— Та-кі запитання не задаються. Великий рейх готується до походу на Схід. Там — цілий недослі-джений континент, мільйони диких аборигенів. Нам потрібні освічені люди, еліта, яка б три-мала в руках ту хаотичну стихію. Ви розумієте, які перспективи, які можливості? Ви оцінює-те таке довір’я?
Генріх мимоволі виструнчився. Приємний холодок прокотився в грудях, залоскотав у горлі. Есесівець підбадьорливо торкнувся його руки.
— Ви прекрасно склали фаховий екзамен. Тепер найважливіший екзамен — життєвий. Екзаменує фюрер, нація, історія. Ви розумієте? Зорі підождуть. А велика доля рейху — не чекатиме! Ясно вам, Генріху?
— Хайль! — чітко відповів фон Шварц.
Есесівець вдоволено поплескав його по плечу.
— Я знав, що ми знайдемо спільну мову…
Після цього блискавично-несподіваного рішення Генріх цілу ніч не спав. А коли на кі-лька хвилин склеплювались повіки, снилися йому старовинні знаки зодіаку. Вони зловісно ворушилися, підморгували, і чомусь погляд в кожної зоряної істоти був схожим на гострий вимогливий позирк есесівця, Генріх прокидався, вставав, підходив до вікна, дивився на бліді сузір’я над дахами Франкфурте. І здавалися вони йому блідими, невиразними, далекими. Справді, слушно сказав його співрозмовник. Зорі підождуть! А життя… Готується вражаю-чий, історичний похід. Не було ще такого в історії. Німеччина виковує новий порядок у світі. Хіба може він залишатись поза цією героїчною місією? А зірки, інші світи? Хіба ж там, на Сході, не лежать недосліджені духовні континенти? Практично там — інша, чужа цивіліза-ція. Аборигени, джунґлі душ. Потрібен науковий підхід. "В СС, в гестапо достатньо косто-правів, — так відверто сказав гість. — У них відсутнє розуміння ситуації. Це — м’ясники, виконавці, і вони вельми корисні для рейху, бо в такій великій колонії слід буде вживати різ-ні прийоми, в тому числі й силові. Але аборигени все-таки людиноподібні я, отже, їм не чу-жий психологізм. Потрібно буде знаходити ключики для контакту. Тонка психолоґічна на-стройка, науковий підхід…" Так, так, Генріх розуміє це, і стане на шлях пошуку й героїчної дії.
А потім… Що потім?
Дні й ночі в гестапо. Знайомство з роботою. Страшно, солодко-тривожно. Глибини людських душ — ворожих, зневажених, відчайдушних, застраханих. Генріх поринав у свої обов’язки, мов у трясовину, відчуваючи, як зорі все далі й далі відходять у небуття, мов при-мари дитячих снів…
Нарешті, як знак найвищого довір’я, прийом до "Чорної Ложі". Про неї не знає навіть більшість співробітників гестапо й СС. Лише обрані, лише найдовіреніші. При світлі свічок, у сутінках втаємниченого підвалу Генріх стоїть перед Великим Драконом, обличчя якого надійно прикрите чорним балахоном, і всотує настанови:
— Викиньте всі забобонні казочки про "світлих", "темних", "білих", "вогняних" і тому подібну бридоту. Кольори не мають ніякого значення там, де вирішує сила, мужність і знан-ня мети. Кров червона у негрів і євреїв, у арійців і китайців. Усі жупели ідеологій віддамо ворогам та слабоумним сліпцям, яким належить бути рабами, виробничою силою історії. А що таке історія? Воля сильного! Страх і морок — для мізерних душ, які створили етичні табу й заборола серед нуртуючих сил реальності. Це смішно! Ми кидаємо виклик драглистому світові й, ламаючи так звані етичні, культурні, гуманістичні огорожі, поклоняємося князеві мороку — Великому Невідомому. Там, де для принижених і страхопудів морок сповнений привидів та жаху, там для нас засяють вогнища великих перемог і урочистостей. Юберменш, надлюдина витопче всі застороги так званої цивілізації загнилого світу і витворить ідеали жорстокої сили й всевладності. Що може бути величніше? Чи готовий ти, Циклопе, прийняти нову заповідь? Чи готовий глянути в очі Великому Невідомому?
Генріх хоче запитати, хто він такий — Великий Невідомий, але вчасно стримує себе. Згадує, що тут він не має права запитувати, його право й обов’язок лише відповідати. І він тихо, але твердо видихає:
— Готовий…
— Бачу, — каже Великий Дракон, і його темні очі в прорізах балахона викрешують іс-кри, — що тобі хотілося б знати ім’я Великого Невідомого. Забудь про це. Навіть фюрер на-зиває його "Той". Умій приймати нові істини просто, без роздумів. Відкинь усе, що дає пле-беям зниділий лібералізм. Різець творця — нещадність. Ми — глина грядущого ґенія. Відки-нувши страх і вагання, слухай волю його. Стань його воїном і співучасником торжества. Слова — дим. Обіцяй що завгодно, лай кого завгодно — капітал, плутократів, євреїв, комуні-стів, імперіалістів, — але пам’ятай: сильні — підніжжя творчого поступу Великого Невідо-мого. Капітал — наше джерело. Лаючи його перед плебеями, ми маємо його старанно обері-гати і втаємничувати. Ти збагнув?
І останній спогад. Великий збір усіх членів ложі. Чорні балахони, повна тиша, аж чути коливання вогню свічок у канделябрах. Коротке вступне слово Великого Дракона. Тривожне очікування появи таємничого Великого Невідомого. Гасне світло, і в повному підземному мороці чути кроки. Скрипить поміст біля Великого Дракона. Лунає металевий голос, розси-паючи жах і трепет:
— Воїни мої! Звільняю вас від усього, що зветься людськістю! Ви — мої виконавці, ви — хвилі потоку, ви — снаряди моєї гармати, ви — вістря меча! Хіба меч сумнівається, руба-ючи те, на що опускає його владна рука? Він гартується кров’ю. Забудьте слова, вигадані кастратами, про справедливість і закон. Є лише одна правда, одна справедливість — закон моєї волі й моїх прагнень! Є лише один закон — закон сили й жорстокості! М’якість і жаль — почуття виродків, місце яким у перегної на ваших полях. Збагніть нову заповідь! йдіть під стягом фюрера у пекло останнього іспиту. Це — ваш іспит на право БУТИ Й ПОВЕЛІВАТИ!
Професор отямився від видінь, облизав шорстким язиком пересохлі вуста.
— Згадали? — насмішкувато обізвався гість. — Вітаю вас з поверненням до себе, Цик-лопе!
— Навіщо вам цей маскарад? — втомлено озвався професор.
— Не мені, фон Шварце, не мені! — сухо мовив невідомий. — Всім нам. Не забувайте, що ви військовий злочинець. Для них, — показав рукою на схід. — І підлягаєте трибуналу. Вам пощастило змінити шкіру. Прекрасно. Але ж душу міняти Велика Ложа не дозволить. Битва страшна не позаду — попереду, наші брати не повинні грати з ворогом у піддавки.
— Де я припустився помилки? — здивувався фон Шварц (так, так, тепер він повинен думати про себе в спів’єдності з цим прізвищем). — Чим я завинив?
— Поки що нічим. Крім хіба того, що жадали замести сліди навіть перед своїми брата-ми. Але ближче до справи. Ви днями будете виступати на конґресі в Києві?
— Так, — хрипко сказав фон Шварц.
— Наша переконаність — в унікальності життя в космосі. Як і тисячі літ тому. Бо де винятковість життя, там і максимальне прагнення до влади. Розмазати життя по неосяжному космосу — це прагнення убогих духом, які ідіотський пацифізм і любов до "братів" по розу-му хочуть розпросторити по безконечності. Лишіть ці проповіді комуністам і гнилим гумані-стам. Не личить синам Великого Невідомого розпускати слину у вирішальному герці. За-пам’ятайте, фон Шварце: винятковість життя, культ євґеніки, прагнення до супермена, кот-рий стане володарем всесвіту. Ось проґрама!
Гість мовчки повернувся, щоб піти геть, навіть не дослухаючись, що там почав бурмо-тіти професор. Та за кілька кроків від дверей зупинився, ніби щось пригадавши. Витяг з ки-шені книжку, подав її здивованому фон Шварцеві. Професор глянув на обкладинку, на якій вогнем палав заголовок українською мовою: "Вогонь не спопеляє правди!"
— Що це? — здивувався він.
— Випущено на Україні. Книга про минулу війну. Там є витяги з записів щоденника одного українського вчителя та його учнів. Вони партизанили в придніпровських лісах. Зга-дується й ваше ім’я. Прочитайте, прочитайте. Досить цікаво. Інколи минуле згадувати кори-сно. Погляньте на себе очима ворогів. Тим більше, що їх уже нема… завдяки вашим опера-тивним діям. Ну, ну, справа давня… Солдатська справа… Нам не личать екзистенційні шту-чки. Хай ними займаються інтелігенти. До побачення, Циклопе!
Гість зник, ніби його й не було. Лише в долонях фон Шварца лежала книжка в чорній обкладинці, і на ній палахкотів напис: "Вогонь не спопеляє правди!"
Гуркочуть мотори авіалайнера. Внизу пливуть величні, як незнані континенти, хмари з примарними долинами й горами. В прогалинах інколи відкривається земля — вона у весня-ній імлі, й обриси міст і сіл, що ледь-ледь проглядаються внизу, здаються нереальними.
Фон Шварц втомлено дивиться вниз. Сорок років тому він приходив на цю землю як завойовник, відчуваючи себе господарем. Тепер прибуває як гість. З маскою на обличчі й на серці. Що він скаже нащадкам тих, з батьками яких довелося зустрітися віч-на-віч на полі бою? Чи знайде спокій і стриманість, щоб бути коректним і дружнім? Бути в гостях, здавало-ся, вже поверженого, та так і нескореного ворога, який потім став торжествуючим перемож-цем. Обговорювати з ним проблеми космічного контакту? Вміло сіяти зерна грядущого кос-мічного реваншу для майбутнього вирішального бою. Визнати поразку — значить зійти зі сцени буття. Розчинитися. Стати примарою. О, ні! Вони гадають, що історія на їхньому бо-ці?! Сліпці! Ми маємо ще тисячі варіантів реваншу. І там, де вони урочисто святкують день примарної перемоги, ми закладаємо міни прийдешньої війни. Вона вам непотрібна? Ви праг-нете миру? У цьому бо й ваша поразка! Бо всесвіт — це поле бою. Він викохує вічних воїнів. Пацифісти лише гній еволюцій. А ми понесемо у космос вогонь нових переплавок, бо ми — вічні бійці, невмирущі, як Кощій у вашій казці. Так, так! Йому зрубують одну голову, а в нього виростає десять. Перемагає той, хто збагнув закони войовничої природи, нещадної Калі східних космогонії!.. Ви всюди бачите поле для творчості, а ми на кожному клапті ма-терії сіємо зуби дракона…
Вирують хмари. Лайнер пронизує туманні гори, виходить з них. Виникають, щезають райдужні ореоли. Боковим зором фон Шварц бачить, що люб’язна стюардеса гостинно схи-ляється до нього, щось пропонує. Він заперечливо похитує головою, знову одвертається до вікна — до своїх дум і видінь, що розчиняються десь там у зникаючих хмаровищах.
З-за туманної стіни випливає велика постать, ніби зіткана з імлистих ниток.