— вражено прошепотів Алессандро. — Як же ти…
— Як я витерпів? — іронічно кинув Міас. — Ось так, як бачиш… Засуджений довічно… І ти теж…
— Що я? — гостро перебив Алессандро.
— Витерпиш… Звикнеш.
— Ніколи! Нізащо! — палко гукнув Алессандро.
— Тихо! — злякано озирнувся старий каторжник. — Почують!.. Не дуже підскакуй. Нічого тут не поро-биш. Шляху з Вальнера-П’єха нема.
Алессандро похмуро поглянув навколо. Він має рацію — цей старий пень. Уже два місяці минуло, як йо-го привезли в табір, а для втечі не було жодної нагоди. По дорозі на каменоломню їх веде такий конвой, що миша не втече. А тут карабінери стоять навколо за п’ятнадцять–двадцять метрів один від одного. Один крок за означену прапорцями лінію — і метка куля звалить порушника. Алессандро день і піч думав про втечу. Він пе-ребирав у думці безліч варіантів, але після аналізу сам же й відкидав їх. Адміністрація табору продумала все до найменших дрібниць.
— Номер триста двадцять п’ятий! — почувся гучний голос начальника варти. — Чому не працюєш?
Алессандро хутко зігнувся, шалено копирсаючи ломом під каменем. Міас єхидно засміявся.
— Ось так, хлопче, день за днем, — прошепотів він, складаючи каміння в штабелі. — На тебе будуть бе-зупинно кричати, ніби на тварину, називати номером… Ти звикнеш до цього, внутрішній бунт поступово втих-не і… тоді все. Ти вважатимеш, що такий от стан — нормальний.
— Брехня! — прохрипів Алессандро, підважуючи камінь. — Все одно втечу.
— Як?
— Не знаю! Як завгодно.
— Спіймають! — запевнив Міас. — По всій Іспанії така поліцейська агентура, що втікачеві нема куди податися. Хіба за кордон.
— Хай спіймають! — уперто сказав Алессандро. — А я знову втечу!..
Міас похитав головою, важко зітхнув.
— Ні, після втечі тебе тут не залишать!
— Чому?
— Бачиш гору Вальнера? Біля її підніжжя каторжна в’язниця. Ось куди ти попадеш!
— Ну то й що?
— А те, що звідти хіба що дух втече. Ні дня ні ночі в’язень там не бачить. Смердюча камера, гидке пійло, фунт чорного хліба… І так до смерті! Тепер розумієш?
Алессандро промовчав. Він подивився на вершину гори Вальнера, яка бовваніла в туманній імлі на сході. Хай в’язниця, хай смерть — треба тікати! Хіба таке життя не гірше смерті? Безконечне приниження, каторжна праця під палючим сонцем або в осінній холод протягом п’ятнадцяти годин і повільне згасання. Життя тільки тоді має смисл, коли воно в пошуках, у перспективі, коли воно дає надію на краще майбутнє. А тут цього нема. Багаторічне животіння, і тоді смерть. То хай краще одразу смерть.
А може, не треба?! Може, якось обійдеться? Невже не переглянуть його справу? Адже його засудили ні-защо!..
З пам’яті виринули події недавнього минулого. Злиденне дитинство в трущобах Мадрида. Бліде обличчя матері… Воно не має чітких обрисів, те рідне, приємне, ніби легкий сон, обличчя. Занадто рано померла вона — жінка робітника, напівжебрачка, вічна мучениця. Ніби марево, ніби золота тінь, згадки про матір… А більше нічого…
Похмурий і часто п’яний батько, залишившись удівцем, зовсім занедбав сина. Він не цікавився, де Алес-сандро буває, якими інтересами живе, як навчається в школі. Не звертав батько уваги й на те, що син частенько бував напідпитку, пропадав ночами…
А Алессандро владно затягнула вулиця. Зграя метких хлопців, які обчищали кишені обивателів, прийня-ла його до себе, навчила "майстерності". Алессандро щастило. Жодного разу він не попав до рук поліції. Зло-дійське ремесло ставало звичкою, і Лосс майже не думав про якийсь інший шлях.
Але випадок послав йому несподівану зустріч, яка різко змінила все життя. Алессандро й тепер, мов на-яву, бачить той чудовий ранок. То було воскресіння…
…Лосс під’їхав до ринку на півночі міста. Ходив між рядами спекулянтів, сільських торговців, великих і дрібних баришників, видивлявся "жертву". Дійшовши до рядів, де продавалися овочі, Алессандро остовпів. За овочевим столиком, поряд з крикливими бабами-перекупками, стояла дівчина. Але яка дівчина! Нікого подібного Алессандро зроду не бачив!
Вбрання на ній було дуже просте, навіть скромне. Та не на вбрання Лосс дивився! Дівчина ковзнула по-глядом по обличчю незнайомця і ледве посміхнулася. Баби-перекупки зашепотіли, захихикали. Та Лосс нічого не бачив і не чув. Приязнь, ніжність, доброта струменіли з синіх очей дівчини, вони огортали хлопця гіпнотич-ним туманом, не давали зрушити з місця.
— Ось тобі й жених, Катрен! — їдко крикнула сусідка дівчини.
Перекупки засміялися, дівчина почервоніла, сердито блимнула очима на Алессандро.
Хлопець розгублено переступив з ноги на ногу й, озираючись, пішов геть. Серце його співало від надмі-рних почуттів. Що це було, хлопець не знав. Він відчував тільки одне — віднині в його життя, в його помисли, серце й душу вступило щось хвилююче, велике, таємниче.
Катрен! її звати Катрен! Ім’я те звучить, ніби музика. Катрен! Треба ще зустрітися з нею! І не тільки зу-стрітись, а й познайомитися. Щоб говорити з дівчиною, дивитися в її сяючі очі й називати її ім’я. Без кінця по-вторювати: Катрен, Катрен, Катрен…
Алессандро забув, для чого приїхав на ринок. Безтямно блукав між покупцями, здалека поглядаючи на високу постать дівчини. Тільки тепер Лосс розгледів, що вона продає помідори й моркву. Хто ж вона така? Се-лянка? Де живе? Треба обов’язково дізнатися про все.
Наступав вечір. Ринок опустів. Дівчина зібрала в кошики залишки овочів і рушила до передмістя. Алес-сандро помітив, як вона, відходячи, провела поглядом навколо, ніби виглядаючи когось. Кого ж вона чекала? Ось очі дівчини зупинилися на постаті Лосса — й теплі сині іскорки загорілися в них. Чи то, може, здалося Алессандро?
Чи здалося чи ні, а хлопець не витримав і рушив навздогін за Катрен. Недалеко від зупинки автобусів він наздогнав її і завів розмову. Дівчина рішуче зупинилася, поставила кошики на землю і, серйозно дивлячись на Лосса, промовила:
— Чого ви йдете за мною?
Вона хотіла бути сердитою, але не могла. Збентежене обличчя хлопця — бліде, з великими сірими очима — викликало приязнь. Облизнувши пересохлі губи, Алессандро прошепотів:
— Я хочу познайомитися з вами, Катрен!
— О, та ви вже й ім’я моє знаєте? — засміялася дівчина.
— Вас так назвала сусідка, — розвів руками хлопець.
Ніяковість, збентеження раптом розвіялись. І Катрен, і Алессандро зрозуміли, що їх штовхають назустріч одне одному людяні, хвилюючі почуття, які неждано проснулися в юнацьких серцях.
Отож, знайомство відбулося. Катрен не дозволила проводжати себе, але сказала, що вона буває на базарі через день.
…Минуло кілька тижнів. Алессандро й Катрен покохали одне одного. Дівчина приворожила хлопця не тільки своєю красою, а й незвичайною сердечністю, принциповістю, світлими поглядами на життя. Вона була сиротою, жила в містечку Аравака, недалеко від Мадрида, де мала стареньку хатину й невеликий город.
Алессандро довго страждав, бо не міг зважитися на те, щоб розповісти дівчині про свою "професію". Та зрештою насмілився… Здавалося, ніби він стрибає в крижану воду. Опустивши голову, Лосс розкрив Катрен свою таємницю, якої навіть батько не знав.
Катрен довго плакала, цілий вечір сиділа мовчки, дивлячись, як за вікном кривавим багрянцем налива-ється обрій. У Алессандро впало серце. Кінець! Хіба буде ця чудова дівчина любити злодія?.. От і втратив він свою першу і найдорожчу любов!
Та Лосс помилився. Катрен не одвернулася від нього. Вона пристрасно, гаряче переконувала його в гане-бності злочинного шляху, обіцяла підтримку, якщо він кине своє "ремесло". Алессандро вирішив назавжди по-рвати з минулим. Він вступить до університету, як хотіла його покійна мати. Шанси на успіх були, бо Лосс учився в школі краще від інших учнів. Особливу схильність він мав до математики й фізики.
Алессандро витримав екзамен. Той день перетворився у свято для закоханих. Згодом вони одружилися. Батько хлопця не був присутній на весіллі — незадовго до того він помер.
Алессандро продав свою халупу і перейшов до Катрен. Майже щодня їздив до університету, інколи після навчання заскакував на вантажну станцію, щоб заробити кілька песет.
Але переважно молодята жили на прибутки від городу Катрен. Ледве зводили кінці з кінцями, та все ж терпіли. Мріяли про те, як Алессандро одержить вчену ступінь, як вони щасливо заживуть у новому будинку, як будуть роз’їжджати по світу, і згадка про важке минуле стане прозорою хмаркою суму на сонці радості.
Та сталося не так, як гадалося. Закінчилися гроші, які Алессандро виручив за батьківську халупу. У мо-лодої дружини незабаром мала народитися дитина, вона вже не могла ходити на базар або поратися по госпо-дарству. Алессандро став пропускати лекції в університеті, пропадав на станції, щоб знайти якусь роботу. Але заробити щастило все менше й менше. Настали довгі голодні дні.
Алессандро ходив, як тінь, шукав виходу… Виходу не було. Допомогти ніхто не міг та й не хотів. Над Іспанією нависла тінь диктатури. За час її панування люди перероджувалися, ставали егоїстами. Страх, липкий, холодний, нікчемний страх полонив багато сердець. Тільки в робітничих кварталах вирували, клекотіли при-страсті. Того Алессандро не знав, а може, й знати не хотів. Він гарячково думав про одне — врятувати сім’ю, дістати грошей, забезпечити Катрен. Будь-якою ціною! Врешті голод примусив згадати старе "ремесло". Алес-сандро спіймали з краденим чемоданом у вагоні поїзда Мадрид — Париж. Спеціальний суд засудив його до десяти років каторги, й ось — концтабір Вальнера-П’єха в ущелині між хребтами Кантабрійських гір. Щоденна виснажлива робота в каменоломні, важкий сон на голих нарах. Так щодня. Мало хто виходив на волю з цього табору. Більшість не витримувала страшних мук і знущань. Шлях був один — на той світ…
Отже, треба боротись! Як? Він писав апеляцію до суду — даремно! Тепер залишається остання надія — милість каудільйо .
Університет, молода дружина, майбутнє — все розтануло в страшному тумані життя. За що? За те, що голодна людина вкрала чемодан у багатія?
Десь у глибині свідомості заворушилася їдка думка: "Це не виправдання. Голодних мільйони. Якщо ко-жен почне красти, країна перетвориться в бандитське кубло. Закон мусить бути безпощадним!"
Алессандро розігнувся, розправив втомлені руки.