1, як від градових хмар, падав від цих книжок сум і страх... Тоді вона хилила над нього своє гілля і говорила: "Держися, синочку, землі, як я".
Хто знає, чи не добре казала?.. А там, у кутку, недалекого сусідського плота стоїть тоненька вишня з ягодами червоними, як кров. Хитається, колише, як би хотіла його Досягнути своїми галузками, мов руками, і каже: "Чи пам'ятаєш, як стояв біля мене?.. Не сам... Не сам..."
На жаль, пам'ятав дуже добре, хоч рад був позабути. Обганявся від цих споминів, як від докучливих комах, а
вони летіли на нього, як зів'яле квіття або як листя, зварене першим осіннім морозом.
Тямив її... Мала такі великі сині очі, що дівчата з заздрості називали її вовчицею, а навіть старші не могли знести її зору. То були очі глибокі, як безодня, таємні і загадочні...
Сусідські діти — гонили разом товар, разом ходили до школи, цілу молодість пережили разом. 1 жодному з них навіть через гадку не перейшло, щоби могло бути інакше...
В школі тужив за нею, як за сестрою, а як приїхав додому, то біг до того саду, щоби хоч через пліт побачиш її. "Як ти виросла, Марійко?" — "А який ти великий, Миколо! З тебе вже правдивий панич!" Потім обоє заходилися щирим дитинячим сміхом та змовлялися, що в неділю підуть до лісу на оріхи або до тітки на друге село.
А літа плили!..
Колишні діти виросли, розвинулись. Стрічалися тепер рідше. Хіба в хаті, або в читальні, або...
Ні! Ні! Він цього не тямить. Цього ніколи не було! То все розбурхана уява, незвичайне зворушення — та ніч, повна таємної краси, той зачарований сад... Опер голову об дерево і примкнув очі... Ось він їде останній раз до Львова. Мати й сусіди випроваджують його. Вже рушили коні, вже покотився віз, аж щось торкнуло його, щоби обернувся. Глянув і між деревами в саді побачив лице біле-біле, як стіна, і ті очі страшні, як розпука.
Поїхав...
Потім рішив, що висвятиться безженним... Як і коли? — не знає.
Жінка селянка, попадя хлопка — що казали би люди, що сказав би той новий світ, якого не знав, а боявся...
А до того мати... Був її цілою надією, цілим життям. Рада була знайти для нього хоч би царівну, хоч би королівну. А тут звичайна, проста хлопка. Ні, то був би для неї завеликий удар; рука його не здійнялася би, щоб завдати таку болючу рану своїй старій добрій мамі.
Бився, як муха під скляним дзвоном, а вкінці рішив не женитися. Мати осяде при нім, а він ціле життя посвятить для добра люду.
Сказав собі раз і з тою гадкою зжився, як зживається самовбийник із гадкою про самовбийство.
"Самовбийство? Яке самовбийство?" — питав, відчиняючи очі. 1 в ту хвилину якесь дуже ясне світло вразило його. З сусідської хати бігло воно, як світляна кладка, аж до нього. Розтворив повіки і очі пустив по тій ясній доріжці.
В хаті над колискою сиділа Марійка і співала. Тонкий, дрижачий голос, як шовкова нитка, вився по хаті:
Ой біда ж мені на тій чужині, Що мене муж б'є, та й не жалує, Що мене муж б'є, та й не жалує...
Вибігав із хати і снувався по городі, по саду, довколо нього, по цілим світі...
Завтра буде стискати голови, всім... Може, й вона прийде, може, й на її скроні положить свої дрижачі долоні. Лиш його бідної голови не стисне ніхто. Ніхто! А потім підуть дні за днями, літа за літами, довгі, сірі, одно-образні, дні жертви і праці. Смерть і життя, життя і смерть, і боротьба вічна, невсипуща.
Будуть приходити до нього з жалобами і жалями родичі на дітей, що їх не шанують, жінки на мужів, що їх б'ють і зневажають. Лиш вона не прийде до нього, вона зі всіх може найбідніша...
А він навчатиме, що люди повинні одні других любити і одні другим не творити кривди, бо так навчає Христос. Навчатиме гаряче, щиро, з цілої душі.
І так ціле життя.
Тихо. Лиш деколи зірветься доспілий овоч і впаде деколи перший зів'ялий листок, полетить із тихим шелестом, срібний від місячного світла, як перший сивий волос.
Тихо. Лише з хати біжить ясна смуга і мечем врізується в серце. А по ній, як отруя по мечі, вливаються в душу безнадійні слова пісні.
Ой біда ж мені на тій чужині, Що мене муж б'є, та й не жалує, Що мене муж б'є, та й не жалує.
І так ціле життя.
",^ВДИ?ИВСЯ> вслУхав і чув, що за тим голосом ішов би на край світу.
Ступив крок, два, але довга, чорна одежа здержала його. Заплутався і впав на студену землю. Припав до неї, притулився, як перестрашена дитина до матірньої груді. І здавалося йому, що котиться на нього звисока якась велика і, як світ, важка скала. Чи вдержить її, чи двигне її — Боже?..
Надворі лягла мряка; та їдка і зимна, що спиває з квітів красу.
Крізь неї насилу продиралася пісня:
Ой біда ж мені на тій чужині, Що мене муж б'є, та й не жалує...
*
А в хаті перед образом Пречистої навколішках стояла мати, і заливаючися сльозами радості, дякувала Богові за своє і за синове щастя...