Шестикрилець

Катря Гриневичева

Сторінка 20 з 23

Хтось, попереджуваний міцним стукотом дрючка, увійшов у гридню — і до ніг князя похилилася рвучко закурена, знівечена дорогою, простоволоса постать...

— Я чернець Макарій... Лихі вісті для вас, господине-княже! — закликав негаданий гість у рясі ченця, підніс проти князя шарпане страхом обличчя.— В день похоронів видубицького ігумена, під Благовіщення, князь Рюрик утік на волю!

— Між вістями, що їх доручив вам для мене київський намісник,— високо підніс брови князь,— є, певно, й ця, що Ірпень забезпечений нарешті перед щорічною повінню мурованими берегами?

Питання було таке неждане й дивне, аж чернець повторив рваним голосом, розгублений і кволий:

— Князь Рюрик... господине...

Тоді Мстиславич із лукавою іскрою в оці, невідгаданий, як ніч:

— Сподіюся,— повторив із упором,— що цей небезпечний для селян Ірпень...

І з очевидною уже нудьгою:

— Йдіть у пекарні, спочивайте!

Він обернув до ченця струнке своє плече, недоступний і грізний, як завжди, впер звичним порухом долоню у бедро й немов уперше бачив їх бойову силу, вітав у щоран-ніх гордощах галицькі твердині, націлені у всі сторони світу, мов чотири сонця: святий Пантелеймон, Викторів, Пітрич, Сокіл.

Важко було цього року діждатися весни — вона забарилася за фіалковими морями, на засипаних червоними скойками побережжях...

Неспокійні дні, без надії на утечу, так дошкулили Рюрикові, на силу постриженому ченцеві видубицького скиту, що хотілося іноді вити вовком із розпуки. Вдень і вніч молебні, опівночі всеночне, акафісти угодникам і святцям, пости на одній лободі обеззброювали старого бунтаря. О, як палко ждав він весни, ладен чкурнути без сліду в ліси, перетривати скільки хоч на дичині і ягодах!

У скупих годинах сну Рюрикові марилося бува, що тікає у Суздаль, до сім'ї, й він будився, шарпаний нечуваним враженням. А дійсність насміхалася з Рюрикової жаги: спершу розливні осінні болота, далі ж завальні, в морозах, снігові кучугури... Й ніякого чуда — ні від птахів, що летіли над скитом, ні від людей, що минали його.

В'язня пильнували,— всюди йшло за ним сторожке збірне око. А ліс довкола толочився так густо і стріляв верхів'ям так високо, аж ріка відверталася та в розполохах тікала навмання. Тоді видно було Видубицький старокняжий монастир: його тонкі цегли, споювані грубою верствою рожевого цементу-заправи, були немов темна плахта, відбита на Дніпровому сріблі.

Довкруги скиту, одним боком над крутіжжю ріки, сутенів мур, наїжений заліззям, як стійковий, сповитий у броню з головою. Снилась йому, може, половецька тічня, ватаги Боголюбського, кривава зрада, й він збирав у жмені свою хижу, дрімучу, всю в пазурах силу?

Проте, певно, не було б дуже важко втекти в'язневі з його тюрми першою хмарною ніччю, коли поміч ззовні, її не було, і Рюрик метався в затворі, як у вовчих залізах...

Нащадок київських святих князів, що давно змінив кров і душу через подружі відхили Мономаховичів на північ, він являвся і від примусу й від нудьги позаду ченців у скитській церкві, ще Всеволожій,— та жмурився ненависно на гамір побожних напівів та сонце з-поза яскравих шиб.

Запаленими від безсонниці очима він позирав криво на хід Богослужби й на плече ігумена, накрите полотняним фелоном, барвленим у християнські символи домашнім красилом.

— Хтось довго бажав того, що сталося, вістрям невидного меча не від сьогодні проколював вороже серце. Хтось довго і зловіще націлював волю, наче стрілу до мстивого удару! На пізній провесні, коли південно-східний вітер, залюблений у своїй легкості й красі, шепотів садам обітниці напричуд, смерть постигла ігумена нагло на порозі святині.

Поки покладено тіло духовника в нішу перед входом до скитських печер, усі справи монастиря відвернули з силою свій біг. Серед світел і розсипаної пахливої сушенини заупокійна пісня не вгавала, як колискова пісня матері. Послушники й брати збивали з поспіхом тертиці для лоді на той бік, для домовини, шили смертне одіння й випікали хліби для парастасу та похоронні коржі для старців...

Усе чернече життя скупилося доокола смерті, і Рюрик рішився в одну мить.

Передусім ухопив він із пекарень кріпкий ніж, зачернув із міхів дещо хліба й поніс усе те завите полою у церков, під хори. Стояв там п'янливо схвильований, а вітер гонив його серцем, як пустим роздоріжжям.

Аж згодом із темряви виринула теж темна, як у всіх старих церквах, нава і князь побачив чиєсь верхнє одіння, мантію художника, яку ввели в звичай інтарсіатори з Сієнни й золотарі з фландрійського Бругге. Вона лежала, перекинена через облавок крилоса: це був безрукавник у вишневому оксамиті й плоска, як таріль, шапка зі жмутом дорогого пір'я.

Рюрик, що був войовником та не був лицарем, як стій зняв із облавка чужу одіж і в притворі рвучко вбрав її. Вернувся ще раз, захопив ніж, та рух у церкві збентежив його, й він оставив хліб.

Ніким не задержаний, чорний князь вибіг прожогом на обійстя, а там — до воріт, вбитих у мур, такий грубий, що вміщував келію воротаря.

В останній уже хвилині, коли дубове клепало загуділо глухо під його рукою, втікач перекинув із розмахом край оксамитового плаща на плече, заслоняючи вогонь очей і поблідле лице. Ніж у нього був напоготові, й він держав його так болюче, аж чув у стиску пальців лопіт ошалілого серця.

Брат Теофраст, обвішаний стрічками вогкої лозини, що з неї виплітав коші для потреб монастиря, вийшов безпечним кроком у своїх повстяних ступанцях і довго кашляв. Запахло теплим напитком, гризівником і мир-зіллям. За Теофрастом підбіг послушник Міна, рум'янолиций парубок, придивився знайомій мантії, шукав чогось у думках...

Забрязчали різко монастирські ключі, і Рюрик, як лихе полум'я, вискочив із затвору на волю.

— Він чкурнув із місця у ліс, ліворуч, з Печерськом за плічми. Світ плив із ним, як вода, серце співало дику осанну.

Було дивно прозоро й широко; якийсь лопотливий птах, вудвуд чи каня, криком наповняв повітря.

Але Рюрик не думав про лопотливу тінь над головою. Його увагу полонило передусім те, що, незважаючи на блискучу втечу, він опинився серед нових, непередвиджених умовин.

Чим далі в ліс, стежки, що над ними кричав навісний птах, вели бува у дупло дуба чи болотяний вилив, плуталися й жорстоко обманювали його. Вся дорога в лісі, що вела на північ, на Церковище, була пасткою для нього, що звик конем верстати простори, а тепер брив розмоклу землю в нікчемному взутті.

Він нагадав саме з гіркотою, що сьогодні храм у Десятинній, купців повні вулиці, переливається світове золото й срібло на восьми ринках Києва. Побачив у думках Десятинну: правильний шестистінник, що над ним круглиться шість видовжених бань,— шестистінник білий, а бані зелені.

Біля Десятинної його колишні тереми намісникові...

А впертий гомін птаха зачеркав над ним далі широкі круги, вимотував тайну з її темного кута й остерігав, хто б не трапився, перед ножем, укритим у придержаному пальцями рукаві...

Ні, це не був ні вудвуд, ні каня, тільки луговий птах із нічних крикливців, що з жагою присікаються до втікачів. І чим ті раді б потихіше, подальше, тим більше зрадливого крику над її головами, зокрема ж коли птах чує вигострений ніж...

День давно вже погас, попал передвечірній прочесав лиснючим гребенем село й ліс: виповзли зі своїх криївок темники в кертичній личині, лискачі з-понад боліт, блудоводи з наставленою рукою, сіра потолоч стіностуків.

Селом, що засвітило між дерева, утікач не зважився йти, й від каплички під лісовим обвалом пустився городами, ключив довго попід плоти, та коли думав, що село за ним, побачив цю саме капличку перед собою.

Із свойого київського намісникування й роз'їздів Рюрик знав, що за Вишгородом плистиме потік, а там проста дорога на Володарку. Тепер він рішився йти попри хати, відки було видно, як засвічують скіпки й пораються біля вечері.

Уже й остання хатчина — перед нею липа, стара опікунка сім'ї, чарівна деревина, що крізь неї від віків ллються пісні села, золотомерехтливі тіні. Безлисте віття підіймало над дахом хати ще одну укриву. Біля дерева видніло складене в стирту, здерте вітром, ломаччя. Ніхто ніколи не важився брати його звідсіля! І ніхто не рвав тут скарбів таємничого цвіту!

Виринув місяць, мов срібна миска, обернена горі дном, блиск упав у розхилені хороми, вказав жевріюче поліно в челюстях та купку сухих трісок, покладену обіч, щоб огонь мав завжди що їсти. На жердці почерез сволоки — батіг з узлами й чуга з сірої вовни.

Над великим кошем посеред хати, закиненої гороховинням, сиділи люди у згрібних дранках, з червоними нитками при комірах сорочок і лущили рухливе зерно. Ні,— зморені передвесняною утомою, своєю нецікавою роботою, вони позасипляли за рядом... Упали вглиб очі зі стертими від пороху й диму віями, схилилися на коліна порепані руки з чорними дротами жил... Сопіли в спразі отверті губи, немов снилося їм хвилююче збіжжя, криштальне джерело серед піль...

Один, з позаплітуваними кісками біля вух, у старовіцькому шоломку, засуненому взад, уперся обидвома руками в краї коша, немов дужався з осоружними боженятами, що їх там поналазило, як у нову бодню. Другий обернув набік голову в молодих кучерях, наче чудувався якійсь веселій події на стелині хати. Двох іще взялося ніжно поза шию, вилиці до вилиць та так у глибокім сні й завмерли...

Заснула й господарська донька в голубім станичку, мов вечоровий окраєць неба. Вона дивилася кутом зажмурених очей на циновий перстень на свойому пальці, як пташка, що зажурилася, де гніздо звити. Косиці з вовняних квіток висіли над вухами дівчини, кидали тінь, як малі дерева. Кіт із худющим хребтом мурликав тужливо й отирався об її коліна, то вона в сні торкнула його з омерзінням геть, оцю грішну чиюсь душу, за кару потручувану, змерзлу й щораз голодну...

Але зір утікача спинився саме на блідо-голубій красуні, то вона ніби хмаркою переснулася, стала неспокійна. Прошак її привидівся, брудний прошак, що з покорою глядить ложки, коли ж вранці хочуть від нього молотьби, тікає у вітер!

Не прошак це, ні, старий боз тільки шарудить стрипіхатим галуззям по обійстю, заглядає в сіни, чи вечері не видко... Погляд влізливця совгається по отопірених пальцях дівчини, обшукує лавицю, жадібно микає теплий хліб, та ніяк не зрушить його з далекого місця.

То господарська донька простягає поволі приспану руку, бере з лави пахливий брунатний круг і подає його бозиновому корчеві, нічному волокиті...

17 18 19 20 21 22 23