Забачили діти, кинулись в ноги з мольбою; хотіли слізьми розтопити запеклеє серце, а скеля сувора сипнула каміння... сини розлилися гіркими сльозами.
Із того часу стоїть собі гордая скеля над морем; дощі її миють, вітер буйний обвіває, зриває рослину з червоного тіла. А коло ніг її синєє море то плеще, то стогне – то діти все матір і досі благають, щоб зняти закляття. Старший почне говорити, – запіниться бурнеє море, бушує, реве, припадає до скелі, хапається – міцно і грізно, вимагає у неї слова прощення; а менший коли заговорить – лащиться море і плеще, блищить, мов шовкове, криштально-блакитне. Та скеля не слуха – суворо мовчить і лиш іноді кида каміння. І чекають обоє: сини, коли матір зм'ягчить своє серце, прихилиться щиро до їх, а мати – коли її діти під ноги їй викинуть утоплену долю та волю.
* * *