З очей хлопчика бризнули сльози, в грудях сильно затіпалося серденятко. — Він гарний! Це ви… Ви — собака! А тато мій — герой! Мені мама казала!
— Ах ти, цуценя! — гаркнув вітчим, хапаючи його широкою долонею за сорочечку. — Десять копійок просиш, а називаєш собакою!? Та я тебе… вовче сім’я!
Сорочка тріснула, Тарасик випручався з жилавих рук, метнувся до дерези. Вітчим, важко гупаючи чобітьми, наздогнав його, повалив на моріг. Скинувши штаненята, почав періщити очкуром, малюючи на худенькому задочку, схожому на два зубки часнику, сині й багрові смуги.
Тарасик прикусив губу, гриз бур’ян, але не кричав. Ніколи, ніколи він не почує його крику. Не діждеться!
Баба Химка виглянула з-за тину, жалісливо загукала:
— За що катуєш, Семене, хлопця? Перестань! Ось кому кажу — перестань!
— Хіба це хлопець! — заричав люто вітчим, але все таки кинув Тарасика на траві і, плюнувши, рушив до столика доїдати харч. — Це Ірод! Бачитимеш ти тепер цирк, як свої вуха! Сиди дома і не рипайся! Чуєш? А не послухаєш — шкуру спущу!..
Тарасик не слухав його погроз. Він заліз до своєї схованки-печери, скулився там і дав волю сльозам. Серце його палало вогнем помсти і образи.
— Гад… гад… гад…, — схлипував він, розтираючи на щоках брудні патьоки сліз. — Я тобі… я не знаю, що я тобі… Мамо рідна… Матусю моя… Прийди до мене… Нащо ти мене оставила самого…
Біль вщухав, сира земля холодила спину і полегшувала щеміння. Тарасик сів у печері, зігнувшись бубликом, обняв руками коліна і сумовито дивився у круглий отвір печери, на багряне червневе передзахіддя. Тата, його любого тата він назвав собакою! За що? Вони ж обоє були товаришами, прийшли у місто з села заробляти на цукровому заводі. І обидва любили маму, так вона казала. Та мама вибрала тата, бо він був добрий і ласкавий. А потім був страйк на заводі, робітники хотіли більшої плати. Тато був головний, він хотів, щоб всім було добре. А хтось доніс на тата, його арештували і запроторили на Сибіряку. А там він тікав з каторги, і його вбили… Він герой, а не собака! Мама точно знала! А потім цей… Семен… піддобрився до мами… вона перейшла до нього… разом з Тарасиком. За два роки мама змарніла, дуже хорувала, і вмерла… Тужила дуже за татом… А я… на кого я лишився? За що ж він так погано лає любого тата?
Незабаром плин думок змінився і Тарасик згадав таємничу афішу. Вітчим хоче, щоб він сидів дома? Нізащо. Не діждеться! Ми таки з Павликом побачимо фокусника. Щось придумаємо! Треба лише покликати Павлика і порадитися…
В голові Тарасика визрівав новий план.
ЦИРК
Цирковий балаган нап’яли на краю базарного майдану, над крутим берегом Бугу. Ще з дня довкола товпилася незліченна юрма дітей та дорослих гуляк. Всім хотілося побачити вчених коней, і справді — інколи видко було в глибині тимчасової будівлі лискучі спини ситих коней вороної та білої масті, чулося приглушене іржання. Та найдужче кортіло всім, хто ловив гав довкола гігантського шатра, бодай одненьким оком кинути на знаменитого, так таємниче афішованого, ілюзіоніста. Проте, скільки люди не товпилися, як не заглядали у всі щілинки, нічого подібного до фокусника вони не побачили. Звичайнісінькі люди — теслярі будували дерев’яні сидіння довкола арени, не звертаючи ніякої уваги на базік, котрі без упину висловлювали всілякі занудливі припущення та міркування.
Настав вечір. До каси вилаштувалася черга. Тьмянів обрій за Бугом, в небі догорало золото-пурпурове багаття. На вузьких брудних вулицях міста спалахнули гасові ліхтарі. На базарному майдані запрацювали атракціони. Люди в очікуванні циркової вистави каталися на каруселі, товпилися біля яток, рундуків, кав’ярень, пили пиво, горілку, обсмоктували на всі лади майбутнє видовище.
Над цирковим балаганом зажевріла блакитна куля. Базарний майдан загомонів. Товпище потяглося до входу в шатро. Павлик з Тарасиком разом з тим людським річищем хотіли пробратися до приміщення, але їх схопили за шкіру високі жилаві хлопці в розкішній позолоченій уніформі і кинули, як безпорадних котенят у кущі.
Хлоп’ята посиділи трохи в заростях жовтої акації, чухаючи пом’яті боки, заздрісно дивлячись на публіку, яка валом перла на видовище. Тарасик раптом перестав дивитися на юрму, а почав пильно розглядати верхів’я шатра.
— Що ти там загубив? — штовхнув його під бік Павлик. — Чи довго ми будемо тутечки вклякати? Треба щось робити?!
— Я знаю, — радісно озвався Тарасик.
— Що знаєш?
— Як нам бути… Глянь туди…
— Куди?
— Шатро бачиш?
— Бачу.
— А над ним?
— Дуб…
— Ну? Не кумекаєш?
— Ні, — признався Павлик.
— Тоді сам ти дуб, — сердито зашепотів Тарасик. — Не треба нам ніяких п’ятаків. Ми таке містечко собі облюбуємо, що ого-го! Краще ніж в перших рядах. Згори ж все видно.
— Як же ти побачиш? Там же брезент… парусина…
— А ми проріжемо, дурний…
— А як уздрять?
— Хто? Ми дві невеликі дірочки зробимо, аби тільки видно було. Гайда!
— Ой, страшно!
— Тоді я сам… Боягуз!
— Та ні… То я так…
Хлопці пробралися поза кущами до стовбура вікового дуба, хутко вичарабкалися до розложистих гілок на рівні циркового шатра. Лізли серед темно-зеленої густючої крони безшумно, як коти. Зупинилися над серединою шатра і осідлали товсті вітки.
— О! — вдоволено озвався Тарасик. — Розкішно! А ти боявся! Нас ніхто не бачить, а ми — все бачимо!
— Справді, гарно, — пошепки відгукнувся Павлик. — Можна кожного дня ходити. І хлопців привести…
— Ні, ні! — заперечив Тарасик. — Почнеться сварка, дізнаються дорослі… Не треба… Давай ножика, я проріжу дірочки…
Покрівля шатра була ветха, хлопці лише розширили дві щілини, крізь які видно було кільце арени, потрушене злотистою тирсою, гомінливу публіку та завмерлих біля входу уніформістів. В перших рядах сиділо все повітове начальство, було багато дам і гарних дівчат в розкішних туалетах: вони обмінювалися репліками, сміялися, обвіваючи розпашілі обличчя розмаїтими віялами. В середніх рядах розмістилася публіка простіша, а позаду — набилося безліч робочого люду, серед тої темної маси там і сям розквітали дівчачі вишиванки: ті глядачі, певно були з околиць міста.
— Вже, — шепнув раптом Тарасик. — Починається. Дивися і не диш!
Хлоп’ята припали до своїх дірочок. Глядачі затихли, лише невелика хвиля гомону ще згасала в задніх рядах. З темного входу з’явилася висока, худа постать в чорному смокінгу, в білих рукавичках, з прилизаним волоссям. Обличчя людини було ніби жовтий пергамен.
— Схожий на мертвяка, — сказав Павлик.
— Тихо, — цикнув Тарасик.
— Пані й панове! — сказав чоловік в чорному. — Ми щасливі розпочати циркові вистави всесвітньовідомого цирку Агійо у вашому місті. Прошу ласкавої уваги. Гадаю, що ви не будете сумувати…
Вдарив гонг. Електролампи згасли. Серед пітьми заграв оркестр. Під бравурну музику знову спалахнуло світло і на арену викотився смішний куций чоловічок у конічній шапці, широких штанях, з химерно розмальованим обличчям. Він щось говорив, когось дражнив, перекидався через голову, пролазив через обруч. Хлоп’ята пильно прислухалися, але нічого не могли розібрати. Публіка сміялася. Тарасик сердито чмихнув.
— Мабуть, якийсь дурень.
— Клоун, — додав Павлик.
— І чого вони сміються?
— А так…
— Хай би вже йшов собі…
Нарешті, клоун почимчикував з арени, його супроводили ріденькі оплески. Після нього вискочило трійко братів у барвистих трико — гнучких, метких, граціозних. Вони перелітали через голову один у одного, створювали неймовірні поєднання, сплетіння тіл, робили стойки на голові, на руках, на палицях.
— От виробляють! — заздрісно сказав Павлик. — Якби нам так!
— Чого захотів! — озвався Тарасик, не одводячи погляду від арени. — То ж артисти! їх навчають!
— І я б пішов!
— Чи тебе взяли б!
— О, диви, диви! Коні!
Під ритмічну музику з’явилися прегарні коні, їх було четверо — двоє вороних, двоє білих. Голови чудових тварин вінчали барвисті султани з пір’я, в сяйві електроламп виблискувала коштовна збруя. Коней тримали за повіддя два юнаки й двійко дівчат: всі вони були стрункі й казкові, вбрані у полегшену гусарську уніформу. Музика заспішила, коні ринулися вскач, хлопці й дівчата вистрибнули їм на спини, і почалося таке, що Тарасик з Павликом ледь-ледь не заверещали від захоплення. Глядачі невпинно аплодували, навіть респектабельна публіка в перших рядах задоволено плескала в долоні.
Вершники на ходу перескакували з коня на коня, вибиралися одне одному на спину по двоє, по троє, робили стойки вгору ногами, пролазили в коней попід черевом. Всього не перелічиш, що хлоп’ята побачили, пошепки коментуючи виставу.
Атракціон з кіньми скінчився, супроводжений оваціями. Запанувала глибока тиша, бо чоловік в чорному смокінгу оголосив про виступ незрівняного, небувалого, чудодійного, неповторного мага, ілюзіоніста, факіра, магістра чарівних наук великого Ойра-Хана.
Музики не було. Не згасало світло.
На арену вийшов чоловік середнього зросту в блакитному трико — худорлявий і стрункий. Довге пшеничне волосся падало пишними кучерями на спину. Його можна було б прийняти за дівчину, аби не маленькі русяві вуса над твердо окресленими губами та круті крилаті брови над пронизливими синьо-стальними очима.
Глядачі розчаровані зітхнули. Не було магічного причандалля. Не було чорних або роззолочених паланкінів, традиційного вбрання, чалми, грізного погляду. Був приємний, хоча й чимось дуже дивний юнак.
Він зупинився серед арени, підняв руки вгору. Потім опустив униз. Всі бачили, що він нічого не тримав, не ховав. Та й ховати ніде було.
Юнак знову підняв руку, стиснув пальці в кулак. Розкрив долоню, взяв з неї зжмакану хустинку, розгорнув її.
— Де вона взялася? — зачаровано видихнув Павлик.
— А хто його знає. На те ж і фокус…
— Фокус то фокус. А ховати ж нема де…
— Цить. Дивімося далі…
Юнак поклав хустину на арену, згори чітко видно було барвистий прямокутник. Зненацька прямокутник почав підніматися вгору, разом з тим хустина збільшувалася, приховуючи те, що було під нею. Ось вона вже вища ілюзіоніста, сягає двох людських зростів. Хтось серед глядацької зали ахнув. Хустина смикнулася вгору, перетворилася на невелику прозору дитячу кулю, тріснула під склепінням цирку і розсипалася золотистими іскрами. Глядачі заревли від захоплення: серед арени тріпотіла, жила, дихала травневим запахом саду височенька яблуня, густо всіяна рожевими квітами.
Юнак махнув рукою, яблунька охопилася полум’ям, щезла, вгору полетіла зграя білих голубів.