від тандема і все доведеться починати спочатку.
Спочатку... А чи є у неї уже цей початок?
Так, це правда, вона перша взяла групу в сто корів. Вона вже їх доїть. Але — як... План у неї триста тонн. Чи зможе вона його виконати? А що, як не зможе?
Ось її подвір'я, її хвіртка. Взялася за клямку і стоїть: так чогось не хочеться йти додому. Поговорити б з кимось. Був би зараз живий батько...
Постояла-постояла і вирішила піти провідати тітку Горпину, давно вже в неї не була.
Старенька жила в центрі, на Зміївському шляху, вікна дивилися якраз на трасу.
Іде Варя, похнюпилася: наобіцяти, наговорити сім кіп гречаної вовни, це — просто. А от спробуй виконай свою обіцянку.
Триста тонн.
Тітки вдома не застала, і від цього зробилося іще смутніше. Вийшла на шлях — день сонячний, вітряний, дерева над дорогою так шумлять, що заплющиш очі — і вже здається: то не дерево, то бурхливий потік кипить, плюскоче хвилями...
Любила Варя у дитинстві стати під деревом, заплющитися і отак, як зараз, слухати, слухати...
Триста тонн...
А корови — майже ніяких змін — бояться тандема і квит. Коли вони звикнуть?..
Триста... Чи справиться? Чи зможе вона?
Варя розплющує очі, дивиться на дерево — на крону, на стовбур. Тополя...
Тополя!
Леле! Головою струснула, очі протерла. Та це ж!.. Так це ж та — її, Варина, тополя! Комунівська, комунарська...
На крутому узвозі, перед самою вершиною свого життя згадала Варя свою клятву, клятву бути гідною подвигу комунарів. Впізнала свою подругу — бач, як виросла. Висока-висока...
Стоїть Варя, дивиться, а на думці все одне й одне.
Триста тонн.
І раптом аж злість узяла: та як же вона могла сумніватися? Як це вона ще роздумує: "зможу" — "не зможу". Комунари — роздумували? Ото ж то й воно!
Пізно увечері, тяжко стомлена, але просвітліла душею, Варя, помившись, застелила стіл чистою скатертиною — старою, ще тою, що дівчиною сама вишивала... — зняла з полиці три заповітні томики і довго сиділа, читала, згадувала і думала, думала...
В кінці третього тому знайшла список делегатів з ухвальним голосом — великий, майже на двісті сторінок. Відомі, уславлені на весь світ імена — полководці, державні діячі, митці, вчені... На одній із сторінок прочитала: "ГАГАРІН Юрій Олексійович. Парторганізація — Московська, міська. Посада, професія — льотчик-космонавт".
А далі, в тому ж списку:
"САВЕЛЬЄВА Варвара Федорівна. Парторганізація — Харківська. Професія — доярка колгоспу "Перемога" Харківського району..."
Доярка і космонавт...
Комуністи...
ПІСНЯ ДЕВ'ЯТА
1
Минуло три роки. Багато подій відбулося за цей час. Колгосп їхній став радгоспом. Микола Данилович уже не голова, а директор. Запроваджено і зовсім нові, досі ще не знані посади.
Свіжого листопадового ранку ввічлива молода жінка завітала на Варину ферму. Відрекомендувалася:
— Інженер по труду й зарплаті. Маю завдання провести хронометраж.
— Для чого?
— Досвід передовиків треба вивчати і пропагувати. Попросила маленький стільчик, вмостила його просто на бетонованій сходинці. "Тут,— каже,— зручніше: і корів, і траншею видно" — присіла, розгорнула блокнота.
Варя спершу з цікавістю поглядала на гостю, та потім захопилася роботою й забула про неї, а тій цього й треба: кожен крок доярки, кожен її рух — все це тепер немов на екрані...
Гостя дивиться, а про блокнот і забула. Рухи доярчиних рук просто-таки вражають граничною точністю, швидкістю, особливою граціозністю, справжнім артистизмом. Інженерша зітхає та усміхається.
Усміхається і одразу ж смутніє. Саме в цю мить Варя і поглянула на неї:
— Щось наче ви засумували?
— Та от... Не виконую своє завдання, нічого не записую...
— А чого ж це ви?
— Та... — і знову засміялася. — Хіба встигнеш за вами! Тепер уже засміялася й Варя.
— Оце лихо! Доведеться мені для вас працювати повільніше!
Розговорилися. Варя розповідала про роботу, а руки її ні на мить не спинялися — все чаклували, продовжували жити у тому ж нестримному і чіткому, у тому ж дивному, просто-таки музичному ритмі...
Інженерша давно вже поклала блокнота й олівця і захопленими, зачудованими очима дивилася, дивилася... "Швидкі і невтомні... Вродливі і вишукані..." — так, здається, писали в газеті про руки цієї людини?
— Варваро Федорівно... — і знітилася, замовкла.
— Ви щось хочете запитати?
— Та ні... Я просто сказати хочу... Коли б це залежало від мене, то я б вам... Я б вам дала зірку — зірку Героя...
— За що?!
— Ну... — аж зітхнула. — Невже ви самі не розумієте!.. Зірка...
Давно вже пішла та інженерша, так майже нічого й не записавши, давно вже Варя і здоїла, і молоко злила у бідони, і оце вже миє свій тандем, а розмова ота не виходить і не виходить із голови.
Про зірку Героя Варя уже не вперше чує. З місяць тому викликали до райкому партії, попросили автобіографію, сфотографуватися і все це одвезти до облвиконкому. Не втрималася й запитала:
— Для чого це?
— Потім скажемо...
І всміхаються. Запитала у себе в партбюро — і там нічого не пояснили. А в облвиконкомі сказали:
— Висуваємо вас... Готуйтеся... Готуйте місце для Золотої Зірки...
"Готуйтеся..."
Слова про можливу нагороду, звичайно ж, бентежили не на жарт.