Сам вже упоравсь: і знак височенний на землю звалив, і зброю з товариша зняв помаленьку. Кинувся сонний, на ноги зірвався і бачить: берег німий оживає, гуде голосами чужими, гискріє ворожим вогнем, і нічим в долину вже гасло подати. Лапне за себе – і зброї немає; гляне круг себе, а Найда пекельно регоче.
І парубка гріх пазурами за серце вхопив, все зрозумів він одразу, крикнув лиш: "Сплю" і кинувся миттю униз, щоб принаймні умерти з своїми укупі. А з реготом диким за ним кинув ратище довге зрадник лукавий, і так замахнувся він щиро, що ратище довге, важкеє його потягло за собою, і впали обидва з високої скелі, і їхні заміри даремне пропали; не бачив сплюха в предсмертний свій час ні кревних, ні милих; а зрадник проклятий здобичі пишної теж не спожив.
Птахом-сплюхою скинувсь вартівник непевний, літає з тієї пори понад світом та квилить літаючи: "Сплю", – а зрадник проклятий в тую ж годину сичем перекинувсь, ганяється скрізь за сплюхою та скиглить та дико регоче. Довіку літатимуть вкупі обидва, довіку жахатися люди їх будуть, почувши вночі, а сон та дрімота ніколи заклятих не вкриють пестливо тихим відрадним крилом.