А що ж, діло добре! Цим уже навіки заткнемо їм рота. Може б, ти й за купця був, га?
— Та я... як ви, господа хазяїни, скажете,— говорив Денис,— а я, звісно, узяв би... хоч мені й сутужно тепер на гроші, ну, та вже розстарався б...
— Розстараєшся!.. Розстараєшся!..— загомоніли гості.— А ми тобі пособимо в громаді: не попустимо, заткнемо горлянки ротатим.
— Спасибі вам, господа хазяїни, спасибі! — кланявся Денис.— Я на вас — як на бога!.. Уже тепер ви мені, а колись і я вам, дасть бог, чимсь пособлю.
— Істинна правда,— сказав кум Терешко і додав панської приказки: — Рука ногу моїть.
— Правильно! — промовив старшина.— Постановить: продать переселенчеські наділи Денису Пилиповичу Сивашову.
— Продать! Продать!..— загули гості.
— А голоту, котора буде верещати,— скрутить!
— Скрутить! Скрутить!
— Щоб не сміли морди куди не треба пхати,— по мордяці їх!
— По мордяці! По мордяці!
І все товариство зареготалося. Голосніше за всіх реготався сам старшина Григорій Павлович, і його товсте, сите обличчя з поганенькою руденькою борідкою аж двигтіло все, закинувшися назад. На весь рот реготав і кум Терешко, сміялися Манойло з Остапом, радісно дрібненько сміявся в широку русяву бороду Денис, а череватий одутлий Сучок додавав свого поважного — го-го-го-го! — мов порожня бочка гула. П'яні червоні обличчя,блискучі від поту й смальцю, що на їх повиступав, якось чудно розтягалися, очі заплющувалися, а замісто їх широко зяли ямки червоних пащ-ротів з жовтими великими зубами, вискаленими з-під щетинястих усів.
Самий Яхрем Рябченко не реготав, тільки ледве всміхався. Увесь час він сидів мовчки, погладжуючи свої чепурно закручені темні вуса або чистенько виголене підборіддя та блискаючи своїми пронозуватими очима. Тепер, як регіт трохи вщух, він озвався:
— По мордяці!.. Дай йому сьогодні по мордяці, а завтра воно знову лізе. От так, як свиня: ти її бий, а вона кувіка та таки лізе крізь тин на вгород.
— А ти таки бий по мордяці, поки почує та назад поверне! — сказав Манойло.
— А одвихнувсь — вона знову там.
— Ну, дак що ж його робити?
— А що свиням роблять, щоб на вгород не лазили? — спитав Рябченко.
— Та що ж? Колодку прив'язують...
— Ну?
— Що — ну?
— А те, що прив'яжімо й ми їм колодку! — сказав Рябченко.
— От такої! — здивувавсь Остап.— А як же то?
— А хотіли б? — лукаво спитав Рябченко.
— Ще б пак!.. Чого б то чоловік не схотів!..— загомоніли всі.— Якби-то!.. Та як?
— Та воно невелика й штука,— спокійно й не поспі-шаючися почав Рябченко.— Ви, Денисе Пилиповичу, та ви, Манойле Гавриловичу, держите в посесії комарівську землю?
— Держимо.
— А у вас, Григоріє Павловичу, біля комарівської своя земелька?
— Єсть.
— А в мене посесія біля вашої — глушківського пана.
— Правильно!
— Аз другого боку комарівської землі ті пересельські наділи, що Денис Пилипович купує?
— Авжеж!
— А за їми земля Вавилова, Івана Івановича?
— Так, так!
— А між нею та глушківською землею пана Горянського земля?
— І то правда
— Ну, а де ж громадська земля тепер? Га? — питав Рябченко.
— Громадська?.. А громадська... де ж? Усередині...
— Ну? — спитав Рябченко.
— Дак що ж? — не розуміли слухачі
— Овва! А ще й розумні люди! — засміявся Рябченко.— А те, що всі ці землі круг громадської з усіх боків. Вона серед їх, як острів серед води. Візьмемо в посесію Горянського землю та покличемо до себе в кунпанію Вавилова,— тоді вже диблянам без нас не буде ніякого ходу.
Всі притихли, вражені надзвичайною, дивною думкою. Притихли, силкуючися збагнути, чи гаразд вони розібрали справу, чи не помилилися! І тоді враз загомоніли моторно, весело, радісно.
Дак це ж дуже добре! От вигадка, дак вигадка! Щоправда, Горянського земля велика — дві тисячі з половиною десятин,— але гуртом узяти можна. Тоді громада буде в такому кільці, що з його не буде ходу. Куди ні ступни — навкруги все їх земля буде. Тоді які вони схочуть, такі й ціни на землю будуть — і за випас товару, і за роботу, і за все. Бо де ж тоді мужик візьме землі, як не в їх? Йому іншого ходу не буде. Тоді вже не посміє ніхто галасувати в громаді. Робитиме громада, що вони звелять. Вони будуть тут пани. Ого-го! Попанували пани-поміщики, тепер ще треба й господам-хазяїнам попанувати!
— Ловка штука буде! — казав весело Копаниця.— Та це можна самими відбутками так зробити, що просто як панщина буде, та й годі! Ну й голова в тебе, Яхреме Семеновичу! Дай я тебе поцілую!
Копаниця захопив лівою рукою Рябченка за шию, нахилив до себе й почав цілувати товстими масними губами.
— Голова! Голова! — загомоніли навкруг усі та й полізли цілуватися спершу з Рябченком, а тоді й самі проміж себе. Плечі штовхалися, червоні обличчя стулялися, ялозились одне об одне замащеними вусами й бородами, дихали одне на одне п'яним горілчаним духом, що їм уже повна була вся світлиця.
— Дорога голова! — кричав кум Терешко.— Ціни нема!..
Потроху посідали знову та й почали міркувати, як воно буде. Їх тут семеро. Вавилов буде восьмий. Та чи пристане ж він? Це чоловік чужий, захожий здалека москаль. Був колись за об'їждчика в одного пана, тоді за прикажчика, тоді за управителя, а там уже й свою земельку купив. Йому до диблян байдуже. А втім, як роздуматься, то й не байдуже, бо і в його ж дибляни землю беруть... Поміркували туди й сюди: мабуть, пристане.
Вісім чоловік — це буде товариство. Вони скинуться грішми і за ті гроші наймуть Горянського землю. Хто скільки грошей дасть, стільки тому й землі буде. Можна хазяйнувати й гуртом, хоч краще кожному зокрема. А радитися про все гуртом і гуртом, так, як у громаді, справи рішати... та й не про саму цю землю, а й про інші: і за яку ціну віддавати десятину, і яка ціна на наймитів та на косарів, і які відбутки. І як і що робити в громаді, то й про це спершу в своєму гурті радитися...
Це все розказував їм Рябченко і додавав:
— Тоді нас ніхто не подужає... Одно тільки... Хоч ми й гарно міркуємо, та єсть одна карлючка.
— А яка ж то? Кажи!
— Є один чоловік такий, що може нам великої шкоди наробити.
— Ой! А хто ж то? Ану, кажи! — почали питатися.
— Та хто ж? Дениса Пилиповича брат, Зінько.
— Хі! Що б то він і зробив?
— Почне каламутити в громаді, почне коверзувати — може лиха наробити.
— Та він уже тепер притих,— озвався Сучок,— відколи оженився. Чи так я кажу, Остапе Дорохвейовичу? Остап покрутив своєю чепурною головою.
— Ой, ні! Як я за його дочку давав, то думав: буде сім'янин, то вже до свого діла й прихилю його. Так де там!..
— Цурається? — спитав Копаниця.
— Ні, він нас із старою й не цурається; і в гостях із дочкою буває, і в себе приймає, а так, щоб у яке діло зо мною пристав, дак ніяк! "Я,— каже,— того не хочу, бо через великі гроші сльози ллються. І вам,— каже,— тату, радю тих багатирів покинути та по-божому жити".
— Ич, ідолова душа! — обурився Терешко.— Муляють йому ті багатирі!
— Ну,— сказав Рябченко,— а я таки думаю, що нам його не минути. Бо він крутитиме в громаді. Пам'ятаєте, як було з Стецьковою справою? Через його ж, через Зінька ж, усе сталося.
— Дак що ж із ним робити? — спитав Денис.
— Приняти до нас у спілку,— відказав Рябченко.
— От такої!
— Іншого нічого не вигадаєш.
— Та в його й грошей нема.
— Можна йому гуртом позичити, аби рота затулити.
— А як не схоче? — питав Манойло.— Он же, чуєш, який голінний?
— Треба так зробити, щоб схотів,— обстоював за своє Рябченко.
— Ну, та як же ти зробиш? — не розумів Копаниця.
— А треба, щоб йому був великий бариш,— відказав Рябченко.
— Уже ж більшого, як усім, не буде!
— Коли цей йому здасться малий, то треба й більшого дати.
— Чого ж то так? — спитав неприхильне Денис.— І гроші йому позич, та ще й бариша з свого заробітку прикинь! Це вже буде зовсім не по правді!
— Що ж ти маєш робити,— казав спокійно Рябченко,— коли таке діло? Та воно не так і страшно, як здається. Коли треба буде, то ми йому попустимо тепер більший бариш, щоб він не зіпав у громаді за пересельські наділи тощо... Цим його від товариства відлучимо. Бо він через те тільки й силу має, що з ним товариство таких, як і сам, гольтіпак. А як він їх раз зрадить, то вже вони його зроду не приймуть, поневолі тоді буде з нами, хоч і без великих баришів.
— То тоді йому хвоста вкрутимо?
— Авжеж!.. А як він од їх одкинеться, то самі вони довго не вдержаться.
— Бо він же в їх голова, старшина!..— зареготався Копаниця.— Що правда, то правда,— нам треба його збити з плигу . Бо воно — блоха, ну, а й блоха як почне кусати, то спати не дасть. Нехай Остап Дорохвейович коло його заходиться,— йому це найзручніше.
— Та що ж, і заходюсь,— згодився Остап.— Тільки ви мені скажіть, що йому говорити.
Почали міркувати, якими баришами можна краще спокусити Зінька. Наказали Остапові торгуватися, спершу давати менше. А Денис казав, що занадто багато йому дають.
— Дарма, аби впіймати!
— А там скрутимо йому в'язи!
— Щоб не бришкав!..
— Ніхто тепер не бришкатиме!
— Прив'яжемо колодку свині!
— А коли й з колодкою полізе — по мордяці!..
— По мордяці! По мордяці!..
І знов усі зареготалися,— так їм до вподоби був той жарт. Сміялися всмак, аж здорові жовті зуби поблискували серед щетинястих, умазаних у смалець вусів та бороди.
II
ЗIНЬКО
Зінько Сивашенко йшов полем. Ішов не поспішаю-чись, бо була неділя, а поробившися добре ввесь тиждень, любив у неділю відпочити. І відпочивав справді, йдучи нога за ногою, упиваючись ясно-сонячним весняним днем, не душним, бо живущий вітрець розвіював духоту. Був кінець весни, саме той, як і хліб, і трава зростуть уже досить угору і блищать під сонячним промінням свіжим зеленим кольором свого молодого соковитого тіла.
Зінько зупинився, задивившись. Перед ним широко розляглись поля зелені з буйними хлібами. Вітер гуляв по їх, бив по їх своїми мнякими невидимими крилами, дихав на них своїм запашним дужим диханням. Він грався з їми, він обнімався з їми, а вони, веселі, радісні, повні молодої сили, молодого життя, звивались під його обіймами, перекочувались моторними ясно— й темно-зеленими хвилями.
Хвилювало, хвилювало зеленеє море. Утікали хвилі од вітру. Котилися, котилися не перестаючи, все біжачи туди, в далеку далечину, аж де небо схиляється до землі. Вони прибігали до його, і плескали в його, і цілували його. А воно сміялось до них широким, безмежним блакитним усміхом, і той усміх спадав на їх золотим дощем сонячним, несучи їм життя й силу.
А вітер, веселий і дужий, шугав між блакитним небом і зеленим морем, і перекидався, і купався в просторах, і сповняв Зінькові груди якоюсь дивною молодою силою.