Що перше зілля, то: дбай про славу Божу, бо держава, де процвітає слава Божа, сильна й могутня, там царює єдність і згода; що друге зілля, то: люби й бережи правди й законів, бо, як князь любить правду й зберігає закон, так само зберігати й поважатимуть його піддані, — а закон — це по Бозі друга підвалина держави; що третє зілля, — то — дбай про добро громадян: про хліборобство, про промисел і про торгівлю, бо ти батько їх усіх, синів і дочок землі твоєї.
— Це справді чарівне тройзілля! — на це князь Володимир Андрійович. — На жаль, в інших князівствах наших тепер так, як би зовсім і забули про нього. Ось тутечки до тебе приходити б їм та вчитися, як правити державою.
А князь галицький:
— Усе лихо з того, що наші князі думають, що тільки війнами здобуваеться слава й добробут держави. Так думали наші предки здавна. Поки йшли війною в чужі землі, щоб оборонити свої від наїздів диких орд, було воно правда.
А князь Ярослав Ізяславич:
— Твоя правда. А вже й найгірше, як свій на свого йде.
Тут князь Володимир Андріевич:
— Ми, правду сказати, обидва прибули до тебе, княже Ярославе Володимирковичу, щоб тебе намойити рушити зі своїми залізними полками проти половців.
— Війна проти половців — конечна річ! — Каже галицький князь. — Вони не тільки, що нападають, грабують і руйнують нашу рідну землю, а й відтяли нам шлях до моря, унеможливили торгівлю. А держава без доступу до моря — це те саме, що хата без дверей. Треба, треба конче шлях до Руського моря очистити, зробити безпечним.
Зраділи обидва гості, що галицький князь признає конечність походу на половців.
— То йдеш з нами! — каже втішно князь Володимир.
— Ні, я з вами не піду! — на це князь Ярослав Володимиркович.
— Як це?! Чому?! — зчудувалися обидва князі-гості. — Та ж сам признаєш, що похід конечний.
А галицький князь спокійно, повагом:
— Я з вами не піду, бо не можу покинути свою державу.
Тут князь Ярослав Ізяславич:
— То ніби нам докір, що ми покинули свої держави, і самі рушаємо добувати слави.
Галицький князь каже:
— Вам інакше, мені інакше! Ви маєте сусідами князів нашого роду. А я маю сусідів чужинців, ласих на мої землі, і то могутніх. Вони ждуть тільки хвилини, щоб я вийшов поза межі моєї держави.
Посумніли обидва князі-гості, поглянули один на одного, мовляв: "Шкода, що ми сюди трудилися".
А галицький князь говорив далі:
— Я з вами не піду, та дам вам своє військо з досвідченим воєводою на чолі.
— А так, то що інше!
— А так, то згода! — зраділи обидва княжі гості.
Галицький князь говорив:
— Ще сьогодні дам наказ моєму воєводі, Тудорові Єлцичу, щоб готувався в похід під вашим проводом.
Обидва княжі гості заявили, що до двох тижнів рушать у похід, бо їх воєводи підготовляють саме все потрібне до походу.
— У нас годі так, як у тебе, княже: сьогодні заповів, а завтра вже військо в похід готове. Найважніше — підводи й харчі, бо в степах важко їх здобути, хіба що вполюєш — говорив князь Ярослав Ізяславич.
— У мене житниці повні збіжжя — заявив галицький князь.
— Так, так, ти про все думаєш, про все пам'ятаєш — сказав князь Ярослав Ізяславич. — Недаром звуть тебе Осмомислом!
— Мушу! — відповів князь Ярослав. — Ласі сусіди знають, що мої полки готові в кожній хвилині рушити в похід, тому бояться зачіпати мене.
А князь Володимир Андрієвич зітхнув:
— Гей, щоб то ми всі князі так господарювали, як ти, і так уміли дивитись наперед! Могутня й славна була б наша земля!
— Як колись за Володимира Святого й Ярослава Мудрого — додав князь Ярослав Ізяславич.
А князь Ярослав Осмомисл:
— Було б так, коли б наші князі закинули свари та чвари. Любови, правдивої братньої любови треба нам, усім князям!
За кілька днів обидва князі відїхали, а за ними рушили в похід галицькі полки. Стрійно й рівно виступили ці полки на княжому майдані. Єпископ Косма благословив військо і у слові до дружини заохочував їх до бою з поганами за віру й країну рідну. По молитві промовив і князь Ярослав:
— Браття й дружино! Ідете в похід на поганих без мене. Радо рушив би я з вами приломити копя кінець поля половецького, напитися шоломом води з Дону, та тоді не було б кому тут ладу дати і від нападу оборонити землю рідну. Тому пускаю вас під проводом князів пересопницького й луцького та досвідченого мого тисяцького, Тудора Єлцича. Будьте слухняні йому так, як би я сам провадив вас. Він на князя вашого місці. Ідіть і вертайтеся зі славою! Не посороміть землі галицької!
— Не посоромимо, не посоромимо! — загриміло з усіх грудей хороброї дружини й війська всього.
— Слава, слава нашому князеві, Ярославові Володимирковичеві! — кричали раз-у-раз.
Задудніла земля під, копитами коней лицарської дружини, під ногами пішого війська, замаяли білі галицькі прапори з трьома чорними галками, заграли сурми — похід рушив.
Довго ще стояв князь на місці та дивився за військом. Жаль йому було, що не пішов з ними слави добувати. Та дарма, відповідальна праця жде тут...
НА ПОЛОВЦІВ
Галицькі залізні полки, вийшовши з Галича, подалися в столицю князя Ярослава Ізяславича в Луцьк. Тут уже теж приготовлялося військо до походу. Направляли щити й списи, гострили мечі, робили cтріли.
Дуже зрадів князь Ярослав Ізяславич, як тисяцький Тудор Єлцич зголосився в нього.
— За кілька днів рушаємо в похід — сказав Тудорові. — Тимчасом будь ти й дружина твоя гостями в мене.
І визначив передмістя луцьке на житла для Галицького війська.
— А ти, воєводо, — звернувся ще до Єлцича — будеш гостем у мене в теремі.
— Дякую, княже, буду тут і там біля війська.
За кілька днів рушили в дальший похід. По дорозі злучилися з полками пересопницького князя та рушили проти половецької орди. А половці дійшли вже до Ярополча і грабували села.
Перші стежі княжих військ зустрінулися з половецькими стежами вже на захід від Ярополча. Половецькі стежі й не пробували боротися зі стежами українських князів, швидко подалися назад, щоб своїм принести вістку про прихід княжих військ.
Коли хан довідався, що є й галицькі полки, стривожився.
— Лихо! — каже. — Напору цих полків, вправних і закутих у залізо, не видержить наше військо. — Та все ж таки велів готуватися до бою. Тим більше, що половецькі віщуни звістили половецьку перемогу.
— Буде багато жертов, і перемога буде половецька — казали.
До бою прийшло між Ярополчем і мунаревом.
Перші наперли половці. Головно перли на ліве крило, де стояли полки пересопницького князя. Хотіли їх розбити і зайти всі українські війська ззаду. Та війська пересопницького князя держалися добре.
Галицькі полки стояли на правому крилі, а в середині луччани.
Зрозумів воєвода Єлцич, про що йде половцям і каже:
— Вони хочуть зайти нас ізліва, а ми на їх ліве крило! Кіннота наперед!
І з розмахом висунулась галицька кіннота та ударила на ліве крило половців. Не видержали половецькі полки, подалися з криком назад. Тоді луцький князь дав наказ своїм полкам ударити на середину половецького війська. Тут була найлютіша боротьба, а половці билися хоробро й держалися на місці. Та коли праве крило половців, що перше почало бій, завернуло, мусіла й середина податися назад, щоб її не оточили. Вони подавалися до річки, щоб за нею найти опору. Та ще не вспіли дійти до берега, як по той бік річки появився кінний відділ, який складався з самих галичан, що зайшли яром.
— За нашу честь, за славу князя нашого й Галича! — крикнув сотник, а за ним усі галичани.
І вдарили ззаду на половців. Половці не вдержали несподіваного нападу. А тут уже й галицька піхота висунулася з яру. Наперли на половців із усіх боків. Половці збилися в один круг і хоробро відбивалися.
— Здавайтеся! — кличе до них князь Ярослав Ізяславич. — Бачите, що нема вам виходу.
— Половецькі воїни не здаються! Або перемагають, або гинуть! — крикнув гордо половецький хан.
— То згинеш! — гукнув князь Ярослав і з піднятим мечем кинувся на хана, а за князем його дружина.
Почався двобій. Хан зручно відбивав удари меча князя Ярослава. Аж князь Ярослав засягнув мечем його праве рамено. Рука повисла безсило. Та хан ухопив за шаблю лівою рукою й так ще відбивався. Та вже не довго! Знесилений упав він з коня. Два княжі дружинники вхопили його й понесли в княжий табір.
Коли не стало хана, половці гуртами піддавалися.
Бій закінчився. Князь Ярослав подався в табір, щоб довідатися, що діється з раненим ханом.
Хан лежав звязаний у княжому наметі.
— Покличте сюди боярина Онуфрія. (Був це боярин, що добре знався на лікуванні ран).
— Перевяжеш ханові рани! — наказав князь, коли боярин явився перед ним.
Хан ніяк не хотів дозволити, щоб перевязати йому рани.
— Коли я програв бій, то краще хай згину.
А князь Ярослав йому на це:
— Бився ти хоробро. Як програв, то програв не з голотою, а з лицарством. Я твоєї смерти не бажаю. Поздоровшаєш, то за окупом віддам тебе твоїм землякам.
У хана засвітилися очі:
— Як вернуся, то помщуся за перемогу наді мною. Затям собі це!
— Як Бог дасть! — відповів князь.
Хан дав уже перевязати собі рани спокійно.
А військо тимчасом вязало полонених та ділило їх на три рівні частини. Одна частина для пересопницького князя, одна для луцького, а одна для галицького.
Половецькі колодники йшли сумні, та старалися не дати пізнати цього по собі. А один з половецьких старшин, що дістався галицькому кнйзеві, каже:
— Якби не ви, галицькі завзятці, ми взяли б гору.
Раннім ранком появилися галицькі полки під Галичем. Воєвода Єлцич зголосився зараз у князя, щоб здати князеві звіт із походу.
Оповів князеві докладно про ввесь похід і про бій.
— Впало наших галицьких дружинників понад 350 людей, бо бій буз завзятий, — говорив воєвода, — та ворогів упало вдесятеро більше, а колодників узяли ми до сім тисяч. З цього третину привів я сюди.
— Поселимо їх тут, а хто багатший, може викупитися — сказав князь. — Дякую тобі, воєводо, що не посоромив ти галицької землі.
— Це не тільки моя заслуга, а всього лицарства.
— Так воно, та ти їм голова і на твої руки складаю я подяку всім. А за тих, що впали, помолимося в церкві.
Гордо входили полки в укріплення города. Десь і та втома з лиця їх пропала по стільки трудах. Бадьоро й весело входило військо. Навіть коні неначе повеселіли, ступали рівно з піднятими шиями й іржали весело.
Люди позиходили з домів і придивлялися до походу полків.