Він вирвався з рук матері і підскочив до стола.
— А там є ліс?
— Є! — авторитетно підтвердив Коля. — і ліс і ріка!
— Правильно, — обізвався батько. — Я теж так думаю… Хай він їде до діда!
— Ні, я його не пущу! — рішуче заявила мати. — Втопиться ж він. Треба хоч людину найняти щоб доглядала за ним!
— От ще, — образився Сеня. — Хіба я маленький?
— Він жирний, не потоне, — пожартував Коля.
— Ну як вам не соромно! — не здавалася мати. — Дитина ж хвора!
— Температура є? — поцікавився батько.
— Нема… Але він учора чхав…
— Ну й на здоров’я! — засміявся Леонід Левкович. — Сьогодні ввечері й поїдемо.
Очі Сені блищали радістю. Він поцілував занепокоєну матір у щоку і затанцював по кімнаті.
…Ввечері чорний "ЗІМ" мчав батька і сина по автостраді Київ — Харків, мимо хвойних і дубових лісів, на південь.
ПО ДОРОЗІ ДО ДІДА
Їхати до діда треба було на маленькому теплоході, який щодня ходив з Києва вниз по Дніпру. На другий день після розмови а сином Трохим Левкович одвіз його на берег Дніпра, де стояв приплав. Річкова хвиля ласкаво хлюпотіла в променях ранкового сонця. Васі здавалося, що то струмиться не вода, а розтоплене срібло. Він стрибнув з кручі вниз, задоволено занурив руки в воду, яка була прохолодно свіжою.
— Васю, скоро сідати! — крикнув з кручі батько.
Вася захопив воду долонями, хлюпнув догори. Бризки іскристо спалахнули в повітрі, мов осколочки сонця.
Пронизливо запищала сирена, і теплохід, рокочучи моторами, привалив до дебаркадера.
Вася. схопившись рукою за густі віти лози, що звисали до води, вискочив на кручу. Поклали східці. Дві баби, важко крекчучи під величезними клунками, ввійшли до судна. Залишився тільки коваль з сином.
— Швидше! — крикнув згори молодий, веселий капітан. В кожному його русі відчувалась енергія і добродушність. Біля нього у віконці показалась морда великого бульдога. Пес байдуже поглянув на кручу, зарослу лозою, позіхнув, оскалюючи пащу з величезними іклами, і знову заховався.
Трохим Левкович підняв сина високо над головою, потім притиснув до грудей, поцілував у щоку. Цупка щетина вколола Васю. Але він щасливо пригорнувся до широких грудей батька. І йому раптом захотілося зробити щось хороше, щоб більше ніколи не нахмурювалися сердито оці кудлаті рідні брови над милими сірими очима. Але що ж зробити? Пообіцяти, що він буде добре вчитися? Вася вже хотів сказати ці слова, але щось стримало його.
Батько опустив сина додолу, розкуйовдив вихрясте волосся.
— Гляди ж мені…
Що глядіть, він не пояснив, а вже вслід крикнув:
— Тебе зустріне на лузі дід Левко! Я йому подав телеграму!..
Вася швидко пробіг по проходу на палубу. Теплохід вже відчалив від дебаркадера. Батько ще раз на прощання підняв руку. Ось він стає все меншим, ось вже не можна розглядіти його обличчя. Нарешті його постать зникла за кручею.
Набираючи швидкість, теплохід вийшов на середину Дніпра. Зліва, на хвилі, яка котилася за судном, колихалися човники рибалок, на правому березі бовваніли фіолетово-сині кручі, химерно порізані яругами. Там паслися череди кіз. Вони здавалися малесенькими білими цятками.
Вася став на носі судна і задивився в далечінь. За бортом вирувала вода, назустріч судну пливли піщані береги, коси, верболози над заплавами. Васі здавалося, що то назустріч йому мчать нові світи, де будуть цікаві пригоди, прекрасні мандрівки, щасливе життя. Він заплющив очі, підставив обличчя струменю теплого повітря. Як хороше, як прекрасно!..
Дві години мандрівки промайнули дуже швидко. Вася не встиг отямитися, як матрос крикнув:
— Синявка. Приготуватись!
Вася зацікавлено озирнувся. На превеликий подив, ніякої пристані він не побачив. Теплохід з виключеними моторами йшов прямо до піщаної кручі, де стояло кілька постатей біля стовпа з ліхтарем.
— А де ж Синявка? — розгублено запитав Вася матроса, який пробіг мимо.
— Оце ж і є Синявка, — засміявся матрос.
Теплохід уткнувся носом у берег. З віконця рубки знову показався бульдог, ліниво гавкнув.
— Містер наказує покласти трап! — засміявся капітан.
Матрос зареготався, привітно махнув Містеру рукою і викинув на берег трап — вузеньку дошку зі східцями. Васі здалося несолідним йти по такій штуці — він, розігнавшись, стрибнув прямо на берег. Капітан посварився пальцем, бульдог загарчав. Вася показав йому язика.
В цей час хтось схопив його за вухо. Вася крутнувся, відскочив і побачив, що на нього строго дивиться товста, огрядна баба в картатій одежі і великій хустці, кінці якої стирчали на голові, ніби ріжки.
— Що це ти робиш, шибенику? — басом озвалася вона. — Хіба так можна — язика показувати?
— Я не йому, а собаці, — огризнувся Вася. — І потім — яке вам діло?
Він одступив крок на всякий випадок, баба знову не схопила його за вухо.
— Як то яке діло? — перепитала баба. — А ти хіба не до мене приїхав?
— Я до діда Левка приїхав, — бовкнув Вася.
— Значить, і до мене, — запевнила баба. — Ти що, халамиднику, забув мене? Я ж баба Оришка…
Вася, шморгнувши носом, мусив підійти і поцілувати бабу в зморшкувату щоку, яка пахнула якимись квітами чи травами.
— Ну, пішли, — цокотіла баба. — Дід зайнятий, так я вийшла тебе зустрічати…
Теплохід гучно завив, аж залящало в вухах, і поплив униз. Скоро він зник за поворотом. Баба Оришка схопила Васю за руку і повела по стежці, що гадюкою вилася між високою м’якою травою і кущами щавлю. Вася сердито вирвав руку.
— Сам піду, не маленький…
— Та бачу, — розсердилася баба, — виперло аж до неба! Ну, йди, йди…
Вася захоплено оглядався навколо, повними грудьми вдихав п’янюче повітря. Поміж травами текли струмки різнобарвних квітів, хиталися буйні кущі білої лози. Прямо над головою непорушно висів підорлик; очевидно, він виглядав здобич.
Стежка скоро закінчилась. Вона вивела знову на берег, до води.
— А це що — знову Дніпро? — запитав Вася, дивуючись,
— Не Дніпро, а рукав Дніпра, — пояснила баба. — Старик…
— Який старик?
— Ну, старе річище… Нам ще треба тут переїхати, а на тому боці і буде Синявка,
— А хто ж нас перевезе? — поцікавився Вася.
— Не лізь поперед батька в пекло, — відповіла баба Оришка. — Побачиш сам…
І, набравши повні легені повітря, гучно закричала:
— Пе-е-ре-е-во-о-о-зу!
Вася засміявся.
— Чого тобі смішно, халамиднику? — обернулась баба.
— Ви, бабо, наче пароплав, кричите, — пояснив Вася.
— Я тобі дам пароплав… Не встиг приїхати, а вже всякі коники викидаєш…
На тому березі з кущів вийшла маленька постать, заворушилася біля човнів. Скоро звідти одчалила плоскодонка, попрямувала до них. Через кілька хвилин баба Оришка з Васею вже сиділи в човні. Старий дід з вицвілими очима і ріденькою борідкою без угаву торохтів, правлячи веслом:
— Це ж чий такий хлопчина?
— Та наш онук…
— Трохимів, чи що?
— Еге ж!
— Гулять на літо?
— Начебто гулять… Та тільки не встиг зійти на берег, як уже хуліганити почав, — поскаржилася баба.
Дід-перевізник смішно похитав борідкою, докірливо зацмокав.
— Ай-я-яй! Як же так можна? Старших треба слухати…
Вася, не дослухавши того, що хотів сказати дід, раптом швидко скинув з себе сорочку, штанці і, залишившись в одних трусиках, вискочив на сидіння.
— Куди ти, окаянний? — сплеснула руками баба Оришка.
Та Вася не відповів. Човен якраз підходив до берега, з якого звисали до води густі вузлуваті корчі лози, утворюючи справжній лабіринт. Поміж тим корінням снували тисячі рибок різної породи. Вася підняв руки над головою і шубовснув у воду. Баба Оришка злякано зойкнула.
— Ой, рятуйте, втоне!..
— Ну й халамидник, — похитав головою дід. Він хутко підгрібав до того місця, куди пірнув Вася. Там вода стала каламутною, на поверхню вискакували маленькі бульбашки.
— Люди добрі, втопиться! — зарепетувала баба Оришка. — Подивіться, вже бульби дме!..
Дід розгублено поклав весло, почав скидати штани.
Але ось захитався кущ лози біля самого берега, з-під води з’явилася мокра голова Васі. Він, пирхаючи, виліз на берег.
— Ну й шибеник, — хмикнув дід, полегшено зав’язуючи очкур на штанях.
— Що ж це ти витворяєш, розбійнику? — крикнула баба.
— Та я тільки освіжився! Жарко! — гукнув Вася, стрибаючи на одній нозі, щоб вилити воду з вуха.
— Не смій більше пірнати! Я з тебе тепер і очей не зведу! Ху! Аж дух захопило од страху!..
Подякувавши діду за перевіз, баба Оришка схопила в ліву руку одежу, правою Васю і, не давши йому навіть одягнутись, попрямувала поза селом до лісу, що темно-синьою стіною вставав на обрії.
ЗНАЙОМСТВО
Машина приїхала до Синявки вночі. Напівсонного Сеню внесли до лісової сторожки і поклали спати. Батько поцілував його в щоку, — останнє, що він пам’ятав, — а потім в голові почали плестися різнобарвні павутини снів…
Проснувся Сеня від сонячного променя, який ковзнув з вузенької віконниці прямо на обличчя. В світло-жовтій смузі плавали пилинки, виблискуючи, ніби зірочки. За шибкою в блідо-блакитному небі хиталися верховіття дубів…
Сені здалося, що він ще спить, що з надокучливої обстановки київської квартири він переселився в новий казковий світ. Де ж це він? А, згадав! Це ж батько вчора привіз його до діда Левка!
Сеня оглянув кімнату. В кутку нахмурював брови з портрета Шевченко, там же стояв стіл — широкий, дубовий, а на ньому — щось накрите грубим рушником, мабуть, хліб… Майже третину кімнати займала велика піч. На стіні — рушниця з двома стволами, патронташ. Сеня лежав на довгій дерев’яній канапі; прямо над головою висіла палиця на двох мотузках, а на цій палиці накладена всяка одежа.
Більше Сеня не став розглядати. Він хутко схопився з канапи і вискочив у двері на ґанок.
Над самою землею по лісу котився блакитний туман, осідаючи дрібними росинками на траву. Ті росинки переливались синіми, зеленими, червоними іскрами, і здавалось, що хтось щедро розсипав на галявині дорогоцінне каміння. Сеня зачаровано дивився навколо. Йому ввижалося, що дуби і сосни бредуть, мов живі, по коліна в тумані і, радісно киваючи пишними головами, усміхаються веселому ранковому сонцю.
Праворуч, на кручі, ліс обривався. В просвітах між деревами видно було неосяжні зелені луки, синю стрічку Дніпра і гори в тумані.
Посеред двору, під велетенською сосною, сиділа стара баба і, метко ворушачи спицями, щось в’язала. Ось вона побачила Сеню, підняла на лоба великі окуляри і басом озвалася:
— А ходи-но сюди!..
Сеня підійшов, з цікавістю розглядаючи зморшкувате обличчя баби.
— Як спалось?
— Добре, бабусю! А це ви і є моя баба?..
— Оце ж я і є!
— Баба Оришка?
— Еге ж!
— А де дід Левко?
— Пішов у ліс дід Левко.