Це ж він одягне, розумієш, Пальмо? Бережно згорнула, потім заходилась прасувати хусточки.
— І це для нього.— Дівчина озирнулась. Біля неї стояв Мартин.
— З ким це ти тут розмовляєш?
— З Пальмою.— І Оксана засміялась.— А ти звідкіля взявся, що я не чула, коли й підійшов.
— З неба впав... Це ти мені випрала сорочку? Ох ти ж, циганочко! Отак би взяв тебе й поцілував...
— Бач, чого захотів... Скажи краще, де так довго ходив? Чому вчасно не прибув обідати? — І тільки тепер помітила в ягдташі у нього чайку.— Нащо ж ти її забив?
— Треба довідатись, що ця пташина їсть, коли море вкривається піною.
— Зголоднів дуже? Признавайся.
— Дуже.
Оксана насипала йому в полив'яну миску борщу, а сама сіла проти нього.
— Сьогодні на острові я бачив червоних горобців... Є солов'ї, малинівки... рожеві шпаки...— розповідав Мартин. Потім, глянувши на Оксану, несподівано запитав: — Циганочко, а як же твої сердечні діла? Коли в гості приїде Миколай?
Метнула на нього очима, і в очах тих засвітилось невдоволення й досада.
— І приїде... Може, завтра приїде. Тобі що?
— Сердишся, циганочко, сердишся. Зачепив, значить, твоє серденько Миколай. Ну що ж, хлопець він хороший...
— Хороший...— підтвердила Оксана.
— Може, я ще й на весіллі у вас погуляю? Мати ж ладнає тебе за нього заміж.
— Не мати... Сама.— І враз похмурніло чомусь обличчя із Оксани.
— Оце так,— озвалася мати, ідучи з садка. В руках у неї виблискували два рябих кавуни.— Я на баштані собі пораюсь, а вони на обід гукнути мене полінувались. Хай він забув, але ж ти, дочко, знала, куди я пішла.
— Мамцю,— сказала винувато Оксана,— ну, як же гукати, коли він такий голодний прийшов!
— Ух і голодний! — підтвердив Мартин.— Усе сам поїм — і борщ, і кашу молочну.
— Не вгадав... Сьогодні каші не варили.
— А що ж варили?
— Вареники з сливами.
— Давайте їх сюди!
— Зараз дам.
— Оце взяли ми собі столувальника,— засміялася Ганджиха.— У збитки нас уведеш. Ану, Мартине, злий мені водички.
— Єсть!
— Буде вже, буде,— говорила вона,— всю воду з відра вихлюпаєш.
— А що, вам шкода? Сам принесу.
Пообідавши, Мартин узяв з тарілки червону, як жар, скибку.
— Ох і кавун! — говорив він, позираючи на Ганджиху.— Такі кавуни тільки у нас на Полтавщині бувають.
— Бувають!..— передражнила його Ганджиха.— Та це ж і є полтавські кавуни. Як виїжджала з дому, у торбинку насіння взяла. Полтавські, наші кавуни. Все оце тут, як удома. І садок насадили: груші, сливи, вишні. Тільки винограду в селі ми не мали, а тут уже Іван дістав... Миколая не було? — несподівано запитала вона в Оксани.— Чи не розсердився? Щось довго його нема.
Оксана нічого на це не відповіла матері.
— Ну, циганочко, а тепер давай подивимося, що снідала сьогодні чайка.
— Зажди, ось тарілки помию.
— Без тебе помию,— озвалася мати.
Мартин узяв скальпель, пінцет, і разом з Оксаною пішли під яблуню. Там він змайстрував собі столика, на якому провадив свої досліди.
— Почнемо... Тримай за крильця. Скальпелем орудував Мартин бездоганно.
— Ну, от маємо: в підручниках написано, що чайка головним чином харчується рибою і цим шкодить рибальству. Так і зазначено, що шкодить. А це ж ми знайшли ось лугового метелика, сарану, довгоносиків. Комахи є. Отже, можна зробити висновок, що чайка може бути корисною і в сільському господарстві.
— Мартине, скажи мені,— запитала Оксана,— ти маєш дівчину там, у місті?
— Аякже,— жартома відповів Мартин.— Є, звичайно, є. Така білявенька, в кучерях...
— Не жартуй. Я серйозно питаю,— сказала Оксана.
Ще не бачив її такою Мартин. Брови насупились, очі горять дивним, не баченим досі блиском. Така вона приваблива в цю хвилину} Отак узяти б її, обійняти, поцілувати в повні рожеві губи і ні слова не сказати їй. Та не сміє цього зробити Мартин, бо знає: любить вона молодого шкіпера. І йому дивним видається зараз запитання Оксани, і погляд, і оце помітне, але незрозуміле хвилювання.
— Ти любиш? — знову спитала вона, випустивши з рук своїх довгі чайчині крила.
— Аякже... люблю... Є в мене така дівчина. Очі в неї темні... вії в неї довгі, носить вона коші з рибою, плаває в морі добре... Сорочки прасує,— і, підроблюючись під Океании голос, проказав: —Це ж його... Цс ж він одягне...
Засміялась Оксана. Засміявся Мартин.
— Хочеш, я покажу тобі, циганочко, пташиний базар? Сьогодні натрапив на колонію сріблястих чайок. На невеличкому острівці знайшов до п'ятисот їхніх гнізд. Гамір там стоїть неймовірний. Хочеш, підемо туди завтра?
— Добре,— тихо промовила Оксана.— А ти нехороший... Ти смієшся з мене.— І вона побігла з садка, залишивши здивованого Мартина з скальпелем у руках.
...Завжди, коли до берега наближався Миколин баркас, назустріч йому вибігала Оксана, спинялась край бережка і, приклавши до лоба руку, гукала своїм звучним і сильним, як у матері, голосом:
— Швидше пливи-и!.. Чуєш, Миколо-о-о...
Він обертався на той голос, сильніше налягав на весла.
Хрустіли під днищем черепашки, коли баркас з усього розгону врізався в берег/
Виходив з баркаса молодий шкіпер, простягав сильні, такі ж загорілі, як у неї, руки.
— Скучала за мною?
— Скучала.
— Дуже?
— Ой, дуже...— І очі примружувала, обвивала руками його шию, цілувала в уста, обвітрені морськими трамонтанами, як чайка до води, так вона припадала до нього.— Дуже... дуже скучала за тобою.
Він брав свій кошіль, і, обнявшись, вони йшли потім до хати.
І зараз пливе його баркас. Уже до берега наближається, та не вибігає назустріч йому Оксана. Безлюдний берег.
"Не бачить... Мабуть, не жде мене сьогодні,— думає Микола Ремез.— А може, ще вийде, може, з'явиться".
Даремно стежить він очима за садибою Ганджі. Не вибігає до нього Оксана. Тривожне почуття стискає йому серце.
"Може, захворіла..."
Але одразу відкинув цю здогадку. Он скільки він уже знає її, а Оксана ніколи нічим не хворіла. Здорова дівчина.
"А може, вона з оцим Столярепком, що я привіт передавав...— майнула несподівана думка, і незнане досі почуття ревнощів ворухнулося в його душі.— Він хлопець, здається, хороший, молодий, учений..."
Микола попрямував до хати Ганджі.
Серце як навісне билося в грудях. Ще ніколи не йшов він до цієї садиби з таким хвилюванням, як зараз.
Майнула між яблунями біла хустка — аж у серці кольнуло.
— Оксано! — в ту ж хвилину між яблунями почувся голос Ганджихи.— Де ти пропадав, Миколаю? Не з'являєшся зовсім. Розсердився на нас, чи що?
— Та ні... Чого ж сердитись? Роботи багато... Бички добре ловляться... Здрастуйте,— привітався він, підходячи ближче.
— Здрастуй,— відповіла господине, помітивши одразу Ми-колин настрій.— Ти чого такий зажурений чи сердитий?
— Не знаю... Нема причин для журби,— посміхнувся, ставлячи кошіль на стіл, де нещодавно провадив свої досліди орнітолог.— Змайстрували?
— Та це ж мій земляк зробив, Мартин. І тут оце, і біля хати ще один столик. Ну добре, що прийшов. А то вже я думаю: нема тебе та й нема, а в нас уже кавуни поспіли.— І вона, придивляючись до шкіпера, запитала: —Та що це з тобою, Миколаю? Чи діла в тебе погані, чи, може, по роботі якась невдача?
— Ні, по роботі все гаразд,— не витримуючи її погляду, відповів гість.— А де ж це Оксана?
— Ось воно що.— Ганджиха витерла фартушком свої губи.— У степ пішли... на якийсь пташиний базар... Мабуть, скоро повернуться. Заходь же до хати, Миколаю! — І вона, переступивши поріг, одразу почала гримати на чоловіка: — Годі тобі, старий, вилежуватися на подушках. Гість прийшов, а ти спиш.
— Що ж мені робити... сьогодні неділя... Раз у тиждень зібрався відпочити, так і то не дає... Ну і баба ж у мене клята,— засміявся Ганджа, підводячись з ліжка, і, глянувши на юнака, сказав: — Давно ти в нас був, Миколаю.
Микола вийняв з кошеля свіжі газети, поклав на етажерку з книжками, потім дістав дві коробки консервів, пляшку вина і пляшку горілки.
— Недарма зранку в мене долоня свербіла, а воно таки доведеться чарку горілки випити. І поганюча ж вона, і гірка, а от люблю її.
Принесла Ганджиха з льоху квашених помідорів, нарізала сала, поставила гарячу яєчню, посідали за стіл.
— Ну, а цей же, Мартин, чи як його... може, почекаємо його та разом і вип'ємо?
— Нічого. Ми для них залишимо.— І Ганджиха піднесла першу чарку Миколі. Та він одставив її, а натомість узяв склянку, сам налив у неї горілки і, ні з ким не цокаючись, одним махом випив до дна.
— Що це ти, Миколаю? Так ти ніколи не пив,— зауважила Ганджиха, підсовуючи до нього закуску.— Сала бери, яєчні.
Іван Ганджа спорожнив свою чарку, крякнув, витер вуса, взяв помідор.
Микола швидко сп'янів.
Завжди веселий, жартівливий, зараз він сидів, мов хмара.
— Бачу я, Миколаю, кипить твоє серце. А чого?
Микола одвернувся до вікна, п'яними очима дивився у степ.
— Цей хлопець не шелихвіст якийсь... Мій земляк... Батьки його в колгоспі роблять, а він у науку пішов. Учений чоловік.
— Нащо ви мені... ну, нащо це говорите? — спитав роздратовано Микола й метнув на Ганджиху очима, сповненими злості.— Хороший та учений... Сам знаю.— І він одвернувся знову до вікна.
— Ти, стара, помовч,— озвався вже Ганджа.— Я догадуюсь, Миколаю, що в тебе на душі. Тільки дарма то все. Знаю я свою дочку... Так що ти не сумнівайся, і давай ще вип'ємо.
— Досить! Пити не хочу... і ждати її більше не хочу. Піду...
Встав, хитнувся на ногах, оглянув світлицю, наче прощався з нею навіки.
— Тяжко мені,— промовив він. І Ганджиха в його очах помітила сльози.— От тяжко, і все... Я не ображаюсь ні на кого... Вольному воля... Хіба я маленький, не розумію?.. Все я розумію... Земляк...
— Ось і вони,— сказала Ганджиха, розчинивши двері. Першою до хати ввійшла Оксана і чомусь зніяковіла, побачивши за столом Миколу.
Слідом за нею переступив поріг Мартин. Він не сподівався зустріти в хаті шкіпера і тому зніяковів теж, але першим підійшов до гостя привітатись. Глянули один одному в очі.
Мить одна, але відчув Мартин у п'яних очах шкіпера люту зненависть до себе.
— З якого часу на острові завелися пташині базари?..— запитав той глузливо. І нічого на це не відповів йому Мартин. Тільки помітив, як спалахнули образою очі в Оксани.
. Стрималась. Нічого не промовила. Та шкіпер хоч і п'яний був, а зрозумів її сповнений докору погляд.
— Пора мені. Уже, мабуть, навантажили судно.— Надів кашкет козирком набік.