Машин до такого ніхто ще не знав. Роби, що хочеш!
Михась вислав по селу польових, гуменних, наставників кликати людий на роботу. Обіцяли платити по пятнадцять дутків і три рази горілки. На ті часи плата була велика. Та хлопи, почувши про що ходить, позамикалися по хатах і ніхто й носа не показав на вулицю, поки двірські висланці не забралися. Вони боялися навіть двірського духу, щоби їх не очарував, не заманив на таку загибіль. Розуміється, що другої днини і пес не прийшов до двора на роботу.
Що робити? Далі з колоса стане сипатись, жниво аж проситься, а тут нема нікого! Баронова ходить, мов на грані. Прикликала Яричовського, щоби що порадив, але він йно руками розвів:
— Не можу їх ясна пані до такого всилувати... не маю на те права...
Михась був страх лютий! Годі так стояти з зало-женими руками, таж само не зробиться... Нараз Михась ударився по чолі рукою і закликав радісно: маю! Казав осідлати коня і поїхав в Закуття. Пішов до Філіпка Городиського, до префекта, а вони стали скликати шляхту на майдан серед села.
— Панове братця!—промовив Михась до шляхти — я приходжу до вас в великій пригоді, просити о порятунок. Знаєте, що панщини вже нема, а хлопство
фіш тодішній, около 10 грошів.
збунтувалося і не хоче нізащо піти до жнива. Наша ласкава дідичка вже по пятнадцять дутків обіцяє, а ніхто не хоче послухати. Коли так далі піде, то вся праця пропаде, змарнується. В тій пригоді я до вас, панове шляхта, як до своїх братів йду: поможіть, бо шкода дарів Божих марнувати! Воно певно, не годиться, аби шляхта гербова йшла на панський лан робити, але щож порадиш? Я би вас не смів манити за заплатою, бо я сам шляхтич і себе би я тим споганив, але, панове, так, за ласку, за добре слово, за по-частунок... Ясна пані дідичка до смерти вам того не забуде!
Шляхта слухала уважно, покручуючи недовірчиво головами, бо як же шляхті найматися та йти робити там, де недавно робило хлопство?
Обізвався Філіпко:
— Ось воно що, мої панове: "Чи встидно би було шляхтичеві на приклад тягнути когось з болота, як би загряз і топився. Мені здається, що ні, бо то добрий учинок, хоч шляхтич не є на те, щоби своїми плечима чужий віз двигати... А так само тепер з бароновою. Вона топиться і гріх би був її лишати. А годі нам також забути, що юна для нас зробила. Памя-тайте, як нас угощувала, коли пан Міхал женився? Не сиділа з нами за панє брацє при столі, як звичайна шляхтянка? Не дає нам що року випасати свої угори? Отож коли вона нас не соромилася, то й нам нема чого соромитися, помочи їй в біді... Як ви кажете?
— Та воно правда, але бо й своя робота надходить...
— Надходить, ну надходить, а у баронової вже надійшла і заки наша надійде, все спрячемо. Ми сіяли пізніще, то й не доспіє так борзо...
— Згода! підемо!
— Панє Міхалє! — каже відтак Філіпко — кланяйся ясній пані від шляхти і від старого Філіпка Горо-
чвалав до двора.
— Ясна пані! — каже Михась входячи задиханий до покою баронової,— ми виграли справу, не пропадемо... На завтра маю сто женців.
— Звідкіля? — питає баронова, рада, що Михасеві так повелося.
— З Закуття.
— А по чому?
— За добре слово, і за почастунок.
Баронова не хотіла вірити в те, що почула, стояла зачудована серед покою.
— Нема що чудуватись, ясна пані! Шляхта за гроші не пішла би робити, тай певно не пішла би нізащо до кого другого, але ясну паню вони дуже люблять і не можуть того забути, як ясна пані сиділа з ними на моїм весіллі при однім столі.
— Зух з тебе, панє Міхалє! Дуже тішуся... Але треба про почастунок поговорити, як воно?
— Це дрібниця. На полуднє вислати їм бочку кислого молока і хліба та цибулі зеленої, а на вечерю приладити молочної каші, вареників, можна і вепрови-ни, розуміється і горілка мусить бути...
— А скільки ж би того всего?
— На сто людий з чубком, бо шляхта має апе-
тит.
— Зараз кажу пекти хліб і все приладжу. Але більше нічого не треба? може ще що?
— Добре би, ясна пані, як би була ще музика в вечір, коли вернуться з поля.
— Дуже добре, найми музику!
Михась відійшов за своїм ділом, а баронова прикликала ключницю і казала розчиняти хліб. Рано буде можна спекти, то як раз на полуднє буде готовий.
Другої днини, як йно почало сіріти, стануло на двірськім подвірі сто женців, сама шляхта. Були тут старші шляхтичі і шляхтянки, парубки і дівчата. З ними прийшов і Філіпко. Хотів показати шляхті, що зовсім не соромиться жати на панськім лані. Михась казав всім атаманам, наставникам і підганячам забрати серпи теж.
— Трохи собі, моспане, крижі розігнеш, бо й так застоялися стільки час підганяючи хлопів.
Розпочали роботу таки на першім лані з краю, зараз за двором. Шляхта серед сміху і жартів поуставляла-ся по загонах. Сміхи лунали по росі далеко-далеко по пишневецьких полях. І ті поля зачудувались з такої переміни. Єще не давно чути було тут проклони, свист нагайки, людські зойки, а тепер веселі сміхи і жарти.
Шляхта взялася щиро до праці. Один другому доповідав. Дехто заспівав пісоньку і робота йшла гладко, колосиста золота пшениця лягала в довгі ряди під ост-рими серпами.
Атаманам було ніяково. Недавно — то стільки було їхньої роботи, що голюкати на людий та палицями бити, а тепер розтягайся по загонах... Шляхта взяла їх на язики.
— Панє ржонцо! — каже один молодий шляхтич до наставника, що стогнав біля нього на загоні — а де ваша палиця? Здалабися мені, аби вас підо-гнати, бо щось вам ліниво йде...
— Не знаєш, панє Єнджею, де? — обзивається другий.— Пан ржонца свою палицю проковтнув, для того йому тепер так тяжко згинатися...
Всі зареготались.
— Ей бо, панє ржонцо, за вами колоски відра-стають! Визбируйте ліпше, бо відтак скажуть, що якесь чудо, що за вами пшениця росте...
Коло полудня привезли з двора полуденок: бочку молока, кільканадцять горнят і копу хліба.
І
— Гей! гей! панове браця! ходім полуднувати. На цілій лінії припинялась робота.
Віз з полуденком станув під придорожною липою. Всі посходилися сюди. Ключниця розчерпувала молоко і роздавала кому попало. Двох шляхтичів краяли свіжий житній хліб. Хто скорше випив передавав горнятко другому, поки всі не наситилися. Кусаючи хліб, полягали в тіни дерев. Дехто задрімав, дехто покурював люльку, а молодіж стала жартувати. Відпочавши взялись знову за серпи.
Над вечером Михась почислив копи. Було їх двісті з накладом, значить: на кожного випало по дві. Цілий лан пшениці вижатий. Дівчата виплели гарний вінець. Вибрали одну з поміж себе, вложили їй вінець на голову і пустились до двора співаючи. Спів лунав далеко в літний вечір. Аж в двір було його чути.
Тимчасом баронова казала заставити на подвірю двірськім під деревами великі столи, а сама дожидала женців на ґанку.
Шляхта перестала співати аж перед самим ґанком. Увінчана шляхтяночка війшла на ґанок і тут баронова здіймила їй вінець пшениці з голови і сердечно подякувала шляхті за труди, запрошуючи їх до столів.
Посідали де хто міг і стали заїдати смачні страви.
Тимчасом заграли музиканти. Молодіж не втерпіла і похапавши дещо на борзі пішла гуляти.
Михась стояв на ґанку коло баронової, котра, дуже рада з нинішнього дня, придивлялася веселій шляхетській забаві.
— Скільки кіп було, панє Міхалє?
— Двіста пятнадцять... увесь лан лежить.
— А робітників було лише сто?
— Шляхти лише сто, а пятьох наших наставників жало теж.
— То і наставники робили? а хтож наглядав?
— Ніхто, пані бароново,— каже Михась.— Коли б там був показався один наставник з палицею, то шляхта була би йому ребра поломила, повтікала і ніколи тут носа не показала...
— Правда твоя, панє Міхалє! Я не зміркувала, що говорю... А скільки би на таку роботу треба панщи-няних робітників?
— Що найменче двіста пятьдесять.
— Яка велика ріжниця! Я справді не розумію того...
— Річ зовсім ясна, пані баронаво: інакше робить чоловік свобідний, з власної волі, а інакше силуваний хлоп. Шляхтич вийшов помагати з зичливості для ясної пані і хотів зробити як найбільше, а хлоп робив з мусу, бо знав, що його робота не мине і свої дні мусить відробити, тому й не спішився. Правда, були наставники, та він нібито не підносився від землі, але хапав рукою лиш по кілька стеблин, заміст хапати цілою жменею... для серпа було лекше.
— Велика ріжниця, велика ріжниця! це мені в голові не може поміститись... Мені все здається, що може снопи менші...
— Менші? Побачать, ласкава пані баронова, що снопи півтара раза такі! То снопи шляхотські а не віхті. Ясна пані хай будуть на то приготовані, що цего року буде менше кіп, але видаток буде далеко більший. Пані баронова не знають того, що за панщини, то шляхта все сміялася з двірських снопів. У них робили такі китиці до пошивання стріхи, як ті двірські снопи, й нераз себе дразнили тими снопами. Вони би соромилися такі снопи вязати...
— То дивне...
— Нічого дивного... силуваним волом не доробишся.
— Ну то хвала Богу, але що буде далі?
— Шляхта поможе...
Як же я можу тих людий так використовувати? Таж то гріх...
— А щож ясна пані зроблять, коли вони гроший не візьмуть, бодай того року ще...
— Але я би хотіла чимсь конче винагородити. Вони за свою щирість більше варті...
— Я маю на те спосіб ласкава пані бароново.
— Який? Прошу, я все зроблю...
— Нехай ясна пані вийдуть до них, поговорять, запросять на завтра...
— Алеж то буде очевидне використовування людської праці...
— Так ласкава пані. Ось ми сіножатий маємо подо-статком. Хай їм ласкава пані на слідуючий рік відступлять сіножать на "охабі"... Ми без того обійдемося, а шляхті станемо в пригоді, бо вони й так мало мають луки. Там буде дві-три стирти сіна, а одна отави. Закуття не велике і запоможеться... Вони вже візьмуть діло в свої руки: самі скосять і поділяться, але за то кожне буде мати обовязок прийти робити, бо як ні то шляхта не дасть йому і понюхати того сіна.
— Алеж то дуже мало...
— Трохи мало, але сіно тепер дуже дороге. До Самбора прийде тепер полк кінноти і сіно дуже в ціні підскочить. Та коли ясна пані вже ласкаві, то прошу їм знов пустити угор, але вже за дармо. Орати будемо своїми.
— Добре, добре, годжуся... Ходім же до них... Баронова вийшла між шляхту. Всі повставали, познімали кашкети і кланялися дідичці.
— Дякую вам сердечно, мої браття і приятелі за вашу поміч! — промовила баронова.— Ви мені дуже стали в пригоді.