Догорало вогнище, налягала темінь на землю. Але молодь не розходилася.
— Послухати б ще думу про Марусю Богуславку, — обізвалася з гурту дівчина.
— Про Морозенка, Наливайка і Остряницю, — додав парубок.
— То підкиньте ще хмизу до вогнища, а я трохи поладнаю струни, — відповів кобзар.
Швидко юнаки шаснули на берег, набрали оберемки гілля. Спалахнуло багаття, жбурляючи в темінь неба вогняні жмутки, які, розсипаючись, падали на землю червонястими бризками. Обважніле згаром повітря щільніше кутало землю.
— Слава не вмре, не поляже, всьому світу розкаже, — почав кобзар, а далі полилися його співи, наповнюючи збуджену уяву полтавського юнака.
Коли співак обривав речитативи паузами, то його бандура своїм гудінням продовжувала промовляти не домовлене в думі. Під цей спів мереживом снувалися думки-картини...
Це ж жива історія народу. Вона вся в пісні... Тут можна пізнати велике вічноживе серце народу. Просторами рідного краю в кривавій боротьбі змагалася воля з неволею, засіваючи трупом поля боїв. Жалощами никла трава на полі, і вітри несли до майбутніх поколінь розлогу пісню, думу та надію...
Думкою обіймався з героями Вергілієвої "Енеїди". Наче вичитував на її сторінках, як колись у семінарії, про славні походи троянців. Пригадалося, як тоді перемайстровував на свій лад вергіліївський вірш, за що прозвали його семінаіристи римачем.
Линули, як широка повінь, мрії юнака, а з ними росли і мужніли настирливі думки. В душі прокидалося щось раніше невідоме. Стривожена думка виривалася на волю, як; розбуркана пташка із клітки. Палка уява заповнювалася близькими, рідними картинами. Ніби самі герої древнього Вергілія перевдягалися в кобеняки і козацькі жупани, ставали близькими до сучасності, рідними братами, а береги давньої латинської землі заквітчувалися широколисттими тополями, сумовитими вербами, вишневими садками рідного краю, просторами якого звучить голосна мова народу, виплекана в історичних бурях і мирній хліборобській праці.
Нові й нові думи розгорталися за кобзарським співом, снувалося мереживо римованих рядків, що лягали основою перелицьованої "Енеїди". А коли замовкав співець, то урочиста тиша ніби продовжувала уронену ним мелодію, і зорі напилялися нижче, слухаючи та впиваючи в себе кришталеві звуки землі...
Ніч пливла, як важкий човен у безкрайому морі. Уже помилився на небі золотавий Чумацький Шлях. З заходу підіймалися темні хмари, повіяв вітер, почувся відгомін громовиці, не зовсім звичайної для передосені. Молодь поволі розходилась. Пошкутильгав і кобзар до своєї хати...
А юнакові ще довго вчувалися співи та звучання бандурці, і перед очима розкривалися якісь вікові завіси, поставали ще не пізнані, не зміряні зором, не доторкані мріями далі. На тлі голубого безмежжя ніби гойдалися, щезали і знову виринали обриси краєвидів і силуетів. Вони поволі пливли, ринули. Хотілося збагнути таємниці того безмежжі. Думка росте, несеться на невидимих крилах, поринає в глибину минувшини, кружляє голубкою біля тієї корчми, щр самотньо причаїлася край шляху, зазирає в похиле вікно, щоб пізнати заховані таємниці. Серед хмар блукає блідий місяць, ніби шукає десь пристановища на незахмареному плесі неба. Але темні хмари закривають його і зловтішно торжествують свою перемогу. Густа темінь пливе назустріч світанкові. В небі гримить. Надходить грозовий ранок.
2
Важко розвіяти думи, коли вони опановують почуттями, викликають бажання збагнути невідомий світ. Тоді кожна видима під час подорожі картина породжує живе слово великої повісті-поеми, і уява перегортає її сторінки, переноситься в епоху, овіяну невмирущими піснями, переказами, думами.
Другий день мандрівки приніс нові враження. Пан Сухопень був у доброму гуморі. Він навіть посадив найнятого учителя в бричці поруч з собою і назвав його Іваном Петровичем. Та чому й не бути йому в доброму гуморі? Дуже припав до душі вчорашній бенкет у великосвітському палаці. Особливо сподобалося, як потішав придворний блазень гостей. А червона чирва, налатана ззаду на штанях, що мінилася в інші кольори, коли блазень кланявся панству, повертаючись задом до менш вельможних гостей, весь час мерехтіла в очах і викликала посмішку. Є чому повчитися з розваг панства і повезти у свій, хоч і не дуже вельможний, але багатий будинок.
До того ж пан Сухопень радів з нового придбання. Він порадував вельможного Попова, подарувавши барана бухарської породи, а той у свою чергу подарував йому молоду дівчину-кріпачку Наталку, яка, прислужуючи у панських горницях, навчилася одягати панночок та зашнуровувати огрядну пані. Всю цю корисну науку має привезти Сухопень до свого будинку.
Трьома добрими кіньми правив старий кучер. За бричкою у простому кованому возі їхав панський кухар. На воза посадили і "кріпацьку душу" — Наталку.
Коні збивали копитами куряву, і вона неслася за вітром, стелячи в просторах осінню печаль, що проймала дівоче серце. В сумному гудінні вітру, який бився об придорожню стерню, вчувалися їй і тихий материнський спів, і прокльони бездольців. Сиділа нерухомо, наверталися сльози на очі, крили туманом усе навколишнє. Лише дорога стелилася в каламутну невідомість. Журавлі, відлітаючи в теплі краї, ронили на землю жалібне курликання і несли за собою прощальну гіркоту.
Щось мугикав стиха старий кучер. Панові не сподобалось його тоскне наспівування, і він почав жартувати:
— Чого ти, Микито, все однієї бубониш?
— Співаю про конячу душу...
— А хіба в коня є душа?
— Звісно, є... така терпка, як і в мужика. Скільки не періщ по ребрах, застряє в горлянці душа і не вилітає до неба. Коняча і мужича душі рідні. Хіба не доводилось вам бачити, як плаче або сміється кінь?
Щоб викликати кучера на розважливі розмови, пан запитав:
— Розкажи, Микито, що ти посіяв би, якби тобі сама цариця подарувала оце поле?
— Для цариці посіяв би гречку!
— А чому гречку, а не щось інше?
— А, кажуть, вона дуже любить у гречку стрибати. От щоб догодити... Може, як бувало колись з Нечосою, пострибала б.
Іван Петрович лише посміхнувся і додав:
— Для цариці гречку сіють у столиці.
— Про царів не годиться такого говорити, — суворо зауважив пан, — царів треба шанувати і ласку до них виявляти.
— Тож я зичу ласку і від себе, і від оцих загнузданих коней. Погляньте, як вони нашорошили вуха, прислухаються. Но, гніді! — кучер погнав коней трюхцем і знову прокволисте затяг пісню, доповнюючи гудіння вітру.
Іван Петрович увіходив думками й почуттями у той спів. Чулась у ньому приборкана воля, що котилася перекотиполем по колючих стернищах, забираючись у ковилеве роздолля та воронцеве квітіння. Уявляв маловторовані шляхи. Ким і коли протолочені вони? Які ватаги топтали шумливу тирсу й задумливі чебреці? Кому сонце споконвіку дарувало тут щедроти тепла й багряні заграви сходу й заходу, щоб переливати їх у мелодійні слова і нести для поколінь жагу почуттів та сподіванок?
Хотілося юнакові приєднати до них свій голос, влити краплини власної крові, щоб заповнити гармонію незамулених плином часу уявлень і почувань. У думках перегортав відомі й ще незбагненні сторінки народного життя, обвітреного суховіями й грозами повитого. Небо і землю обіймали сизі далі, на тлі яких вимальовувались уявою виплекані мандрівники, що несуть пригоди своїх блукань і невичерпну життєву снагу. Пізнавав одчайдушну ватагу Енея. Наче зустрічався з ним віч-на-віч.
Замовк, наспівавшись, кучер, а відгомін посіяної тривоги колихався в придорожніх поруділих гірчаках. Рідний голос вчувався у них. Може, то долинало відлуння добрих слів матері, наче ронить їх вона _синові, як заповітне напуття.
Ніби відчув Микита настрої юнака і почав розповідати казку про Марка Пекельного.
— І ходить той Марко по світу, товчеться у пеклі, б'ється до дверей святого раю. Та ніде не знаходить пристановища і знову мандрує.
Довга розповідь лилася з уст кучера — про вічного мандрівника, вічного шукача щастя. Що такому пекло? Він бродить по ньому, як сірий віл у болоті...
Слухаючи кучера, пан задрімав. А Івана Петровича розповідь повела знову до Енея і його козацької ватаги. Еней теж може перебрести через пекло, щоб вільно піти просторами широкої землі разом з козаками-троянцями. Гомоном, дотепами, піснями стелиться їх шлях... "Куди вони йдуть, там бори гудуть..."
— Прийде час, і принесе Марко Пекельний правду для народу, бо недаремно він її всюди шукає... — веде розповідь панський кучер...
Коні то бігли, то йшли повільно ступою. Ось колеса врізалися в піщану колію. Кременчуцький шлях стелився до переправи через Псьол. Сухопень намірився побувати в Кременчуці на ярмарку. По шляху дедалі більше траплялося скрипучих дерев'яних возів, широких гарб. А коли наблизилися до Псла, то важко було пробитися до порома. Даремно Сухопень сперечався і гукав, щоб розступилася "мужва". Довелося затриматися, доки переправляли збиті у валку селянські та чумацькі вози.
Котляревський підійшов до порома, де збилися люди, вози, коні, воли, корови, вівці. Тут стояв ярмарковий гамір. Поромник — здоровий, обпалений сонцем літній чоловік з засуканими по лікті рукавами брудної сорочки — здавався казковим перевізником у пекло через Стікс. А цей з торбою за плечима? Чи не Марко Пекельний, що про нього розповідав кучер? Чи не в пекло простує? Адже його без черги бере на переправу поромник. А ось стара циганка, ніби та Сівілла, що супроводила живих людей у пекло. Куди ж пробивається вона? До Наталки, яка зійшла з воза, наблизилась до річки.
— Дай, золотоволоса красуне, руку. Скажу, за ким думки у серці носиш.
— За своєю невільною долею...
— Циганка покличе твою долю. Циганка дасть приворот-зілля і відворот-зілля... Циганка дасть зілля, і твоя доля буде прозорою, як вода у Пслі.
Юнак наблизився, слухав розмову. Дівчина пішла далі до берега, задивилася на воду. Прозора вода здавалася їй каламутною хвилею. Схиливши голову на груди, дівчина відчувала на собі погляд юнака. Здавалося, що тим поглядом він торкався до її зашарілого лиця, до засмаглої шиї, до рук, навіть до грудей, що прискорено підіймалися і опускалися. Пасмо світлого волосся, вибившись з коси, спадало на плече і тремтіло з кожним її подихом.
Юнак хотів наблизитись, ступив крок і застиг вражений, побачивши, як дівчина зронила у воду сльозу.
О, скільки таких Наталок носять сповнені горем серця незміряними просторами краю! Хто розповість про ту сердечну повінь почуттів людини, хто збере ті кришталево чисті сльози? Проходять покоління цими наснаженими гіркотою шляхами і несуть, несуть у рідному слові, у рідній пісні снагу життя.