І любили ж син батька, а батько сина! Тай нікому більше було їx любити: Івася дітвора поштуркувала на вулиці, а батька дорослі мали за ніщо, бо ніколи він не міг стати путящим хазяїном, ніколи не вилазив з боргів, а коли запивався, то ставав "не людиною".
Піхто не вірив його слову, бо як зап’є, то й роботи не скінчить, так і покине.
"Жидівський патинок" дражнили люди його за те, що був покірний Шмулеві-шинкареві, де був по шию в довгах. "Бабський очіпок" дратують його другі за його нездатність керувати жінкою. Потроху й сам Гаврило почав привикати до громадської зневаги, все рідше та рідше нападало бажання перевернути себе й своє життя по кращому, а бідні вуха прислухались до образливого прізвища.
За теж і одводив душу Гаврило в шинку! Усе хороше, дуже, розумне, що колись марилося йому, тоді вставало перед п’яними очима так ясно, так очевидячки, що він вже не міг розібрати: мрії то, чи дійсність, і веселий і щасливий починав ділитися з усіма своїм вигаданим щастям.
Всі оповідання й згадки зверталися більш до тих двох щасливих років, коли він жив у городі, на доброму місці, як узяв за себе гарну дівчину, як любо жили, поки вона не розледащіла з подругами-перекупками.
Усі вихвалки й оповідання уривались, коли доходило до того, як його жінка прийшла уперше п’яною, як він її теж колись уперше побив та привіз у слободу, щоб вона хоч тут видужала од тієї проклятої городської зарази.
Ніщо не помогло, бо вона вже надто глибоко нюхнула її. Цього вже страх не любив згадувати Гаврило. І коли кому набридало спухати Гаврилові теревені, навмисне нагадував, і тоді Гаврило як звірюка рикав: "У-у-б’ю! Горілки швидче, жидівська невіро"!!
Сонце схилилося до заходу і обдало вулиці червоно-золотим промінням. Од хат, од стіжків та дерев виразно простягнися довгі тіні.
Проти сонця полум’ям палають вікна, жевріє напис на вивісці волосної розправи.
Перед ґанком зібралася чимала купка народу, ворушилася як комашня, то загуде уся неначе рій, то в ній виділяться двоє – троє крикливих голосів, що дзвенять і ляскотять, мов роздрочені бджоли…
– Та це ж здирство! чисте здирство! яка там покраска зосталася, а він гилить сорок карбованців!
– Нікак нельзя, поштєнниє! Судіте сами: умри да мумії, агліцкіх бєліл да мєдянкі… да і олея-то нинче кусається…
– Ну то що? люди теж платять, а не деруть же ж так, як оце ви, Йвановичу!
– Нє-єт, уж нікак невозможно, верьте совесті! Зато уж работа первой сорт!
– Хвали руку, а товар видно! – пробубонів хтось.
– Та уважили б хоч трохи…
– Нет, бросьтє і думать, поштєнниє! – крутить червонопикий підрядчик.
– Е, коли так, то й ми он як! Ми свого Гаврила наймемо – дурнісенько ж вештається.
– К чорту з Гаврилом! З цією поганню зв’яжись, то матимем рахубу! Хиба ж не знаєте, який він п’янюга? Хай вже краще городський красить!
Сторони розділилися: одна гула своє, та своє. Тільки підрядчик лукаво посміхався.
– Ну-к што ж, ташшітє сваво Гаврілку! Уж іменно лучше дєло абарудует! Наілучшій фасон!
А десяцькі й справді тягли з шинку розпатланого та блідого Гаврила.
Він ішов із острахом: йому згадалося, як його висіклі копись у цій розправі, як він сидів там у холодній; як часто його жінка замітала вулицю, або полола колючки.
З подивом і страхом наближався він до розправи, а за ним по підтинню, неначе дике звірятко, крався збентежений Івась, що сидів був досі під шинком.
– Ну чого ти трусишся? Сказано жидівський патинок – так і є! і нічого що не знає, а вже й побілів!
Сміялися люди з Гаврила неначе б і не зо зла, але під тіми жартами та посмішками, що сипалися як на бідного Макара, він оглядався мов зацькований заєць.
– Ось, Гаврило, в чому річ. Ось вони (староста показав на підрядчика) – просять 40 карбованців за покраску. Ну та то чоловік городський, патента має, роботу його всі вже скрізь знають. Та все ж таки ціна не підходяща, ми не сходимось. Так оце спухай, як візьмеш 20 карбованців (щось може ще накинемо) – то ось тобі й заробіток.
– Як же ж так! Тому 40, а мені 20?
– Тобі ж казано через що: цей чоловік не тобі рівня, та й то ми не даємо, а тобі і це сама красна ціна.
– Та люди ж добрі! це ж на самий матер’ял усі гроші підуть… – несміливо й тривожно заговорив Гаврило.
– Тю на його! Ще й комизиться! – озвався хтось ззаду.
– Ну што ж? отдайте работу Гаврилке: хоть і іспортіть, за то дьошево! – дрочився підрядчик.
– Та плюньте, люди, на того Гаврила: хіба не знаєте якій він: робить – робить, а далі задрочивсь і стоп робота!
– Що ж, хіба я не майстер? Хіба я гірше зроблю, ніж оцей городинський? Не сам же він малюватиме, з нашого ж брата найме. Та й вигадувати буде, щоб дешевшого, а хіба ви знаєте, як той зробить? А мене вже, слава богу, люди знають: я як візьмусь, то в мене діло горить! От тільки ви мене дуже обділяєте… Де ж мені узяти? які в мене достатки?
– Ну-ну, бери, коли дають! Та тільки гляди ти у мене, Гаврилку, – строго звернувся до нього староста: – тільки ти мені споганиш діло… ну, знатимеш!
Гаврило вклонявся, мнучи свого картуза, силкувався ще щось виторгувати та за галасом нічого з того не вийшло. Покричали ще трохи, а роботу таки зоставили за Гаврилом.
– Ну, Гаврилку, став могорич! Як би це не ми, то тобі б і не нюхнути цієї роботи! – весело гомоніли люди.
– Я зараз, зараз! – заметушився Гаврило і потяг зо своїми доброхотниками до Шмуля, а Івась виринув із-за тину і знов сів під шинком дожидати батька.
Швидко плинуть коротеньки осінні дні.
Скрізь по слободі лунають пісні, музики, справляють люди весілля, усе прибралося, заворушилося.
Ожила й німа все літо церква: цюкають сокири, грюкотить додолу зайве риштування, торохтить, аж виє, падаючи бляха, ляпають щітки та помазки.
Гаврило на роботі: тверезий та суворий, він моторними та вмілими руками вже з тиждень красить – малює: то з вікон перебереться на дах, то спуститься на кілька щаблів і малює карнизи.
Івась, увесь заляпаний білими, зеленими й жовтими плямами, вештається тут же коло батька: то те подасть, то друге.
Щодня кращає церква, визволена з риштування і як та дівчина, у білій сорочці, у зеленому віночку, стоїть вона серед пишних осокорів, яблунь та груш, позолочених осінню; і милуються люди на свою кохану, свою громадську свічку богові.
Роботи поменшало.
Струменти, дошки, залізяччя складені за калавуркою, скрізь по цвинтарі позамітано, навіть стружки та сміття дід-сторож зібрав у чималу купу попід калавуркою собі на паливо.
Тільки дзвіниця ще стоїть, як та лялечка, у своєму риштуванні й дожидає, коли то її освятять золотим хрестом.
Діти, мої пташки, зграями перебігають по цвинтарі та задравши головки й скачучи на одній ніжці, дратують Івася:
– Малярику-бідарику!
Краска замазка –
Вся твоя ласка,
Щітка, відерце –
То твоє серце!
Вохри об’ївся –
Здох покотився…
Прикладають, капосні, та регочуться, що допекли Івасеві: а той справді розсердився: щось дике миготить в чорних оченятах на побілілому обличчю, зцінивши зуби, влучно шпурляє він залізячками та грудочками щикотурки в своїх маленьких та настирливих ворогів.
Гаврило на хвилину одірвавсь од роботи, щоб витерти з лоба піт і визирнув зза церковної бані.
Страшний вираз на дитячому личкові кинувсь йому в вічи й боляче стиснув серце.
– Івасю, схаменися, чого це ти?
Івась не чув.
Гаврило зрозумів, що за причина.
– Ач, іроди! самі, каторжні, раз-у-раз у сварці та лайці той дітей так само навчають! – пробурмотів і сплюнув.
– Іване, чуєш? Подай мені тоншу щітку та подерж відро! – умисне суворо крикнув на сина. Хлопець кинувсь. Личко йому на мить спалахнуло і він, похнюпившись, почав з ящика вибірати щітку.
Діти розбіглися. Хто подрався на стару яблуню, хто пристав до юрби, що стояла біля калавурки й заглядала, придушивши до шибки носи, у середину: там золотар кінчав позолоту яблука.
– Диви-диви: от так яблучко! Це й тобі, Тарасько, не вкрасти оттакого завбільшки.
– Ого! та це не яблуко, а просто тобі сонце! каже другий.
– А що, хлопці, чи буде сонце з оттаке завбільшки?
– Куди йому? Адже сонце, як п’ятак, а це бач, яке здоро-ове!
– Ой і ловкесенька буде, дівчата, наша дзвіниця, як надінуть їй оцю золоту голівку! – милується дівчина,
– Еге! – одказує друга: – зовсім як молода, що ото бачили? – піп вінчає та надіва золоту таку шапку!
– Ага, то вінець! – щебечуть дівчатка.
Надвечір. Знов понатовпилось дідів у калавурку. Аж у носі крутить од нових кожухів, од чобіт, аж свічка тремтіть-мигоче у задусі.
Піп, хвундаторь, титарь та дяк сидять за столом, діди – хто стоїть, хто сидить на лавах.
Рада сьогодні йде вже про те, кому хреста зносити на нову дзвіницю, бо майстер сам же ж не полізе, помішники його – один заслаб, другий боїться, робочі не вміють та й бояться, та й кому ж не страшно п’ястись по слизькій після наморозу блясі, держучись тільки на маленькій драбині?
Довго діди гомоніли, аж чуби й лисини понагрівали, а все ні до чого не договорилися.
– А щоб я вам пораяв, люди добрі – задріботів куценький тонкоголосий дідок – Галка.
– А що, Пилипе, кажи!
– Та ось, чи не нанявся б хто вилізти туди, коли охотою, за честь ніхто не хоче. Гроші ж найкращий батіжок: підженуть і на край світу, не то що на дзвіницю.
– Ото ще вигадав? Де ж пак видало, щоб на таке діло та ще наймати? Невже ж у громаді не знайдеться нікого охочого? – гомоніли одні.
– Та хто його зна… – мнялися другі, – воно, як би підождати до весни, було б неначе краще, бо тепер диви яка часами ожеледь сідає: кому охота головою накласти?
Гаврило складав у сінях якісь припади. Прислухаючись до радноі розмови, зразу аж блиснуло в його очах: він рішучо крутнув головою й став пропихатись проміж дідами.
– А може б я, батюшко, взявся за це діло?
Усі зглянулися мовчки.
Гаврило глянув навколо, шукаючи підмоги: з усіх очей світилося зневір’я.
– Та я, – похапцем заговорив Гаврило: – я не за гроші, я й так полізу… для бога, для людей…
– Як шщвині не дивитись на небо, так тобі, Гаврило, ліжти на божу черкву! – глухо пробубонів старий та сердитий дід Калайда.
Блиснув на нього очима Гаврило й увесь спалахнув, наче йому хто запив усе обличчя червоною фарбою.
Збігла червона фарба й худе бліде обличчя стало ще блідіще.
– От і добре! і гаразд! – підхопив, не слухаючи Калайди, моторний дідок Галка.
– Я радив наймати, а цей, бач, і сам охотиться! От і добре! Тобі добре, Гаврилку, і нам добре! Тобі й хустка, тобі й полотно з хреста…
– Не подоба п’яницям братися за таке діло! – знову одрубав Калайда.
Люди розділилися: хто проти Гаврила, а хто й за його, бо вже обридло й хотілося якось закінчити нараду.
– Як ви, батюшко?
– Та-а… Гаврило… бач, Гаврилку, якої ти собі слави придбав! Ох, Гаврило! Я б і нічого, люди добрі, та тільки якось… ніяково.