А ти?
– О! Самі свої! А це я, Сіяр. Я розбив вікно у своїй кімнаті, і ця… зараза… пролізла…
– А чого розбив?
– Як чого! Стріляв!
– І я-а-а лозби-и-ила-а-а… – знову заплакала дівчинка.
– Що розбила?
– Голня-а-а, ма-а-амине улю-у-у-ублене…
– Та це ж Ірця! – радісно вигукнула Стефа.
– Та-а-ак, І-і-і-іла-а-а…
– І що, мама тебе налаяла?
– Ні-і, мама зітхну-у-ула…
– І що?
– А нісьо-о-ого… Я так обла-а-азилась…
– На кого?
– На се-е-е-ебе-е-е…
– Ото клопіт! – здивувався Сіяр. – Образилася! На себе! Та я вам усе, що завгодно, розіб’ю! Як жаль, що мене ця… біда… так зненацька захопила. А мій пістолет і мій кинджал під подушкою залишилися. Та нічого, я їй помщуся! Виберуся з цього мішка – і помщуся!
– А тебе за сцьо? – запитала Стефу Ірця, трохи вже заспокоївшись.
– Та я… сестричку набила.
– Сестлицьку?
– Ага. Вона не хотіла зі мною гратися…
– Та вона ж у тебе велика! – здивувався Сіяр.
– Велика, – підтвердила Стефа. – Їй аж десять років.
– І ти набила?
– Набила!
– Ого!
І Сіяр та Ірця глянули на Стефу з повагою.
Утім, був у мішку ще хтось більший і, певно, трішки старший, але Стефа так і не розібрала, хлопчик то чи дівчинка. Старша дитина спокійнісінько собі спала, час від часу похропуючи і смачно плямкаючи губами.
– А це хто? – запитала Стефа.
– Не знаю, – відповів Сіяр. – Спить собі, мов ніде нічого. Хоч із гармати під вухом стріляй. Оце витримка! Я теж так хочу!
– То й спімо! – запропонувала Стефа. – А що нам заважає? До ранку ця Чакалка нас кудись принесе, і треба буде з нею воювати. А щоб воювати – треба виспатися.
– Що правда, то правда, – підтвердив Сіяр. – Мій тато казав, що в доброго воїна мусить бути міцна рука і гостре око. А яке може бути гостре око, якщо воно зранку злипатиметься? Ні – виспимось, а тоді їй задамо чортів!
– Ага, влаштуємо веселе життя.
І діти невдовзі справді поснули.
А Чакалка все сунула й сунула з важким мішком за плечима.
Уже й місто минула, і село за містом.
Попереду був великий ліс…
4.
…Баба Яга жила в хатинці на курячих ніжках. Це Стефа знала із казки.
Бабай жив у пам’ятнику якомусь лисому дядькові з кепкою в простягнутій руці, довкола якого час від часу водили хороводи старенькі дядьки й тітки з червоними шматами. Про це Стефі розповів тато, коли вони якось проходили мимо того пам’ятника.
Бабаїха так само жила в пам’ятнику – але у величезній потворній тьоті з мечем над схилами Дніпра. Коли Стефа із сестричкою й батьками їздила до ботанічного саду, доводилося проїжджати мимо того пам’ятника – і Стефі там завжди було страшно. Бо перед тією велетенською тьотею стояла така ж велетенська, із басейн завбільшки, тарілка, у якій Бабаїха миє голови неслухняним діткам. Із кусючим милом і щипучим шампунем…
Де жив Чахлик Невмирущий, не знав навіть тато. Здогадувався, одначе, що десь на Печерських пагорбах, де зазвичай водяться політики… Але душа того Чахлика жила в яйці, яйце – в качці, качка – в зайці, заєць – у скрині, скриня – на дереві, дерево – в лісі, а де той ліс – цього Стефа вже й не пам’ятала. Але так писалося в книжечці, яку Стефі читала мама, і тато казав на це, що того лісу просто за деревами не видко.
Змій жив у печері – і щоб його добути, треба було печерувати.
Відьма жила у звичайній людській хаті чи квартирі. Проблема лише в тому, щоб розпізнати, де справжня відьма, а де просто лиха сусідка.
А ось Чакалка жила… у школі.
Так, у справжнісінькій школі, притому лісовій.
Але школа ця далеко не завжди була лісовою. Ще недавно тут було село – та загуло. Молодші попереїжджали до міста, старші – хто теж переїхав на асфальті дні свої коротати, а хто й повмирав, – і про те, що тут колись було село, нагадували тільки покинуті пусткою хати, вже почасти зруйновані дощами, вітром, а найдужче – невблаганним часом, який біжить дуже швидко тоді, коли в хаті ніхто не живе.
І ще – вишні, котрі росли тут особливо рясно, незважаючи на те, що довкола і справді був ліс.
І була, звісно, школа, до якої колись ходило чимало дітлахів – а тепер не ходили навіть звірята. Бо ту школу облюбувала Чакалка.
…А сама Чакалка тим часом спала без задніх ніг.
Нелегке, ой, яке нелегке життя у Чакалки!
Ось лише мішок доволокти з міста аж сюди, до лісу – і то чималого вартує…
Бо ж не вантажником вона все життя працювати хотіла.
З її дипломом…
З її дисертацією…
Ох, що й казати…
Але таки дотягнула. Бо чого не зробиш заради улюбленої педагогічної праці!
Дотягнула, покинула під вишнею, – добре, що хоч розв’язати не забула, бо ще б задихнулися, і пропала б уся її надія на власну зразкову школу, – а тоді ледве допленталася до ліжка і впала на нього, мов підкошена.
Останнє, що вона встигла подумати: а якщо попрокидаються і розбіжаться? Але тут же себе заспокоїла: та куди вони подінуться? Ліс же довкола! Жодної живої душі. Вовки – і ті давно перевелися. Тож нікуди вони, голубчики, не почезнуть – завтра ж і виховувати почну!
Із цим і заснула.
І не снилося їй нічого.
Геть нічого.
Абсолютно нічого.
Так утомилася…
5.
…Стефу розбудив хрущ.
Справжній, живий, із колючими лапками, зовні неприємний і навіть трішечки страшний. Він жив на вишнях, і зовсім не колись, коли Антонич був іще Шевченком або навпаки, – а таки зараз спокійнісінько жив собі на вишнях, які й оспівував своїм бринінням. Коли йому набридло оспівувати, він злетів із вишні й сів Стефі на руку.
Стефа розплющила очі, роздивлялася хруща, слухала, як угорі, у вишнях, гудуть, оспівуючи красу, його родичі, як солодко щебечуть ранкові пташки, як тепле травневе сонечко цілує їй лобик, а вітерець, ледь заплутавшись у волоссячку, лоскоче щічки. Точнісінько як мама чи тато…
А хрущ хоч і страшненький з виду, але добрий. Він навіть казочку розказав би. І пісеньку заспівати вміє. І погратися з ним можна…
– Як га-а-арно-о! – потягнулася Стефа…
І раптом – ой! – різко підвелася.
І все згадала!
Так, її забрала Чакалка.
І справедливо, між іншим!
Тож краса красою, а війна за розкладом.
Бо тепер за своє щастя треба повоювати.
А щастя – це все так само: і сонечко, і вітерець, і хрущі (хай навіть і з Антоничем), – але щоб тато, мама й сестричка були поруч.
І нічого, що вони не завжди можуть зі Стефою гратися – Стефа з ними теж, між іншим, не завжди гратися може, у Стефи теж бувають серйозні справи, які ніхто, крім неї, не може вирішити…
<>…Тут хтось тихенько торкнувся Стефиної руки, і хрущ, обурено зиркнувши, – чого, мовляв, заважаєш мені повзати, де я сам хочу, – злетів назад у свої вишневі висі.
– Цс-с-с! – то був Сіяр. – Я вже сходив на розвідку. Чакалка спить у школі і в ус не дме.
– Як бегемот?
– Ні, як Чакалка. Я двері підпер якимось дрюком – не скоро вибереться. Треба звідси тікати.
Тут мішок раптом заворушився, і з нього зринула скуйовджена голова, волосся – їжачком.
– О! Привіт, малявки! Що ви тут робите? І… І де це ми?
Кумедне створіння у джинсах зі шлейками й у футболці з написом "Школа не вовк, у ліс не втече", – одразу й не розбереш, чи то дівчинка, чи хлопчик, – зринуло з мішка, понишпорило в кишенях, дістало окуляри, хвацько нап’ялило собі на носа і з подивом зароззиралося довкола.
– Які ми тобі малявки! – обурилася Стефа. – Ми діти. І нас забрала Чакалка!
– Що-о-о?! – Очі створіння стали великими й круглими, і в них крізь скельця зблиснув хвацький хижий вогник. – Таки забрала? Ой, як класно! У мене буде пригода, а в мами шок!
6.
…Тікати від Чакалки виявилося навіть дуже весело. Особливо з Ориною.
Так-так, кумедне окуляристе створіння із зачіскою-їжачком виявилося саме Ориною – найбільшою розбишакою на всю школу, де вчилася Стефина сестричка Ліза.
Саме від Лізи Стефа наслухалася про Орину чимало цікавущого. І про те, як вона організувала піратські бої п’ятого "А" з п’ятим "Б", узявши на абордаж кабінет географії, від чого найдужче постраждав портрет великого українського мореплавця Миколи Миклухо-Маклая. Він висів над класною дошкою, а в розпал побоїща звалився на голову зубрилці-старості, котра намагалася стримати нападників погрозою не дати нікому нічого списати до кінця життя. Що ж, старий морський вовк за своє сповнене справжніх, а не списаних пригод життя набачився чимало різноманітних тубільців, – але з такими, які увірвалися тоді до класу, йому не доводилося стикатися навіть на островах Океанії…
Розповідала Ліза й про те, до яких витівок додумувалася Орина вдома – про це теж гуділа вся школа. Одного разу, коли було дуже спекотно, вона вирішила перетворити всі свої штани на шорти – і, озброївшись ножицями, за п’ять хвилин із усім упоралася. Оскільки дідусеві, звісно, спекотно було так само, а дідуся Орина дуже любила – вона вирішила допомогти і йому. Отож, не відкладаючи, вкоротила вище колін і всі дідусеві штани, включно з вихідними до костюма. Оскільки і мама, й тато, й дідусь тоді були на роботі, а бабуся саме вийшла до магазину – ніхто їй не завадив зреалізувати ці добрі наміри. Зате, повернувшись додому, всі були дуже втішені Орининою турботою…
Звісно, знала Стефа й про знамениту Оринину футболку з написом "Школа не вовк, у ліс не втече", який так дратував учителів. Оскільки діти ще не вміли читати, Орина прочитала їм цей напис сама, і видно було, як вона ним пишається.
– Я з цього приводу навіть віршика склала:
Ліпше я в лікарні полежу,
ніж до школи походжу!
– Це коли я торік хотіла собі гніздо на дереві звити, щоб жити з пташками, – розповідала Орина. – Я вже мало літати не навчилася. Ще трішки – і полетіла б… Але не склалося: впала з дерева, зламала руку і цілий тиждень у лікарні пролежала. Краса! Нічого робити не треба, уроків готувати не треба, їсти-пити принесуть і під ніс тицьнуть, а ти собі лежи-иш – і мрі-ієш, лежи-иш – і мрі-ієш…
– Але з воно, певно, болясе, коли луку зламаєс, – злякано прошепотіла Ірця.
– Ет, пусте! – бравувала на це вголос Орина, хоча й виразно скривилася. Утім, таки зізналася:
– Боляче, звісно. І навіть дуже! Зате потім – лежи-иш – і мрі-ієш, лежи-иш – і мрі-ієш… Супер!
Отака була Орина!
І тікати від Чакалки з нею, ясна річ, було направду весело.
Тим паче, що Чакалка, хоч і кандидат педагогічних наук, виявилася передбачливою і кожній дитині захопила взуття. Звісно – босяка по лісу далеко не забіжиш, ноги поколеш, зате взутим – будь ласка!
Іра й Стефа були в босоніжках, Сіяр – у кросівках, зате Орині Чакалка встигла прихопити лише шльопанці.