Це можливо завдяки успіхам ядерної фізики. Але я бачу інші часи. Недалеко та хвиля, коли Людство перетворить планету, на якій живе, в величезний міжзоряний корабель, який, летячи в просторі з неймовірними швидкостями, буде не тюрмою для нашого бунтарського духа, а справжньою машиною часу, яка перенесе нас в будь-яке Буття, в будь-який час і дасть безсмертя.
— Я звертаюсь до вас, кращі вчені світу, мозок людства! Давайте всі разом приступимо до практичних робіт по підкоренню Космосу і розірвемо кайдани Часу і Простору!..
Потік неймовірних ідей був такий раптовий і вражаючий, що багато присутніх не змогли знайти відразу слів для реакції. Тільки репортери без кінця фотографували сенсаційне засідання та передавали по радіо нечу-вані слова Барвицького.
Нарешті, піднявся старий академік Мільтон — Президент Національної академії.
— Питання ставиться так, — роздратовано сказав він, — що всякий, поважаючий себе вчений, відмо-виться брати участь в подібних прожектах. Все це ніщо інше, як антинаукова авантюра, якщо не гірше ..
— Ви помиляєтесь, містер Мільтон,— заперечив російський академік Копилов.— Хоч я і не згоден з фі-лософськими висновками Барвицького, але в його пропозиції — великий науковий і практичний смисл Питання поставлено дуже сміливо, але з якого це часу сміливість в науці вважається авантюрою або неуцтвом?!
Та роздратований Президент з свитою професорів поспішав до виходу. Чулися образливі вигуки на адре-су Барвицького, нічого не можна було зрозуміти в залі, яка кипіла почуттями схвильованих до краю людей…
До Барвицького підійшов Копилов, кілька французьких інженерів, з десяток молодих учених.
— Колего, — говорив російський академік, — по-моєму, ви в своїх висновках глибоко помиляєтесь. Я не кажу вже про ваш повний нігілізм в соціологічних проблемах.
— Так що — ви цілком відкидаєте мої пропозиції? Ви вважаєте їх нездійсненними? — різко запитав Бар-вицький.
— Ні, чому ж! Але ви справді, критикуючи ідеалізм, самі залазите у архіідеалізм Ви зважаєте, що людина звільниться від своєї матеріальної оболонки при досягненні зверхпроменевих швидкостей і цілком перейде в область ідеї — здається, я так зрозумів вас?
— Майже так!
— То ось — я вважаю, що ви жорстоко помиляєтесь. Людина — це, перш за все, матеріальна субстанція, і "перетворення", зв’язані з різницею часу, можуть бути обмежені, а не такі фантастичні, як ви малюєте! Чи не краще зайнятися справді побудовою корабля, але для реальних польотів, в межах швидкості світла? Це буде корисно, по-перше, а по-друге — наша Академія візьме участь в цьому…
— Ні! — вперто нахмурився Барвицький. — Вийти за межі Часу і Простору можна. І я зроблю це!..
— Гляньте! — показав Копилов на залу.
Глибоко запалими очима дивився Барвицький, як виходили один за одним вчені, до яких він звертався, у кого в руках була доля здійснення його фантастичних незбагненних ідей .. Потім повернувся спиною і понуро схилив голову… Гості переглянулись, Копилов теж знизав плечима і пішов. За ним пішли інші.
Барвицький залишився один. Зовсім один!..
На другий день газети всього світу вийшли з великими статтями, присвяченими Асамблеї. Газети Аме-рики майже всі дали велетенські заголовки:
"БОЖЕВІЛЬНЕ МАРЕННЯ ПРОФЕСОРА БАРВИЦЬКОГО"
— ДИКІ ІДЕЇ —
"КОСМІЧНЕ БЕЗГЛУЗДЯ"
В кожній газеті слова і ідеї Барвицького трактувалися по-різному. Одні насміхалися над тими ідеями, ін-ші погрожували, треті вимагали заборонити подібні виступи, бо вони, мовляв, підривають віру в смисл життя і суспільства.
Газети, зв’язані з релігійними організаціями, надрукували ряд злобних нападок на Барвицького і його ви-ступ. Вони вимагали повністю розгромити подібні ідеї і їх ініціаторів, і серед слів у кожному рядку відчувалася погроза..
…Барвицький посміхнувся, прочитавши ті погрози. Але його легковажність була передчасна. Коли він прийшов на другий день до університету, його викликав ректор.
— Містер Барвицький, — сухо офіціально звернувся він до професора, — на превеликий жаль ми муси-мо відмовитися надалі від ваших послуг.
— В чому річ? — здивовано підняв брови Барвицький.
— Я більше нічого не можу сказати вам…
Професор пильно подивився на ректора, зрозумів, що вже почали діяти ті сили, які погрожували, мовчки повернувся і вийшов.
В той же день його було звільнено від наукових посад в усіх інститутах. Барвицький був пригнічений. Замість того, щоб зрозуміти його, світ позбавляє його можливості навіть теоретично працювати над улюбленою проблемою, не кажучи вже про практичне здійснення.
Що ж робити? їхати в Європу? Копилов обіцяв, що їх Академія допоможе! Ні! Вони не тим шляхом ідуть, вони не одірвуться від Землі навіть тоді, коли ракета буде летіти з швидкістю світла! Це, здається, крах його ідей! Дні ідуть за днями і скоро старість! Його надія на Асамблею, на її підтримку провалилась, і тепер залишилось тільки, як пишуть газети, "божевільне марення", всесвітня ганьба і гіркота в душі…
НЕСПОДІВАНЕ ЗАПРОШЕННЯ
…Ввечері Барвицький бездумно йшов по вулиці. Йому тепер було все одно — куди йти. Дома його жда-ла пуста, холодна квартира, де він самітно жив багато років з своїми неймовірними мріями віч-на-віч. Він подо-бався багатьом жінкам, але жінки чомусь не подобались йому його обурювали найменші ознаки міщанства, неуцтва, легковажності. І він залишався самотнім… І ще буйніше линули його мрії в безодні Всесвіту…
Настирливо звали кудись вогняні реклама на землі, на стінах і навіть в небі, мимо пропливав безкінечний натовп, тінями пролітали над головою гелікоптери, на екранах вуличних телевізорів показувалась передача з Місяця, куди прилетіли перші експедиції з Землі, але нічого цього не бачив Барвицький.. Знову приходила апа-тія, як це бувало з ним часто. Він повернув до велетенського моста і вийшов до парапету..,
Барвицький не бачив, що за ним на невеликій відстані йшла весь час молода жінка. Вона зупинилася не-далеко від моста, сховавшись в тіні…
Він сів на парапеті. Хаотичні думки закружляли в голові. Що він хотів? Розібратися в тому, що відбуло-ся? Для чого? Тепер все даремно! Даремні його безумні мрії, сподівання, плани…
Далеко внизу, в хвилях ріки, блиснули відбитки зірок. Барвицький стрепенувся, підняв лице догори. Лег-кий вітер мчав у нічному небі прозорі волокна хмарок, і здавалося, що зірки, які виднілися в туманному димку, колишуться. Барвицького щось здавило за горло, на очі навернулися сльози— і, як завжди, забилося серце, си-льно, хвилююче.
В пам’яті блискавично проносилося його життя, повертало золоте дитинство. Ще тоді, коли він ледве вмів читати, коли над його білявою головою простиралося небо рідної Галичини, — його хвилював вигляд зо-ряного неба… З глибини свідомості виринали тіні минулого…
…Він сидить на колінах у матері — русявої синьоокої худенької жінки. Легенький вітрець пестить об-личчя Святослава, заколисує його. Не ваблять його ні величні вершини лісистих Карпат, що вирізьблюються на обрії, ні спів солов’їв, ні тінисті гаї, ні рев Черемошу. Дитячий погляд тягнеться в небесну безодню. Чого йому там шукати — в цих краплях вогню — зірках, що мерехтять на темносиньому тлі неба, або в холодному колі Місяця? Страшна глибина відчувається, як поглянеш у небо, але це не лякає Святослава, і з дитячих вуст зрива-ється негадано запитання:
— Мамо! А чи далеко до Місяця?..
Мати здивовано поглянула на сина, але все ж тихо відповіла:
— Далеко, сину, так далеко, що людського життя невистачить, щоб долетіти туди…
Святослав замовкає, а згодом радісно торсає матір:
— Мамо, мамо, я придумав, як можна долетіти! Треба тільки посадити багато людей — і старих і дітей… Старі вмруть, а молоді тим часом підростуть і долетять…
І з тих пір, де б він не був — чи тоді, як його батьки емігрували в Америку, чи під час навчання в універ-ситеті, коли він у вільний час працював в ремонтних майстернях,— завжди він думав про те, що захопило його з юних літ — про далекі зоряні світи. Святослав весь поринув з головою в науку, рано одержав вчений ступінь і став професором. Посилено вивчав конструкторську справу, електро і радіотехніку, ядерну фізику і все те, що було необхідне для конструювання космічного корабля…
Його випередили — кілька космічних ракет вже зробили перші польоти на Місяць, а тепер в Америці, Англії і в державах соціалістичної конфедерації готувалися апарати для великого перельоту на Марс і Венеру. Та йому вже давно це було байдуже, і його божевільна мрія вела ще далі!
— Що інші планети? Що сонячна система? Хіба не такі ж самі землі? Навіть гірші, бо не пристосовані для життя? Це все дитяча гра, ілюзія прогресу! Треба вийти за межі Системи, в космічну безкінечність, в інші зоряні світи, треба перебороти вплив Часу і Простору, скинути гніт матерії і вічним вогнем перейти в інше Бут-тя!..
Його не слухали, за спиною посміхались:
— Знаменитий учений, а трохи той…
І показували пальцем біля лоба.
Вчорашня Асамблея принесла йому остаточний удар. Весь світ відвернувся від нього. його висновки, йо-го чудесну мрію вважають химерою! Кінець!
Хто ж він? Учений? Але ж його вигнали з усіх інститутів, де він працював! Людина? Мабуть, ні, бо ко-жен з людей хоча б думає про життя тут, на Землі, продовжує його, створює сім’ю… А він прожив тридцять п’ять років і навіть не кохав нікого, не пригортав до своїх грудей жінки, не чув тривожного стуку жіночого сер-ця-— Ні! Він не знаходив такої жінки, що збагнула б його шукання, розділила б вогонь його шукань! Тільки га-люцинації і в сні і наяву настирливо з’являлися в свідомості… Ось і тепер, до болю ясно, перед широко відкри-тими запалими його очима виринає видіння, і не знає Святослав — сон оце видіння чи, може, сниться йому глу-хий гомін велетенського міста і парапет набережної, де він сидить…
Все прозорішими робилися контури цього світу, десь в просторі зникали звуки, і ось Барвицький відчу-вав і бачив лише одне…
…Навколо нього — чорна кам’яна пустеля. Немає жодного деревця, жодного струмка, жодної живої іс-тоти. З неба ллються палючі промені двох світил — одне з них жовте, а друге блакитно-біле, малесеньке. Свя-тослав знає, що він в чужому світі, що він поривався сюди з-за далекої безодні і хоче знайти тут дивну мрію.