— А це Соня, вона в нас
житиме. Сміливіше, Сонечко. Тітка Параска тебе не з'їсть.
Я намагалася вгадати, що зблискує в тітчиних очах, — радість чи невдоволення, — але тітка відразу ж похопилася:
— То це Кирилова донька? Так би й сказав.
Приголубила мене, повела в хату. Перше, що впало мені в око, була та сама фотографія, яку мати ховала в скрині. Тут її не ховали, вона висіла поряд з іншими. Це надало мені сміливості, бо не може бути чужою хата, де батьків моїх шанували більше, ніж у хаті бабусиній.
Я ще шукала ікон, пальці мимоволі були складені докупи, щоб перехреститися, — так мене вдома вчили, — але в дядьковій хаті не було жодної ікони.
Почалося для мене нове життя. Спершу я старалася догодити тітці, але вона дала мені волю: гуляй, небого, звикай до краю нашого, а восени до школи підеш. Дивно мені було жити отак без діла. Бігала на роботу до дядька Сашка. То було справді царство помідорне, за яке його Болгарином прозвали.
Звідси, де стояв хуторець, починалася широка заплава. Кінчалася вона далеко під горою, де рябіло серед зелені велике село. Вся заплава була розбита на квадрати, по канавах текла вода. Інколи канави переходили в земляні вали, а подекуди стояли просмолені риштаки. Поміж канавами та риштаками — сотні, тисячі грядок, на яких росли помідори, капуста, морква. Земля була добре оброблена, ніде бур'янини не побачиш, грядки щедро заливалися водою, що текла по канавах від величезного колеса, яке крутили дві пари волів.
Ця споруда, відома людям від прадавніх часів, видалась мені такою могутньою, що разом з нею і дядько Сашко виріс у моїй уяві до міфічної величі. Бляшані черпаки, припасовані до колеса, підіймали воду із річки, вихлюпували на риштак. Воли ходили по великому колу, скрипів дерев'яний барабан, який приводив до руху колесо. І все це здавалося таким значним, що обличчя людей, які сюди підходили, мимоволі набирали врочистого виразу, мов у церкві.
Ніхто сьогодні навіть не зупиниться, щоб оглянути двигун, який переганяє воду. Він схований де-небудь у непоказній будці, перед очима тільки вода, що тече по якійсь канаві, то що ж тут може привернути нашу увагу? А тоді я пишалася дядьком, що змайстрував цю споруду. Правда, вона проіснувала недовго, незабаром з'явився локомобіль. Дядько власноруч зруйнував колесо, воно віджило свій вік. Разом із ним померло щось таке, чому назви немає, — може, то був невидимий берег, об який розбивалися хвилі історії. Пишномовно, правда, але важко мені сьогодні осмислити цей спомин мого дитинства. Мене ще старою люди не вважають, а, бач, на моїх очах закінчилася та епоха, яка розпочалася іще десь у старовинному Єгипті. Сталося це так просто, буденно, що я навіть не зрозуміла, чому дядько Сашко був сумний увечері, довго не лягав спати і тітку Параску заспокоював:
— Треба, Парасю. Нічого, брат, не вдієш, — треба...
— Невже порубаєш? — ховаючи сльози, питала вона.
— Порубаю. За п'ять років багато водички втекло, а ми її не спіймали. Тепер спіймаємо, Парасю. Вся наша буде.
— І тобі не жалко? Скільки трудів поклав — і все під сокиру.
— Жалко. Та земля не від жалості родить. Труди не пропали, Пара
сю. Техніка прийшла. Радіти треба, а не плакати.
Вчилась я в тій самій школі, куди потім відвела Сергійка, — по той бік заплави, у Підгірцях. Інколи з тіткою до Києва пішки ходили, бо залізниці в нас поблизу ще й досі немає. Натомлювались дуже, — дорога таки далека, — але чари столиці нашої, свіжість її каштанів ще з тих часів далеких душу мою гріють.
III. ЗНАЙОМСТВО З ВАСИЛЕМ
Одного разу, повернувшись із Києва, ми застали в хаті незвичайного гостя. Було це тоді, коли я вже до дев'ятого класу перейшла.
На столі парувала картопля, сочилися нарізані помідори, жовтіла пряження. Дві склянки до половини були наповнені горілкою, але гість і господар не поспішали її випити. Вони так заговорилися, що помітили нас лише тоді, коли ми вже увійшли в хату. Гість підвівся, поправив широкий ремінь з портупеєю, обсмикнув гімнастерку й ошатно клацнув каблуками перед тіткою Параскою. Дзенькнули шпори, військовий промовив:
— Даруйте, Параско Іванівно, без вас бенкетуємо. О-о, та ви зовсім
не змінилися! Ніби живете на острові, який роки обминають. Заздрю
Сашкові, щасливий він.
Тітка зашарілася, аж помолодшала від цих слів.
— Ти б, Олександре, хоч курку зарубав. Сказано, мужики. Чого ви
без нас варті? Давненько ви нас не провідували, Василю Микитовичу.
Вже, мабуть, і дорогу забули.
Після привітань та незначних слів, якими люди обмінюються для годиться, почалася тривала розмова, що закінчилася аж на світанку, коли вже гість і господар куняли. Тітка то поралася біля печі, то знов поверталася до столу, а я лежала в сусідній кімнаті, дослухаючись до того, про що говорили за столом. Виявилося, що військовий був другом мого батька, з дядьком Сашком познайомився тоді, коли прибув на похорон свого однополчанина. Відтоді вони не поривали листування. Інколи Василь Микитович навідувався до дядька, цікавився справами колгоспу, брався то за вила, то за косу, а то й сідав на трактор.
— Тямуща донька росте в Кирила, — сказав дядько Сашко. —
Розум від батька перейняла.
Мені дивно було чути ці слова — навпаки, я вважала себе нездарою. Особливо важко мені давалася математика.
У моїй кімнаті було темно, лише косий клаптик світла лежав на підлозі, а там, де точилася нічна розмова, горіла гасова лампа, потріскували в печі березові дрова. Язички полум'я освітлювали бронзове обличчя Василя Микитовича, яке я добре бачила через відхилені двері. То було обличчя вольової людини. Правильний ніс, широкі брови, відкритий погляд глибоких очей...
Найбільше мене вразило багатство відтінків у настроях та переживаннях, які відбивалися на обличчі Василя. Можливо, цьому сприяло освітлення із двох джерел, — від лампи та від печі, — але, мабуть, справа не лише в зовнішньому освітленні, було освітлення внутрішнє, із глибини душі, і саме воно привернуло мою увагу. Мені вже не хотілося спати, я не стільки слухала розмову, скільки вдивлялася в це обличчя. Важко зараз передати, що я тоді відчувала. Мабуть, треба сказати не соромлячись: я вперше в житті помітила чоловічу вроду. Хлопці, з якими я вчилася, здавалися мені дітваками, та й вони мене не помічали — напевне, через мої окуляри. А може, я такою вродилася: не бачу краси в людині, якщо не відчуваю її внутрішньої краси.
Василеві Микитовичу було вже під сорок, а мені минав тільки шістнадцятий. Зараз, оглядаючись на своє минуле, пробую тверезо оцінити, що сталося в той вечір: я побачила Василя саме тоді, коли в дівчині зароджується потреба кохання, а він був саме в тому віці, коли в чоловікові найповніше розквітають його сила, врода і розум.
Я не могла заснути, мене гойдали якісь внутрішні хвилі, щось млосне, солодке і трохи страшне.
А може, я заднім числом приписую собі ті почуття, які прокинулися в мені значно пізніше? Можливо, щось є від цього. Людині важко відшукати початок свого кохання, якщо воно було єдине у її житті. Здається, воно існувало завжди, мало не від народження. Та добре зосередившись, вивчаючи кожен порух власної душі, я все ж таки мушу сказати: саме тоді я відчула щось зовсім не те, чого шукала в дотиках дядькової руки.
Я завжди ідеалізувала батька. Все те, що якось було з ним пов'язане, здавалося мені високим, прекрасним. Для мене було великою несподіванкою, що його друг виглядає зовсім не старим, — він сильний, мужній, як і належить бути героєві. Дядько Сашко проти нього виглядав старезним дідом, — мабуть, через свою бороду.
В той час я зачитувалася "Спартаком", шукала довкола себе людину, яка була б хоч трохи на нього схожа. Інколи мені здавалося, що на нього схожий наш учитель математики. Він був суворий, вимогливий, я часто перед ним пекла раків. І саме ота суворість викликала мою пошану. Та все ж математик наш не був для мене справжнім героєм, таким, як мій батько.
В образі Василя я побачила одночасно і риси Спартака, і риси батька, якого у власній уяві ставила поруч із цим відважним полководцем.
Звісно, до справжнього кохання було ще далеко, я тоді ще навіть не уявляла, як воно виглядає. То був невиразний трепет дівочої душі, передчуття чогось великого, незвичайного.
Треба сказати, що ті роки, які я прожила в дядька, були для мене доброю школою. Мені легко було вчитися, бо дядько разом зі мною всю шкільну програму повторював. Де й коли він здобув освіту, я цього не знаю. Закінчив чотири класи церковноприходської школи, але знав стільки, що мої вчителі не соромились до нього на пораду приходити. Був книголюбом, інколи до ранку зачитувався. Саме тоді і я книжки полюбила.
Тим часом за столом тривала розмова про колгосп, про індустріалізацію та про ту загрозу, котра висіла над народом нашим.
Ось я почула голос дядька:
— Колись люди природу інакше побачать. Не так, як зараз, — дядько,
видно, висловлював якусь свою потаємну мрію, тому кожне слово супроводжувалося паузами. — Зараз ми як на неї дивимося? Беремо від неї те, що нам потрібно. Житло, одяг, їжу... Ну, скажімо, взяли. А далі?..
— Що ж далі? — здивовано запитав Василь. – Добробут людський
поліпшувати. Щоб кожному за потребою.
— Е-е, брат! Може, кожному по літаку видаси? Потреби ж не однакові.
Вони знов помовчали. Василь трохи нахилився — і я побачила його обличчя, освітлене жаром від печі. Мені здалося, що він роздумував про щось велике, докорінне.
— Ти що, в комунізм не віриш? — нарешті кинув він суворо.
— Не поспішай. Я ось про що кажу, — уточнив дядько. — Є різні
люди. Одні, брат, люблять природу, другі... Себе в природі. Тільки себе...
Такій людині всього замало. Золоту гору для неї споруди — мало!.. А
мені, наприклад, цієї хати досить... Бо що ж мені в хаті робити? Тільки
виспатись... Усі мої багатства там — на полі, під сонечком та під хмара
ми. Я цей світ, Василю, ні на які палати не проміняю. Вся душа моя тут...
Вийдеш, брат, уранці, оглянешся... Світе мій! Чого ж ото люди за якісь
багатства б'ються? Діаманти, золото... Все ж це мертве. Або, скажімо,
особиста влада... Хіба у мене влади немає? Мене земля слухається. Який
же король зі мною змагатися годен?.. Для мене, брат, справжній король
той, хто землю наскрізь бачить.