На ній було зображено пень, з-за якого виглядала жахлива зубата потвора. Як пояснив свій задум лис, це був автопортрет.
"Примітивізм, відлуння диких інстинктів,— сказала Сорока, котра була палкою прихильницею абстракціонізму.— Це зараз не модно. Надто грубо. Звичайно, ти не винен, що живеш безвилазно в лісі, але, коли б ти приборкав свої дикі інстинкти, я познайомила б тебе з одним вельми впливовим дресирувальником. У нього на куртці золоті ґудзики. Він навчив би тебе спочатку правил хорошого тону. Без цього не проживеш, навіть у лісі... А згодом..." — Сорока багатообіцяюче закотила очі.
"Я якраз хотів показати відлуння диких інстинктів,— не думаючи ні про що, крім своєї картини, похопився Мацько і, скромно зітхнувши, додав: — Мені здається, що в мені досі жили два лиси. Потім, коли я намалював цю картину, один залишився на папері".
"Оце страховисько,— обурилась Сорока,— здатне хіба роз’ятрити кровожерність наших лісових обивателів. Мистецтво, мистецтво — це сама одухотвореність і краса! До речі, минулого разу я собі отруїла шлунок тельбушками. Може, цих твоїх курей годують не так, як слід. Ти краще б потурбувався про своїх підлеглих, ніж..."
Сорока не доказала своєї фрази. Вона не збиралась втрачати авторитет навіть у такого бездарного художника, як лис.
Одного прекрасного дня Мацько її загриз. Але про це ми розповімо пізніше. Все одно, нема куди квапитись. Як любить говорити наш лис: "Ще встигну до зими".
РОЗДІЛ III,
про те, що краще — бавитися з сусідськими хлопцями чи слухати казочку про фарбованого лиса, а заодно й про те, що всі іграшки коштують грошей
Лялечка крізь сон почув, як його поцілувала мама, але не міг розплющити очей і тільки згодом, коли прокинувся, згадав, що мама поїхала з дядею Володею на море. Але не заплакав, а встав і пішов у своїй піжамці надвір. Не треба було спускатися з четвертого поверху, щоб потрапити на вулицю, коли тобі заманеться. Це дуже подобалось хлопцеві. Він зупинився перед великим кущем з білими квітами, спробував відламати одну гілочку, але гілочка виявилася довгою і гнучкою, ніяк не хотіла піддаватись. Коли Лялечка нарешті відкрутив її, то квітки пом’ялися і зовсім не пахли.
Лялечка наступив на край бляшанки з водою і замочив ногу. В ту ж мить почулося тихе, але настирливе дзижчання. Щось кружляло навколо хлопцевої голови, неухильно наближаючись. "Або муха, або бджола",— вирішив він, але не став придивлятись і втік до хати.
У хаті сичала кухня, заставлена каструлями, а біля столу сидів дід і снідав. Бабці не було. Лялечка бачив тільки дідову спину. Він хвильку постояв на порозі, а тоді тихенько вийшов.
Діда він побоювався. Той любив спати і щоб навколо було тихо. Лялечці, ще коли він приїжджав сюди з мамою, не раз перепадало від діда.
Хлопчик сів на сходах і став чекати бабцю. Довго, ясна річ, він не міг чекати. Пороздивлявшись довкола, Лялечка згадав, що зараз він би міг бавитися у садку з усіма дітьми, і розплакався. Може, бабця поїхала теж на море? Залишила його самого з дідом.
Та тут надійшла звідкись бабця, і малий, все ще схлипуючи, обняв її за шию.
— Дурненький мій, чого ти плачеш? — гладила його бабця.— Ти вже великий хлопчик. П’ять рочків маєш. Ходи, я дам тобі машину, будеш у шофера бавитись. А я тим часом тобі сніданок приготую.
Лялечка неохоче взяв іграшковий автомобіль і разок проїхав з ним подвір’ям. Згодом повернув назад. На третій раз йому це набридло. Він підняв голову і угледів перед собою діда. Той усміхався:
— Молодець, Олежку, молодець! Приїде мама, я їй розкажу, як ти у нас гарно бавився. Ану, давай ще раз!
Лялечка ще разок слухняно проїхав машиною по подвір’ї, обминаючи камінці, як справжній шофер, і, коли хвацько гальмував біля сходів, то уже не бачив дідових ніг. І сам дід кудись зник.
— Фе, який великий, а тримається бабиної спідниці! А в мене такий самий хлопець, як ти, вдома. Хочеш з ним бавитися?
— А він що, хворий, що не пішов у садок? — запитав Лялечка.
— Боже борони! Пек на пек! Здоровий, як огірочок. Цілу миску борщу нині стер за одним махом.
— А-а, то в нього мама поїхала на море!
Сусідка закліпала очима:
— Ви щось розумієте, що він говорить?
— Він вам наговорить! — кахнула рукою бабця.— В місті ходив у садок, то думає, що в селі так само.
— А я думаю, чого він у вас бліденький. А то садок... Ну як, підеш, Олежку, бавитися з моїм?
— Піду. А у вас є собачка?
— Пес? Аякже! Але ти не бійся, він припнутий...
— Та я не боюсь. У мене в садку цілих п’ять собак живе і аж десять котів!
— Господи! —перехрестилася сусідка.— Бідні ж ваші голівоньки.— І посміхнулась до бабці.
Хлопчик взяв її за руку, і вони пішли до хвіртки.
— А ще знаєте, що у нас в садку є? Такий великий-великий трактор. Я одного разу як сів на нього, як поїхав, як розігнався, а потім — бах! — і наїхав на паркан.
— Йой, що ти кажеш?! — перелякалась жінка.— Тебе ж могло скалічити!
— Ні! — хитнув Лялечка головою.— Я як розверну-увся!
На подвір’ї Лялечка побачив двох хлопчиків, котрі бавились у футбол. Один, вищий за Лялечку, він одразу йому сподобався, стояв на одних воротах. Другий, менший, весь час витирав рукавом зашмарканого носа. За ворота правили два камінці. Хлопці по черзі били по м’ячу і кричали.
— Бабо! — зраділо повідомив вищий.— Я забив уже вісім голів!
Побачивши Лялечку, він замовк і став прискіпливо розглядати.
— Ото маєте, хлопці, Олежка. Бавтеся з ним, і щоб мені не бились...
— Та-ра-ба-ра-ба-ра! — викривився услід бабі вищий і додав: — Краба-раба-жаба!
Лялечка несміливо наблизився до нього і сказав:
— А моя мама поїхала на море, а мене привезла сюди. А ви що, не ходите в садок?
— Мо-мо-море, момо-море! — засміявся хлопець. А мій тато возить людей в авто-авто-бу-у-сі!
Він підбіг до м’яча і щосили його копнув. М’яч вдарився об стіну, аж посипалась штукатурка.
— Тікаймо! — крикнув менший і перший кинувся за хату.
— Бачиш! — гордо сказав вищий.— Отож-то!
Він швиденько видерся на яблуню, виліз на сам вершечок і спустився вниз.
— На, бери!
Лялечка взяв одне зелене яблуко, надкусив, але побоявся виплюнути, хоч яблуко було страшенно кисле.
— А в мене є машина! Кузов жовтий, а на ньому червона ракета. Отак натиснеш — і стріляє.
У меншого захоплено спалахнули очі.
— Принеси! — сказав вищий.
— Бабцю, дай мені мою машину! — прибіг захеканий Лялечка додому.
Бабця якраз прала.
— Бався тут, а то хлопці поламають. Мама грошей не має, аби тобі кожного дня купувати машину.
— Дай! — тупнув ногою Лялечка, і очі в нього налились слізьми.
— Он ти який! Не встиг приїхати, а вже командуєш! — строго сказала бабця і облишила прання.— Чекай, я мамі напишу!
— Та-ра-ба-ра-ба-ра! —викривився Лялечка і хотів втекти, але йому за всяку ціну треба було показати машину хлопцям.
Лялечка зітхнув і сів. Бабця мовчала. Він ще трохи посидів і, нарешті, не витерпів:
— Ба, дай... Хлопці не схочуть зі мною бавитися.
— А будеш мені викривлятися?
— Не буду! — чесно пообіцяв хлопчик.
— То бери,— змилувалась бабця. Вона мала повно роботи, і онук хіба їй заважав.
Лялечка радо схопив машину і побіг. Хлопцям машина дуже сподобалась, і вони взялись її ремонтувати, бо одне колесо весь час спадало й машина гальмувала не там, де треба.
Старшого звали Славком, меншого — Михаськом. Якби Лялечку не забрала бабця на обід, то вони б, напевно, відремонтували машину. А так він поніс колесо в руках.
— А що я тобі казала! — вичитувала бабця.
Лялечка сердито мовчав. Він знав, що зараз його заставлять поїсти і покладуть спати.
— А Славко і Михасько теж підуть спати?
— Аякже! — запевнила його бабця.— Поспите і знов підете бавитися.
— А ти розкажеш мені казку?
— Розкажу.
— Яку?
— Про фарбованого лиса. Чув таку?
— Ні,— відказав хлопець.— А я знаю про фарбованого, фарбованого... вовка! Але тобі не розкажу! Краба-раба-жаба!
РОЗДІЛ IV,
суть якого найкраще виражає приказка "Не лізь поперед батька в пекло" і який можна було б назвати: "Ще одна історія про трагедію художника"
Лис настільки захопився малярством, що пропустив повз вуха мудру пораду Сороки. Безперечно, плітки про хитру лисячу натуру не повинні були стосуватись найгеніальнішого з лисів. Мацько щиро вболівав за своїх братів і сестер, за весь лисячий рід, котрий ганебно деградував, потроху миршавів, розтрачуючи сили на мізерну боротьбу за існування. Наш лис не хотів брати на себе надто великої відповідальності, вважаючи метою кожного художника — пробудити зачерствілі серця благородним і разом з тим безжальним своїм мистецтвом.
А поки що лис марив майбутніми картинами. Вони йому снились, вони його переслідували на кожному кроці. За короткий час він написав десяток картин на теми лісового життя і цивілізації, наступ якої він не міг не відчути, хоч жив у заповіднику. Але цей заповідник був якраз конкретним витвором цивілізації, бо спричиняв застій, духовний і фізичний. Мацьку не вистачало свободи. Він за день міг оббігати весь ліс, і на цьому все кінчалось. Далі була, межа. Лисів племінник трагічно загинув, коли поліз туди, куди не слід. Його осліпили фарами на дорозі, а потім задавили машиною якісь браконьєри. А зайді? У тих були довгі ноги, але закороткий розум. Вони завжди вибігали пастися на поле, ніби в лісі мало було різного коріння й трави, і частенько потрапляли в людські руки. Якби Мацько не був віртуозом у ловінні курей, його б теж спіткала така доля.
Але ж до чого нудно було в цьому лісі, такому безпечному і малому, де всі всіх знали, де навіть найменшу подію довго й нудно розжовували і в кожній непересічній особистості вважали загрозу цілому лісу, де тільки їли, спали й плодились, від чого ставало все тісніше! Коли влітку цілими днями лили дощі, вода виповнювала маленьке озерце, і воно розливалось довкола, чорна брудна вода аж хлюпала під лапами і заливала нори. Це були найсумніші дні в житті лиса. Його опановувала депресія. Він лежав у норі й похмуро чекав. Рано чи пізно сонце з’являлось, але чекати було нестерпно. Якби хтось навідався у цей час до Мацька, то, напевно, прийняв би його за божевільного. Раз у раз лис зітхав і бурмотів простудженим хрипким голосом: "Сонце все-таки зійде..." І знову, зітхнувши, важко повторював: "Сонце мусить зійти. Ще не було такого, щоб ціле літо лили дощі.