Зв'язала два бинти лляні,
Немов зв'язала світ мені!
А з слів, нашептаних вночі,
А з того літепла в печі,
Що руки ставили її,
Неначе в серце ручаї
Текли гарячі. Друг-боєць
Шептав, наморений вкінець,
В безпам'яті: "Не пив, не їв,
Дарма, а зараз солов'їв
Послухав би". І вже вона
Над ним, як рідна сторона,
Схилилась кревно, з рук її
Летять, щебечуть солов'ї —
Смоленські, мінські із лісів,
Лади — на сотні голосів,
Співучі курські, з-за Дінця
Криллям ласкавим до крильця,
Полтавські, сиві, наче дим,
Ірпіньські тьохкають над ним,
І тиха посмішка із віч
Йому не сходить в довгу ніч.
А попросив би він, щоб бір
Шумів йому до ранніх зір,
Чи щоб Дніпра широкий біг
Плескав човнами біля ніг, —
Усе було б: з дівочих кіс
Шумів би віковічний ліс,
В очах засяяла б до дна
Дніпра блакитна тишина.
Слова безбарвні і легкі
Ми в це вкладаєм почуття!
А треба ж, як мале дитя,
Його нести, глядіть, ростить,
В нещасті — не занапастить,
І жити з ним за кожним днем
Одною кров'ю і вогнем.
Я певно знаю, що любов
Не вимага клятьби й розмов,
А тільки вірності потік
Її живить із віку в вік.
Вона мене в бою вела,
Оберігаючи від зла,
Вона давала барви мрій
Судьбі обстріляній моїй,
З чола втирала стільки літ
Трудний, солдатський, чорний піт,
Любов моя! В ту довгу ніч
Я не просив у неї стріч,
А тільки б згадку в світлі дні,
Якщо вернуся по війні.
Вона сказала: — йди, вертай.
Твоїй дорозі ще не край,
Я ждатиму... — І до воріт
Вела за руку, ще й на світ
Не значилось. Ще димна даль
Бриніла в зорях, мов кришталь.
В солдатську знов попав сім'ю,
Я ще не раз горів в бою,
Не раз, не двічі серед піль
Залізна плакала метіль.
І в тиху погідь, чи в грозу,
Чи йду, чи ранений повзу, —
Далеке чую щоразу:
— Я ждатиму. — У тихім сні
Бува спочину, і мені
Насниться дальній рідний край,
Коханих кіс ясний розмай,
Її жагучих рук теплінь,
І вже вона легка, як тінь,
Стоїть: — Я ждатиму... Іди.
Минуло літо. Від біди
Ми світ закрили назавжди,
Війна скінчилась. Їдь, солдат,
До рідних міст, до піль і хат.
Крізь тишу давніх переправ,
Через окопчики, де ми
Лежали в них серед зими,
Через порослі бліндажі,
Де гільзи тліли на межі,
Через літа, де бився гнів
Забутих гроз, забутих снів.
Здавалось, небо осяйне
Хотіло зупинить мене,
І кожен стовпчик переправ,
Немов чіплявся за рукав,
Траншея у траві густій
Шептала вслід: "Боєць, постій,
Любов пожде, а я ж одна,
Самітна в полі, мовчазна".
І я з любов'ю рядом ніс
І гук доріг, і шум беріз,
Мостів розбитих тихий дзвін,
Полків моїх крилатий гін,
І незабутні дружби дні,
І в чужині й не в чужині.
У ночі темні й голубі
Я мрію вигадав собі,
Що я приїхав, я зустрів
Ласкавий зір з-під темних брів
І крик сердечний: "Любий мій!"
На дальній станції малій.
А вийшло все простіш. В дворі
Під жовтим виблиском зорі
Скрипів колодязь в тишині,
Попить схотілося мені.
Ну, що ж, як так, то й підійти.
— Водички можна? — Ой, це ти?
Далекий мій! — І кіс кільце
Мені на груди, і лице
В сльозах раптових щастя й мук,
І світлий трепет рідних рук.
У ту хвилину цілий світ
Зі всіх садів і росних віт
В цвітінні колисав мене,
Стожарів сяйво огняне
На мене сипалось, трава
Всії землі, немов жива,
Мені шуміла, так бува...
Оце і все, не більш повім.
Веди нас, батьку, в рідний дім,
Приймай нас, батьку, на поріг,
Постав на стіл, що приберіг.
Вшануєм рани у бою,
Жону мою — любов мою,
Ясні шляхи й трудні шляхи!
...У двір куряться порохи
З дороги третьої.
ПІСНЯ ТРЕТЯ
I третій день бреде поза туманом,
Землі горбатій світить береги,
І сад зроста, як туча над лиманом,
Із наших рук, із поту і снаги.
Бджола, як промінь, буде в нім бриніти,
І завихрить цвітіння синій дим,
І яблуні крислаті темні віти
Засиплють землю плодом наливним.
Поклін тому, хто вносить чесну зладу
В людські серця одверті і незлі,
Приходьте, пийте радість мого саду
На цій землі.
— І третій мій прибув з фронтів,
Давай чоломкатись. Хотів
Тебе спитати, як жилось,
Чи ріки там, як наша Рось,
Клекочуть-плинуть, чи земля
Під сонцем колос нахиля?
Та вже спочинь, а потім. Ти
Зумів те щастя зберегти,
Що в серці мав? Не розгубив
Його між битв і чорних злив?
— Ні, батьку. Крізь смертельний бій
Доробок свій, набуток свій
Я вніс до нього, щоб колись
Воно розквітло, подивись.
І син, — хай батько поміча, —
Здійма повагом із плеча
Мішок солдатський. — Поміж пліч
Його я ніс не день, не ніч,
У сорок першім день при дні
Збирав заграви огняні,
І пил доріг, і шум беріз,
І ручаї пекучих сліз,
Пшениці силу наливну,
І площ померхлу сивину
В мішок я клав. І важчав він.
У сорок третім Краснодін,
В пожарі київські вали
Йому ваги ще додали.
Руїн хрещатицьких зотлінь
Освєнціма похмура тінь,
І все, що гірко на війні, —
В моїм мішку лягло на дні.
Щоб не розв'язувать повік, —
Його в'язав стрічками рік,
А пилюгою ста доріг
Припорошив його, як міг,
Карпатським дубом закрутив,
Щоб він плеча не ваготив.
Здолали ворога — і це
Мішок зробило, мов пірце,
Його вже інші дні трясуть,
Але це відступ — а не суть.
І син руками обома
На стіл мішок свій підійма
І сипле з нього все, що є:
— Дивіться, — каже, — це моє
Багатство кревне. Дві малі
Лежать троянди на столі,
Прив'ялі, зсохлі, в пилюзі,
Калини кетяг, як в грозі,
Обламаний, і липи цвіт, —
Йому б жовтіть біля воріт, —
Ховає сім'я. Чорний дуб,
З огню врятований і згуб,
Тугого жолудя кладе,
Сосни пагіння молоде.
Дві шишки бронзові з Карпат
Знайшов солдат, приніс солдат.
А підібрав ще на путі
Кленові зерна золоті,
А обірвав із переправ
Колісьми збиті стебла трав.
І на столі тому за мить,
Здається, білий сад шумить,
Карпатські б'ються ручаї,
І на столі — чужі краї,
Мов на землі лежать тісній.
— Цей жолудь з дуба — свідок мій.
В малій Моравії вночі
Фашиста гнали, зір ключі
Пливли над нами, батальйон
Розбиту роту взяв в полон.
Де дуб у небо свій намет
Підняв, під дубом кулемет
Стояв холодний, а за ним
Видінням згорбленим, німим,
Без крихти хліба, без снаги,
На два прикутий ланцюги
До кулемета, наче мрець,
Лежав знесилений стрілець.
— Ти хто? — питаю. — Я словак.
— Чому прикутий? — Для атак,
Як ви проб'єтесь перший раз,
Стрілять до згину був наказ.
А щоб не втік я — ланцюги
До рук, як бачиш, до ноги...
І оповив серця нам жаль,
Добро, що я старий коваль.
— Давай-но ношу, брат, свою,
Я діло знаю, розкую.
І він підвівся із землі,
І дві сльози, як два жалі,
Текли по щоках, бив поклін,
Неначе ми святі, а він
Невольник чорний, без рідні.
Він, правда, й був таким в ті дні.
— Додому йди з біди та лих,
Стрічай жону, дітей малих.
— Мене затримають? — Ніде.
І знай, що слово в нас тверде,
Як з дуба різьблене. Іди! —
І він пішов, легкі сліди
Завіяв вітер. Наш комбат,
Що це сказав йому, як брат,
Підняв і нас, бо й нам іти,
Бо треба славу берегти, —
Червоний стяг.
Сосна оця
Також посвідчить за бійця.
За Тарнобжегом на горбі,
Де в очеретах голубі
Од Вісли заводі ясні
Колишуть сон старій сосні,
Мені зустрівся сивий дід,
Чи — дзяд, як вимовити слід
По-польському. Він розповів,
Що мав і внуків, і синів.
І двох синів, і трьох внучат
Майданека поглинув чад.
І він самітний, без надій,
На нивці — смужці пісковій,
Коню підклавши сіпа жмут,
Сам на підпряжку ліз в хомут.
Ту нивку плугом колупав,
Пісок із потом налипав
На руки, до очей, до брів,
Як сіре шмаття сірих днів.
Ми коней підпрягли своїх:
— Давай поможемо, не гріх! —
І закурів тісний опруг,
І затремтів благенький плуг...
— Ми, брат, не з цеї сторони,
В нас у колгоспі всі лани,
Там не піском, зерном-разком,
Пшениця шепче колоском!
І вже нам снився рідний лан,
Крізь хмар гряду, крізь даль-туман,
І житнє зерно у руці,
Неначе сонця промінці,
Лягало в борозну суху.
Ще довго видивсь на шляху
Горбатий плуг і сонний кінь,
І дід, як довга сива тінь.
За Тарнобжегом даль тісна,
І нивка та, і та сосна...
— А ця троянда... — Син замовк.
Та я вже бачу: ніч, як вовк,
Бреде до нього вдалині
У прикарпатській стороні,
А він лежить, отак, як біг,
Упав на кам'яний поріг.
І смерть холодна і німа
Сіда на груди, і пітьма
Із вороном-вороначем
Кружляє тихо над плечем.
На чорній Тисі гомін хвиль,
У головах — сухий ковиль,
Троянди дикої кущрк
Багрянцем тліє біля щок.
Її лелітки осяйні
Червоно-чорними в ці дні
За мить зробилися. Чорній
З його останніх смертних мрій,
Мала трояндо! Зацвітеш
Новим цвітком, як знак пожеж,
І в голубому громі пущ
Стоятимеш — огненний кущ,
Як вічний пам'ятник, і дім
Бійцю, що ліг в краю твоїм.
Та він не вмер іще, бо дух
Надії жив. Гуцул-пастух
Його знайшов, і муці край, —
До турм своїх, на тихий плай
Приніс бійця. — О, братку мій,
То що то є, то жах, не бій,
Смертоубивство! — Ложка й ніж
Лягли до хліба: — Пий та їж,
Та оживай, мій братку, в нас. —
І він ожив. А в ранній час, —
Коли прощався, пастухи
Йому вказали з гір шляхи,
І на прощання сто трембіт
Ревнули лунами у світ.
Пробився в роту з полонин,
А був боєць той третій син.
Він знов підвівся над столом,
І знову прояснів чолом,
І посміхнувся, й витер піт:
— А це, мій батьку, липи цвіт. —
Зернят бурштинові тільця,
Мов грілись у руці бійця, —
Це Югославії дари.
Ми йшли згори і догори,
І темний шума й білий сад,
Майдани бронзові Белград
Прослав для нас:— Спочинь, боєць,
Боям — кінець, та не кінець
Братанню нашому повік! —
Дівчат схвильований потік
Пшеничним зерном обсипав
Знамена наші, від заграв
Вони сивіли. Зерна ж ті
Зірчасті, в складках золоті,
Стікали вниз... Які жнива
Знайшла їх туга вікова!
Плескало, билося, пливло
Людських надій ясне крило
Радянські живіо! — гуло
На площах людних із трибун,
Оркестри били в сотні лун,
І у натхненні про бої
Поет читав пісні свої.
Мене ж обсипало дівча
Жовтавим цвітом, з-за плеча
Всміхнулось щиро. — Це на здрав,
Щоб ти наш край не забував.
Запам'ятай-но цвіт із лип:
В осінній день, мов смолоскип,
Багріє липа, а ввесні
Пагіння теплі і ясні
Пускає в небо, в сніжну ж ніч
Скрипіння в неї — бурі клич.
На цвіт поглянеш в гожі дні,
Згадаєш край наш — ми зрідні
І в час цвітіння, і в жнива,
Й тоді, як буря завива.
А це край дальнього села
Русинка-мати подала
В дарунок яблуко: із'їж.
Крислата, в тьмі многодоріж,
Шуміла яблуня, її
Палили блиски-літаї,
Віки снували воєн дим
Під темним стовбуром старим.
— Ми люди бідні, лиш оту
Крислату яблуню в цвіту,
Опруг землі та жах тюрми —
То все, що маєм, бідні ми.
А ти візьми, боєць, поїж,
А ти ще людям розповіж,
Що ми не скупимось, коб нам,
Чи вже не нам, то хоч синам,
Землі вділили.