В моє серце закралося тривожне передчуття. Воно не обману-ло мене.
— Настав час, містере Уоллес. Ви не забули нашу умову?
— Я до ваших послуг, професоре.
— Не ви. Цього разу в експерименті братиме участь міс Люсі, ваша наречена. Згода?
Люсі благально поглянула на мене, на професора. Що я міг сказати їй? Хіба ми не самі дали згоду?
У всякому разі виходу не було. І Люсі мовчки схилила голову.
Тієї ночі ми не спали.
Пливли неспокійні, важкі думки, але говорити не хотілося. Ми сиділи поряд, трималися за руки, ніби збиралися в далеку дорогу.
Настав райок. Я з трепетом чекав на професора Шрата. І ось він з’явився. Урочистий, підтягнутий, трохи суворий. Він був дуже лагідний з Лю, а на мене майже не дивився. Лю поводилася спокійно. Ми підійшли до дверей центрального залу лабораторії. Тут мене зупинили.
— Зачекаєте тут, — сказав Шрат.
Бліда Лю всміхнулася мені на прощання. В очах їй промайнув страх.
Двері зачинилися за нею.
Минуло кілька хвилин. Я стояв непорушно біля входу в головний зал, знетямлений, оглушений, безвіль-ний. Потім до моєї свідомості дійшов смисл того, що сталося. Я кинувся до дверей, щоб відчинити їх, побачити Шрата, перешкодити йому проводити невідомий і страшний експеримент. Двері не відчинялися, вони були за-мкнуті. Вгорі спалахнув червоний сигнал, на маленькому екрані телевізора з’явилося Шратове обличчя. Він сухо сказав:
— Містере Уоллес! Заспокойтеся. Не будьте істеричною жінкою.
Я сів у крісло біля дверей, схопив на столику якісь журнали, почав розглядати їх, щоб забутися. Ні, за-буття не було. Не могло бути. Там, поруч зі мною, за стіною рідна Лю, з нею експериментують, як з кроликом. Навіщо, навіщо було давати згоду?
Думка моя металася в збуреній свідомості, намагаючись розгадати таємниці Шрата. Я згадував натяки моїх колег, схеми блоків, які доводилося монтувати, співставляв це з роботами Шрата по гравітації і нічого не міг збагнути. Навіщо йому людина? Чому людина? Якщо це проблеми антигравітації, то можна експерименту-вати з речами. Що ж? Що?
Я відкинув геть журнали, несамовито забігав по коридору. Я міг би спокійно піти на смерть, на муки, на будь-який дослід, якби це стосувалося мене. А Лю… Ні, досить! Якщо експеримент закінчиться щасливо, ми й дня не залишимося на цьому проклятому острові. Непотрібно нам грошей, які добуваються ціною життя і здо-ров’я!
Скільки минуло часу, я не знав, не відчував. Може, десять хвилин, може, година, а може й три. Та ось, нарешті, відчинилися двері. На порозі з’явився Шрат. Я кинувся до нього. Лю за ним не було. Я поглянув про-фесорові в обличчя. Його очі були дуже дивні. В них проглядав звичайний людський жаль. Професорове об-личчя було червоне, губи міцно стулені.
Передчуваючи нещастя, я прошепотів:
— Чому не вийшла Люсі? Де вона?
Шрат кашлянув, опустив очі долу.
— Де моя Лю? — повторив я запитання, вже знаючи, що відповідь буде страшною.
— Будьте мужнім, містере Уоллес, — сказав Шрат. — Річ у тому, що наука…
Лють хлюпнула мені в мозок, залила очі. Що він говорить про науку, старий кретин! Для чого каже нік-чемні, даремні слова, які нічого не змінять?
— Де Люсі? — ревнув я, хапаючи професора за лацкани піджака, ладен розтерзати його.
Шрат миролюбно одвів мої руки од себе, втомлено поглянув на мене. Тихо сказав:
— Люсі нема, містере Уоллес. Вона зникла…
Розділ другий
ШРАТОВА ТАЄМНИЦЯ
Коли я отямився, Шрат стояв біля мене. Ми були в невеликій кімнаті, поряд з залом. Пахло якимись лі-ками. Побачивши, що я розплющив очі, професор сів поряд, закурив сигару. Важко зітхнувши, він сказав:
— Я винен! Треба було підготувати вас. Я не знав, що у вас слабкі нерви…
— Підготувати, — гірко прошепотів я. — До чого?
Шрат мовчав.
— Що сталося з нею? — знову запитав я. — Ви вбили її?
На Шратовому обличчі відбився щирий подив.
— Ви збожеволіли, містере Уоллес. За кого ви мене вважаєте? Чи ви маєте справу з середньовічними розбійниками?
— Тоді де ж Люсі? — нічого не розуміючи, простогнав я. — Чому ви говорите загадками?
— Я ж сказав — Люсі зникла.
— Що значить "зникла?" Вискочила у вікно, випарувалася чи розтала, мов шматок льоду? Що за ахінея?
— Не ахінея. Вона зникла з нашого світу… з наших координат…
— Поясніть точніше, — не витерпів я.
— Тепер скажу. Це необхідно. Експеримент зірвався. Вона, безумовно, винна сама. Я вам поясню, в чому річ…
— Але вона не мертва?— з якоюсь іскрою надії запитав я.
— Ні, — рішуче відповів професор. — Вона не мертва. Не мусить бути мертвою.
— Ви морочите мені голову!
— Аніскільки. Одну хвилинку терпіння. Зараз ви зрозумієте.
Шрат обрізав нову сигару, закурив. Дивлячись на сиві пасма диму, він почав говорити — лаконічно, ури-вчасто:
— Ви фізик, Уоллес. Вам відома, безумовно, теорія фізичного вакууму Поля Дірака. Порожнеча — це матеріальний фон, в який занурений наш фізичний Всесвіт. Проте порожнеча — це не відсутність матерії, а навпаки, її нескінченний потенціальний резервуар.
— Я читав про це.
— Тим краще. З цього припущення виникли гіпотези про античастки, антисвіти і тому подібні заманливі речі. Гіпотези почали підтверджуватись експериментально. Частки високих енергій вибивали з фону Дірака "дірки", як їх назвав сам творець гіпотези. їх називали антипротонами, антинейтронами, позитронами. Висува-лися припущення, що є цілі анти-системи з антисонцями, антипланетами, антижиттям. Про це говорили і фан-тасти, і вчені. Сподівалися відкрити такі антисистеми в майбутньому експериментально. Але дальший розвиток науки показав, що такі уявлення примітивні. Думаючи про антисвіт, ми будували його по звичайній фізичній моделі. Але Космос — не повторення однакових систем, не сума сонць і планет, а нескінченно складний, вічний процес еволюції. І той процес відбувається не на одному поверху, не лише на плані нашого Всесвіту…
— Тобто?
— Тобто на різних планах. Деякі російські вчені, а потім і західні, створили гіпотези в яких стверджують, що фон Дірака, або фізичний вакуум, — не інертна, нейтральна маса, не лише потенціал існувань, а реальний світ з матеріальними процесами, еволюцією і, може, своїм життям. Ці гіпотези — закономірні і необхідні. Принцип рівноваги вимагає цього…
— Я не розумію…
— Енергія світу тяжіє до стабільного рівня. Ентропія — тобто розсіяння енергії — була бичем всіх кос-мологічних гіпотез. Якщо енергія розсіюється, значить, колись був початок цього процесу. Значить, був твор-чий акт.
Значить, вводиться телеологічна причина, перст божий. Вчені не бажали цього. І будували найкарколо-мніші гіпотези, які нічого не пояснювали.
А тепер — справа набагато ясніша. Поряд з нами — існує інший Всесвіт. Це Всесвіт негативних енергій. Всесвіт античасток, антиречовини. Він розвивається по принципу зворотного часу по відношенню до нас. Ось чому він недосяжний для нашого світу. Лише на грані високих енергій — у фазотронах, в космічних процесах — античастки перескакують з того світу в наш, одразу ж зникаючи в спалаху анігіляції.
Нова теорія пояснює все. Хай наш Всесвіт розширюється. Хай розбігаються галактики. Хай розсіюється енергія. В іншому, сусідньому Всесвіті йде стискування галактик, концентрація енергії. Відбувається взаємний обмін. Ритмічна пульсація Єдиного Космосу. Ви зрозуміли? — В професорових очах загорілися вогники захоп-лення, по щоках поповзли плями. Він, напевне, забув, про що починав. Він зовсім забув, що йшлося про долю Люсі. Я нагадав йому про це.
— Я все зрозумів, професоре. Але повернімось до Люсі…
— Ах, так, — спохмурнів Шрат. — Так, так. Я захопився. Так от. Мене схвилювала теорія сусіднього світу. Я заглибився в неї, почав експерименти, розрахунки. Вони були позитивні. Тоді я вирішив підготувати грандіозний експеримент — проникнення в Антисвіт, або в світ негативних енергій, називайте це, як хочете.
— І Люсі… — з жахом почав я, але професор перебив мене.
— Ваша Люсі потрапила в той світ. Вона перша з людей Землі ввійшла туди.
— А назад? — крикнув я. — Чому вона не повернулася назад? Для чого вам такі експерименти, якщо не-ма підтвердження? Це рівнозначно вбивству людини!
— Не зовсім. Не зовсім, містере Уоллес, — миролюбно заявив Шрат. — Я пояснив їй, у чому суть. Вона щось переплутала. Ми домовлялися, щоб вона запам’ятала координати і через певний час повернулася назад. Ми мали відтворити її, повернути в фізичний світ. Напевне, вона забулася…
— Або загинула, — з гіркотою сказав я.
— Ні! Я певен, що ні. Прилади показують, що експеримент удався.
— Як же тепер бути? Як урятувати її? Чи ви залишили її напризволяще?
Професор уважно поглянув на мене, трохи помовчав, ніби обдумуючи відповідь, і сказав:
— Багато залежить від вас… А може, навіть усе. Не треба гаяти часу. Дайте згоду… і, може, все буде до-бре…
— Ви хочете, щоб я… пішов туди?
— Так. І знайдете її. Це — єдиний вихід. Врятуєте Люсі… і прислужитеся науці.
Я мовчав, гарячково думав. Що робити? Як бути? Невже це ймовірно — те що говорив Шрат? Світ поряд з нами, інше, невідоме життя? І в ньому — Люсі, одинока, покинута, безпорадна.
— А що це дає вам? — раптом запитав я професора.
— М-м…Якби вам сказати,— не знайшовся одразу Шрат. — Це не зовсім дозволено… говорити… Але оскільки ви зв’язані з нашою роботою, я скажу. Перше — проблема антиречовини. Друге — проблема невиди-мого пересування в просторі.
Я промовчав. Я добре зрозумів, для кого вигідне таке пересування. Вторгнення в чужі країни серед біло-го дня прямо з вакууму, з пустоти. Як завжди, монополії могли застосувати найколосальніші відкриття науки лише для руйнування.
В моїй душі зріло обурення. Але я не хотів заперечувати Шрату. Треба було подумати про долю Люсі. А професор, схилившись наді мною, лагідно говорив:
— Подумайте. Але відповідайте негайно. Бо може бути пізно. Ми не знаємо, що там з нею, куди вона пі-де, що зробить.
Я намагався уявити собі життя без Люсі. Робота… дні і ночі з іншими людьми, без її слова, без її погля-ду… Ні, ні! Це неможливо!
З мороку виринуло її неповторне обличчя, ніжний голос докірливо сказав:
— Ми ніколи не розлучимось. Чуєш, Генріху!
Так, так! Це вона сказала перед прощанням. Перед проклятим експериментом. Вона відчувала, що насту-пить розлука. Ми будемо разом, сказав я їй тоді. Вона вірила, що я зроблю все, щоб не розлучатися з нею.