Аж поки вона не пішла сама.
Юлюс зізнається Беті: а ми без тебе зовсім прогоріли. Як же інакше, звичайно, прогоріли, куди їм без неї, уся джазгрупа розпалася, ніхто, мабуть, їх слухати не хоче, що людям вони, ті троє, без світлої дівчини, яка грає на роялі й співає, хоча, зрештою, зовсім не в тому річ, вони без неї й справді геть прогоріли, вона йде від них — бо не може не піти, морально — йде, І вже не має значення, чи посягнуть вони, ті мерзотники, на її чистоту,— вона йде. Духовність її — над ними, смерть — то й смерть, яка різниця, все ні до чого, коли не може порятувати від морального падіння Андрюса. Чи — смертю своєю рятує? Бути доброю і любити — це не просто кредо, а спосіб Існування цієї дівчини,— то що їй смерть?
— Ти кажеш — Достоєвський? В такому разі, Ста-ніславський цю думку повторив і розвинув. Він теж боявся зробитися старичком, котрий кадить молодим і, спотикаючись, шкутильгає за ними. Але ж, тату, — від незвички вимовляти вголос це слово аж у горлі заболіло,— він ще більше боявся бути досвідченим старцем, який забув про шукання й помилки молодості.
— Останнє мені не загрожує. В молодості я не робив помилок.
Зачепитися б зараз за спасенне словечко "а пам'ятаєш", перекинути місточок у розмові до чогось нинішнього. Батько, мабуть, знає про Наталю більше, аніж вона про нього. Мама, без сумніву, чимало переговорила. Марія, котра варить бульйон і носить його хворому Верховцю,— це було майже невірогідне. Мама у ролі доброї самаритянки, не може цього бути! Причина її самопожертви затаїлася в репліках, зітханнях, розумуваннях,— жаль, що Наталя як слід ніколи не прислухалася до материних балачок. Надто часто мама замінювала словами вчинки, почуття і навіть самі події. Слова служили їй не для того, щоб вголос висловити думку чи про щось розповісти, поділитися, поскаржитися. Слова рятували її, коли треба було поєднати істину з неправдою, коли треба було чогось домогтися тільки для самої себе, або щоб відсторонити людей, які заважали їй у цьому.
Ні, все-таки краще він запитав би, що привело Наталю до нього, взагалі — запитав би про щось, тоді стало б легше, простіше, а він не питає, ніби йому все одно, ніби й справді вони тільки учора бачилися. Що він відчував, що думав, узрівши дочку на порозі своєї майстерні,— а почуттів своїх не виказав ніяк. Спершу заховався за тим вирлооким "обдаруванням", потім — за філософськими викладками про старість. Тепер от розглядав на світло свої вихудлі, вузькі, але красиві долоні.
— Мати казала, що ти кидаєш роботу в театрі. Нарешті. Запитав. Але коли мама встигла вже розповісти?
— Збираюсь кинути,— несподівано для себе уточнила Наталя, у такий спосіб віддаляючи термін остаточного рішення, полишаючи собі час на роздуми. Не вірила власним вухам — як, як вона сказала?— і з поспіхом повторила інакше:— Збиралася кинути.
— Кидай,— не вникаючи в нюанси доччиного визнання, безтурботно підтримав батько.— Спробуй ще якоїсь роботи — і тоді знатимеш, що твоє насправді. Повернешся, якщо захочеш.
Намірилась сказати, що театр — не малярство, туди повертатися ще складніше, актор — самітник? Яке безглуздя! Це мистецтво колективне, а в колектив не завжди просто вписатися знову. Але промовчала.
— Казала тобі мати, Наталю, що ми надумали обмінятися майстернями?
Послужлива, розумна пам'ять, яка, очевидно, без спеціального наказу й примусу фіксувала для Наталі все, що діялося і говорилося навколо неї, і ніколи не докучала без потреби, у належний момент підказувала найпотрібніше. Наталі ніколи не снилися досі най-кошмарніші для актора сни: забути текст на сцені.
Миттю "прокрутилася", як у записі на плівку, недавня балачка, на яку тоді Наталя не звернула уваги. Тепер інтерпретувала кожну фразу по-своєму, могла навіть бути несправедливою до матері, та нічого не могла з собою вдіяти — віддавна шукала в материних словах прихованої істини, котра не завжди виглядала принадливо. Мати промовляла, розгонисто форсуючи "р" (колись вирішила, ніби це гарно, а потім звикла): і хто ж це зробить, як не я? Мій обов'язок нині, коли він на порозі смерті (тобто — люди напевно мою доброчинність оцінять), дати йому хоч трохи радості (тобто бульйону), так звані татові побратими, які ніколи й не були йому друзями (тобто не визнавали Марію), а тільки користувалися його ідеями, які він розкидав направо й наліво, як рисунки та акварелі (а їх же можна було продати!), — ці побратими зречуться його, хворого, і порозтягають усе до нитки і він опиниться при розбитому кориті на порозі смерті (тобто нічого не залишиться Марії, його,' власне, законній дружині), майстерня пропаде без догляду, покинута напризволяще (а вона ще добре могла б послужити Марії), і ти помітила, Наталю, що портретові князя Данила Галицького я надала деяких рис твого батька, він ще зараз гарний мужчина, навіть на порозі...
— Мені, власне, байдуже, де муштрувати дітлахів, а їй тут буде набагато зручніше, вона розказала, що працює зараз багато над портретами, а там зовсім тісно,— переконував Наталю батько, наче це вона мусила поступитися, вона мусила забратися геть з піддашшя, звідки видно дзвіницю, голубів й найкрасивіший закуток старої набережної. Може, так воно й було — батько зараз питав дозволу і згоди у неї, у Наталі.
Важке почуття невідворотності й конечності звідало Наталю. Ланцюжок логічних зв'язків поєднав минуле з їх сьогоднішньою зустріччю. Тоді, від того літнього дня, вони обоє з батьком тримали при собі прикру й гірку таємницю, й словом не згадуючи про
випадок у парку. Тим більше Верховець не похопився й словом перед дружиною чи Тернюком — мало що могло привидітися дівчаті? Тернюк з його тонкою, але чутливою натурою помітив зміну у Наталиному ставлені до нього, пояснював замкнутість і холодну похмурість дівчинки все злагіднюючим "перехідним" віком, йому годі вже було доступитися до її душі, і дуже бракувало колишнього розуміння між ними — він був справді по-братньому прив'язаний до малої.
Суворими, иепідкупно-пильними очима слідкувала Наталя за розвитком взаємин між дорослими людьми, і здавалися їй ці найближчі люди то фальшивими, лицемірними, то некмітливими й немудрими, а то й жалюгідними до нестями. Терпимість вона сприймала як слабкість натури, готовність поступитися й доброту — як безпринципність.
У поведінці матері Наталя відтоді уперто вишукувала тільки усе найгірше, не довіряючи їй ні в чому.
Зловтішно й з болем воднораз спостерігала дівчинка поступовий розлад, вона дивувалася, як можна було так довго терпіти, як могли жити люди разом, коли вона — навіть вона — бачила, якими різними вони були. Той випадок у парку зробив її майже дорослою, вона дивилася на світ з недитячою іронічністю й недовірою. Наталя вважала зовсім справедливим, що Тернюк врешті поїхав, а батьки розлучилися. Мало так статися вже давно, набагато раніше. Може, навіть до того нещасливого, фатального для Наталі дня. Вона гадала, однак, що найтяжча і незаслужена кара впала на неї.
"Забери собі свій сонячний годинник",— сказала вона Тернюкові замість прощання. "Не хочу його ніколи бачити",— заявила вона матері про батька.
Марії здалося, що зрозуміла дочку. Розлучилися після того, як у житті Верховця з'явилася досить гарна, молода учителька. Розчулено, із затамованим зітханням притуливши до себе дочку, мати не помітила, що та чимскоріше відсторонилася від неї: Наталя не вірила зітханню, вона гадала, що мати рада звільненню від батька, від шалених змін його настроїв, від його далеких поїздок і непрактичності.
Власна душа здавалася Наталі в ту пору такою ж спустошеною і нікому не потрібною, як їхня велика кімната, розділена колись навпіл лише височенними стелажами. І зараз вона, власне, ніби мала б радіти: щось наче вернулося, відтепер майстерня на піддашші належатиме матері, а, отже, і їй, Наталі. Та ніякої втіхи чомусь не відчувала.
— Знаєш, тату, якщо тебе цікавить моя думка, то я вважаю, що не слід мінятися: тут все — не в маминому стилі,— хіба ні?
Верховець порозуміло перезирнувся з дочкою при згадці про Маріїн стиль, усміхнулися обоє. Враз навіть здалося, що ось-ось і справді повернеться до них їхнє давнє взаєморозуміння, спільнота в баченні світу й людей, котру Наталя аж тільки тепер навчилася окреслювати остаточно словами, а тоді ще й не зовсім розуміла — тільки знала й відчувала, що інакше бути не може. Часом їй до судомності в серці хотілося побачити і Тернюка. Простягнути йому руку — як перше, на щастя. Звідки ж у нього береться десь там те щастя, коли він не може торкнутися її, Ната-линої, руки? А потім кепкувала з себе, й на злість не то Тернюкові, не то самій собі крутила голови однокласникам і студійцям. А далі знову, зневажаючи ненависну сентиментальну чулість, без надії зазирала до поштової скриньки за листом від Тернюка і дивувалася: як же він може не писати? Але в матері нічого не випитувала ні разу, це було нижче Наталиної гідності, не в її "стилі".
А мамин стиль, ох, той її стиль, та її невситима всеядність, коли вона хапалася за будь-яку роботу, за будь-яке замовлення, давала згоду на виготовлення иайпримітивніших плакатів, листівок чи розцяцькованих поштових карток! Рідкісний дар мала Марія — дар передбачення усіляких подій, випадків, нагород, ювілеїв, вона була готова, зрештою, до них і без передбачень, вона вже наперед мала готові ідеї, задуми та навіть ескізи, тато сміявся з її запопадливості: коли настане друге пришестя, ти, Маріє, стоятимеш на порозі друкарні з готовим плакатом на цю тему! Мама не ображалась, вона погоджувалася, вона пишалася своєю оперативністю і передбачливістю, з непе-ревершеним захватом розповідала, що знайшла для плаката про доярку натуру на колгоспному ринку. "Поїдь у колгосп, на ферму","— здивовано опонував тато. А вона відмахувалася: "ніколи, що ти взагалі тямиш, поки я їздитиму, перехоплять золоту жилу, та й хто знає, чи трапиться на фермі така натура — рум'яна, тугонога, з блискучими чорними очима молодичка".— "Та вона ж, може, перекупка!" — уже гнівався батько. "А хіба це помітно буде на плакаті? — упиралася мама. І справді — добропорядність натури потім ніхто не поставив під сумнів. Коли Верховець кепкував з її кольорових листівочок, де була зображена їх малолітня доня з повітряною кулькою, мама резонно зауважувала: "Я ж вас, дорогенькі мої, годую,— що б ви їли із своїм чистоплюйством, якби не свята Марія? Вигодую, виведу Альку в люди, ти, Дмитре, врешті визначишся і знайдеш самого себе — тоді і я візьмуся за справжнє".
Словесні стереотипи прилипали до маминого язика дуже надійно, вона користувалася ними вправно, чітко і доречно, так, що годі було заперечити, такою правдою виглядали вони.