Біг у село.
— А ти куди?
— По оцет до корчми, Ганька вмирає.
Михайла як би хто ножем шпигнув. І жаль і злість нараз ухопили його серце, як у залізні кліщі.
— А що, не казав, не казав? — говорив, вступаючи в хату.
Ганька лежала на лаві, бліда, як смерть. Великі сині очі дивилися жалібно у стелю. На устах була кров.
Мати клячала коло неї і, киваючи головою, пригова-рювала крізь сльози:
— Робітнице моя! Дівонько моя! Як же ти мене лишаєш? Казала я, не спішися, казала я, спічни собі, дитино, а ти все перлася вперед. Згубила тебе твоя скорість, доню!
А батько сидів із люлькою в зубах коло скрині і бурмотів до себе:
— Насілася лиха доля на мене, та й годі. Що крок, то вовк, що два, то біда. Ото! Прошв я, як пес на ярмарку!
Коли побачив сина, то втих і голову спустив над саму скриню.
А Михайло лиш глянув, що є, і пішов запрягти коні. Навіть ніхто не знав, що він поїхав по лікаря до міста.
* *
Тим часом із Ганькою було дуже погано.
Навіть оцет, якого випила мало не цілу склянку, не поміг їй, а здавалося, ще гірше пошкодив. Стягала ногами і з болю так страшно кричала, що сусіди не годні були спати. Серце та й серце!
— Нема що, чоловіче, — каже Яциха, — йди по Гор-пину!
За малу хвилю привів Яцко Горгашу, червону, розхристану, п'яну.
— Всьо, кумонько, я лишила, а до вас прибігла, — говорила, цілуючи Яциху. — Ви в мене перші! Війтиху лишу, писариху лишу, а до вас прийду, бо дуже вас люблю! Але принесіть, мої милі, хоч півкватирки, бо найся пріч каже, так мене всередині ріже, що крий Боже!
Приніс Яцко півкватирки, випила Горпина, закусила часником і цукром та взяла оглядати хору.
— Коло серця тебе, донечко, коле, і в грудях, кажеш, спирає, і голова так, як би тріснути хотіла — то вроки. Стрийна, дівонько, врекла тебе, бодай її всі дідьки на-врікали, бодай вона долі не знала, відьма погана! Таку ладну дівчину зіпсувати, гей, гей, гей!... Нема, чуєте, нічого гіршого, як погані очі. Гірша в них їдь сидить, як у змії. Най нас Господь милосердний боронить та заступить від такої біди! — говорила, звертаючись до родичів. — Але налийте, прошу вас, іще капку, бо в горлі сухо стало. Розмовляти не годна.
Випила, закусила й далі оглядала.
— То, що ви їй оцту дали, то добре. Оцет від усякої хороби помагає. Тепер ми їй вуглє скинемо, і буде, як рукою відняв. З неділі піде ваша донька в поле, а йно уважайте, бо то молоде, дурне і скоре, як молодий кінь.
Подала Яциха Горішні з мисника нову миску, налляла з коновки води і нагорнула в печі червоного вугля. Горпина дмухала на воду, приговорювала до вугля і над мискою навідлів махала. Потім жар зсипала до миски.
Зашипіла вода, і засичало вугля, а Горпина казала, Щоби так лихі очі шипіли, як будуть у смолі кипіти, та доповідала, щоби так та погана душа, що вроки на дівку на-
Я вас буком на поле вижену, от що! І ти, — обернувся до дівчини, що, бліда й перестрашена, куняла біля постелі, — і ти також пщеш. Ми люди бідні, нам нема коли слабувати. Слабість то панська річ, а в хлопа або жий, або вмирай.
— Ні, тату, — обізвався на те Михайло, — Ганька хора, і вона не годна йти.
— Що? — заревів Яцко. — Ти знов до мене з писком, ти... — і кинувся з кулаками на сина. Але син ухопив його за руки, а мати упустила горнець і знов припала до мужа.
— Що робиш? Спам'ятайся! Чого ти так роз'ївся нині?
— Най мені з очей тікає, бо вб'ю! — верещав Яцко.
— Тікай, синоньку, тікай дитинко, — просила мати, — видоші, тато нині недобрі. Вступися!
Син понурив голову і вийшов...
Довго-довго перестрашені діти тулилися на запічку до себе* довго хлипала хора біля постелі, і довго не могла втихомиритися Яциха, що так само щиро любила мужа, як і дітей.
Михайло пішов зразу до стайні, де звичайно спав, але звідтам перенісся на сіно, бо в стайні було йому затепло і задушно.
Чистий воздух, ясне, засіяне зорями небо і легкий західний вітер утихомирили його. Почав думати... Що воно таке, що від якогось часу в їх хаті пішло як то кажуть, із Петрового дня1. Давніше ані тих криків не бувало, ні сварок, ні прокльонів, а тепер ложки страви не мож з'їсти в спокою. Давніше кожне робило, що до нього належало, і спокій голові. А тепер не знати, чим батькові догодити. Від часу, як пішли нещастя, з ним робиться щось поганого. Ну, але хто тому винен? Хто казав починати процес із стрийом, хто велів злій людині підпалювати комору, хто казав гинути ялівці? Біда по деревах не лазить, а чоловік на те й розум має, щоби обганятися від неї. Всі ті втрати можна було якось відбити. От, читальня хоче заложитй склеп. Тільки пристань до спілки та відступи для склепу світлицю, а був би ладний гріш. Або торгівля покладкам
Ще торік хотів Михайло занятися нею. До міста ж недалеко. Але татуньо не дадуть. "Нема часу, гандель-то жидівська річ", — і так усе. Або з вогнем. Кілько він наговорився, аби заасекуроватися. Адже є своє товариство "Дністер". Та де там! "У нашім роді такого не бувало. Як Бог схоче, то вогонь відверне. Не годиться". — 1 вже. А прийшов вогонь, та й диви, якої наробив утрати. Добре, що хата не згоріла. 1 поле інакше родило би, якби його трохи справити. Долинку треба осушити і засіяти травою, в далекий клин посипати мукою з костей, бо туди гною не завезеш. 1 так із усім. А тато замість того їдяться, гризуть нас і себе і нарікають на лихі часи.
І йому нараз стало жаль свого тата. Він зрозумів, чому той батько так змінився, чому він нараз зробився такий напрасний і прикрий.
То так, коли в болото залізеш або як почнеться лід під тобою ламати. Стань, подивися спокійно довкола, подумай, куди поставити ногу, щоби трафити на сильний ґрунт — то вилізеш щасливо. Але коли ти застрашишся та зачнеш наосліп бовтати ногами, то залізеш у таке, що хоч волами тягни.
"1 що тут робити, як тут приступити до тата, як би їх успокоїти та переконати?" — думав Михайло і з тими думками заснув.
Короткі літні ночі. Навіть нема коли розпростувати втомленого тіла. Та зате спиться тоді кам'яним сном, і сон той має якусь незвичайну силу.
Як Михайло встав, то щойно світало. Глянув на небо — нічого. Лиш на заході якісь мряки, якби дими, і вітер звідтам потягає гнилий і теплий, як із печі.
Обійшов Михайло товар і думає, чи йти до хати, чи ні. Ні, не піде. Пощо дратувати батька? Переконати його не переконає, лише шкода гнівити Бога.
Взяв сокиру й пішов до моста, що його громада чим-с!с5рше напРавляла, бо туди мали їхати канони. Поки дійшов, сонце викотилося, велике й ясне, та відразу взяло так сильно припікати, як у саме полуднє.
вела, на сам спід пекла впала, як те вугля на спід миски паде.
— На ліси, на бори, за десяті гори, в багно та трістє йди! — кричала, вимахуючи руками та бігаючи докола миски.
Від того вітер робився, гасив лампу та холодом віяв по лиці Яцка і Яцихи.
— Гу-у! Як страшно! — і хора з безнадійною розпукою дивилася на розхристану відьму та на її чари.
— А що? Не казала? А не казала я? Вроки. Ще й які! О! Дивіть, як вугля поспадало. О!..
Потім набрала з миски вугляної води, обмила хорій лице, руки, ноги і казала напитися з поганої, брудної долоні. Потім сама випила, але не воду, а горівку, оперла голову об стіну і захропіла на всю хату. Навіть крик хорої, що потрясав тихими стінами, не міг її збудити.
— Вставайте, кумо! — благала Яциха, стягаючи її з лави. — Ганька вмирає!
Горпина зірвалася і, як шалена, бігала по хаті. Зачіпала собою об піч, то об скриню, бо така була п'яна, що не могла вдержатися на ногах.
— Ножа, сорочки, хутше!
Подали їй ніж і здіймили з хорої сорочку.
Горпина стояла посеред хати з ножем у правій руці, з сорочкою в лівій і, хитаючись, як жид на молитві, мляска-ла заслиненими губами і щось такого говорила, чого ніхто не міг зрозуміти і чого, мабуть, сама не розуміла. Потім ніж перепустила через сорочку, зараз його підняла і з розмахом вбила в одвірок.
Потім упала на лаву, оперла голову об стіну і вдруге захропіла. По хаті як би хто канонами котив.
Хора на хвилину втихла. Яцко лежав на скрині, а Яциха дивилася на п'яну Горпину, як жид у лице чудотворного рабина.
Нараз хора зірвалася і почала кричати, аби її добили, бо не витримає.
Знов збудили Горпину, і вона знову бігала по хаті, як у гарячці, а потім казала класти до серця гарячі приклади.
Але й те не помагало, а як коло півночі приїхав лікар, то вже не було кого лічити.
— Як можна, — говорив до родичів, — як можна хорій на серце давати оцет пити, та ще хто знає який, і класти гарячі приклади? Я казав би ту бабу до криміналу замкнути, ту пиячку!
— Коби знати, — відповів Яцко оттак, аби щось сказати, а в душі подумав собі: "Так мало бути, та й кінець".
***
То було в суботу, а в понеділок поховали Ганьку. Людей зійшлося багато, як звичайно в сльоту. Яцко приніс горівки, спекли хліба, зварили пирогів, і нарід гостював, як на празнику.
Коло полудня винесли тіло з хати і поклали на віз. За возом ішла Яциха й голосила: "На кого ж ти мене покидаєш2, робітнице моя, помічнице моя? То я тобі весіллячко зготовила, доню, з сирою землею, з темною могилою, з білою березою. Чому ти мені малою дитиною не вмерла, не було би такого великого жалю! Ой, ой, ой!"
А дощ падав, а вітер віяв, а дзвони на дзвінниці дзвонили.
Як минали церкву, то зашуміли старі високі липи, потрясли гіллям зеленим і кинули кілька капель срібної роси на білу трунву.
А як переходили попри поле, то кланялося Ганці колосисте збіжжя, як добрій робітниці.
Заскрипіли цвинтарні ворота, і дружби повели молоду не до престолу, а до гробу.
Нараз виглянуло сонце, освітило цвинтарні берези, обсушило людей і кілька променів ясних кинуло до чорного гробу, щоби Ганці не було так дуже-дуже темно.
Люди ходили поміж моїилками та перечилися, де хто лежить, а діти лазили по вишнях, шукали на окопі суниць або гойдали спорохнілими хрестами. Родичі гонили їх до хат.
Як люди вертали в село, то говорили, що покійниця *Мерла від вроків, проклинали погані очі та шептали собі до Уха, Що Яцкові не ведеться, що йому хтось таке натворив.
Явдоху потішали ґаздині, що її донька піде просто до Неба> а Яцка жалували ґазди, що під самі жнива втратив °Дну пару робочих рук.
Яциха йшла червона від сліз та підпирала голову рукою, як би її втримати но годна, а Яцко хилюся, як дід.
Усі казали, що він останніми часами якось дуже по-старівся.
На другий день, хто лиш устав, біг до вікна дивитися, чи буде погода.