Бо таке чудо не завжди побачиш.
Цвів кактус усього три дні. І в ці дні на вулиці навпроти розчиненого вікна, з якого він виднівся, зупинялися перехожі і подовгу стояли, розглядаючи незвичайні квіти.
Побачила кактус і наша сусідка. Вона одразу впізнала його і прибігла до мами.
— Лідо, Лідо, давай я його продам! Запевняю: добрі гроші матимемо…
Але мама лише посміхнулася і нічого їй не відповіла…
Тепер розповім про цукерки.
Минулого року в день Восьмого березня сталося так, що тато в цей час був у Москві на нараді передовиків. Він надіслав мамі і Оксані привітальну телеграму і передав знайомим залізничником подарунок — велику коробку цукерок "Пташине молоко".
Я теж не забув привітати маму і Оксану. Не пообідав двічі в шкільній їдальні і на заощаджені гроші купив їм по букетику пролісків.
Коли повечеряли, мама поставила на стіл дві пляшки лимонаду і коробку з цукерками.
— Покуштуйте, — сказала, — таких ви ще не куштували.
Ми, як покуштували, то відразу зрозуміли, що на світі нічого немає смачнішого за цукерки "Пташине молоко". Аж прицмокували від насолоди.
Мама була задоволена, що цукерки так сподобалися нам. Але сама чомусь їх не їла. Взяла одну — і все. Ми запитали — чому?
— Не люблю солодкого, — махнула рукою. — Самі їжте.
Ми здивувалися: як це так, що вона не любить солодкого? Досі за нею такого не помічали. Торт, морозиво, тістечка, усяке варення і повидло також солодкі, а мама їх любить. І від цукерок раніше ніколи не відмовлялася, а тепер, бач, не хоче…
Коли тато приїхав з Москви, мама саме була на роботі. Він побачив на столі порожню коробку від цукерок і запитав:
— Ну як, смачні?
— Дуже смачні, — похвалили ми.
— А мамі не сподобалися, — додала Оксана.
— Не сподобалися? — здивувався тато.
— Угу, — підтвердив я. — Бо не любить солодкого.
— Це вона сама сказала вам таке?
— Сама.
— І ви, звичайно, удвох поїли всі цукерки?
— Удвох.
— Тоді все ясно, — посміхнувся тато.
— Що "ясно"? — не зрозуміли ми.
— Ну те, чому вони їй не сподобалися.
— А чому, чому?
— Є така народна примовка: мати сама не з'їсть — дітям віддасть. Отож і ваша мати: побачила, що вам дуже подобаються цукерки, й не стала їсти. Ви ж, молодці, раді старатися… Насправді вона любить цукерки, і найбільше, я це знаю, оці, — постукав тато рукою по порожній коробці "Пташиного молока".
Лише тоді ми зрозуміли, чому мама не хотіла їсти цукерки.
Я дав собі слово і неодмінно дотримаю його: коли виросту, працюватиму, буду часто-часто купувати мамі всякі солодощі і найперше цукерки "Пташине молоко".
ОКСАНА,
як ви уже знаєте, моя молодша сестра. Може, в когось із вас, хто має менших за себе сестер чи братів, і не так ведеться, а мені, признаюся, Оксана завдає чимало, ох, і чимало клопоту!
Кожного дня, крім суботи і неділі, вранці треба відводити її до дитячого садка, увечері забирати звідти. Потім, якщо ні мами, ні тата немає вдома, нагодувати, покласти спати. А це не просто зробити, бо вона така вереда, яких світ не знає. А ще Оксана вимагає, щоб я з нею весь час бавився, читав їй казки або розповідав цікаві історії. І нічого не вдієш — доводиться…
І хіба тільки це? Багато всяких від неї прикрощів.
Ось якось у неділю ми з хлопцями і дівчатами зібралися пограти у хованки, або як у нас, в Києві, кажуть, у "Панаса". Чули, мабуть, про таку гру, а може, й самі в неї гралися? Ну, це коли комусь одному зав'язують хусткою чи рушником очі, кілька разів обкручують, щоб той забувся і не вгадав, де яка стіна, де двері, де вікна, а потім питають:
"Як звати?"
"Панас".
"Що любиш?"
"Квас".
"Панас, Панас, лови нас!"
Усі розбігаються, хто куди, ховаються, нишкнуть, а "Панас" ходить по кімнаті з простягнутими руками, мацає все довкола себе, намагаючись зловити когось.
Підказувати "Панасові" можна лише в двох випадках. Це якщо він із зав'язаними очима може на щось наткнутися і зробити шкоду, ну, наприклад, перекинути вазон із квітами чи розбити якийсь посуд. Тоді його застерігають вигуком:
"Вогонь!"
І ще, коли "Панас" до когось наблизиться і може його зловити, то кричать:
"Масло!"
Дуже цікава й захоплююча гра — хованки!
Та я не про це хотів сказати. Хочу розповісти про Оксану, яка вона вередуха…
Отож, як ми гралися в хованки, Оксана спочатку сиділа на дивані й лише спостерігала за грою. Коли "Панас" хапав когось і вигукував: "Цур за мене!", вона аж заходилася від реготу, дригала ногами, плескала в долоні. Так їй було весело й цікаво.
Але потім і Оксані закортіло погратися з нами.
— Ти ще мала для такої гри, — сказав я.
— А от і не мала, — заперечила вона. — Я вже в підготовчій групі!
— Ну й що, як у підготовчій? Все одно мала, бо дошкільня! Сиди й дивись!
— Не хочу дивитись, хочу гратися!
— То грайся з ляльками, а нам не заважай.
Оксана образилась. Закопилила губу, насупилась, заблимала очима — ось-ось заплаче.
— Ромо, нехай… Нехай з нами грається, — заступилися за неї дівчата.
І я дозволив:
— Ну, гаразд, іди вже, йди, комиза…
Оксана витерла кулаком вологі очі, сповзла з дивана, — рада-рада, що її прийняли в гру.
Тоді саме мені випало бути "Панасом". Я добре знаю, як треба гратися в хованки. Коли вигукнуть: "Панас, Панас, лови нас!", не поспішав одразу кидатися ловити. Спершу трохи постою, послухаю, вчую десь шепіт, сміх або шурхіт, виставлю руки і йду туди. І неодмінно когось піймаю. Якщо ж ховаюся, то заздалегідь примічу собі надійне місце. Тільки крикнуть: "Лови!", я — шмиг! — сховаюся там і навіть дихати перестаю.
Оксана ж, дарма що спритна й метка, ховатися ще не вміла. Вибрала собі таке місце, яке уже всі знали, в кутку за шафою.
Що, дивуєтесь, як я довідався про це? Хе-хе!.. Дуже просто… За правилами гри "Панасові" очі треба зав'язувати так, щоб він зовсім нічого не бачив. Але я завжди хитрую: то не складу хустку в кілька разів, і вона просвічується, то ледь-ледь зсуну її і підглядаю. То ще якось умудряюся піддивитися… Тепер зрозуміло?
Правда, я вирішив не ловити Оксану й умисне обминав те місце, де вона ховалася.
Проте ненароком Оксана попалася-таки до рук. Зопалу не розпізнав її, вигукнув:
— Цур за мене! — і зняв хустку.
Вглядів, кого зловив, хотів назад натягнути пов'язку, та Оксана як заверещить:
— Я "Панас"! Я "Панас"!
Нічого не вдієш, довелося погодитись.
Пов'язав я їй очі хусткою так, щоб видно було крізь неї. Швидше, думаю, когось зловить, тоді буде в нас ІНШИЙ "Панас", і знову почнеться справжня гра.
Аж ні!
— Я все бачу! — сказала Оксана.
— Мовчи! — шепнув їй на вухо. — Тобі ж краще!
— Не хочу краще! — вперлася вона. — Як собі, так і мені зав'язуй!
"Хе, дурне козеня, — "як собі"! — подумав я. — Знала б, як собі пов'язую, не казала б такого…"
— Не вередуй! — злегка штовхнув під бік Оксану. — Давай буду крутити.
— Не треба мене крутити! — зірвала вона з очей хустку. — Це нечесно! Перев'яжи!
— Нечесно?.. — ледве видушив я, бо мене ніби в жар кинуло, так стало раптом соромно.
Глянув на хлопців, на дівчат — вони стоять, слухають і, мабуть, нічогісінько не розуміють, що між нами скоїлось.
— І нецікаво, — докинула Оксана.
— Авжеж, авжеж, нецікаво, — одразу погодився, щоб припинити суперечку.
Вихопив у сестри хустку, склав учетверо й міцно пов'язав очі.
— Ну, а тепер видно?
— Ні, не видно. Нічого не видно. Крути!
Я обкрутив її кілька разів, і ми розбіглися по кімнаті.
Цього разу я не шукав безпечного місця і незабаром навмисне дав себе зловити Оксані. Вона, звичайно, про те не здогадалася, стрибала з радощів, плескала в долоні, вигукувала:
— А що, піймався?! Піймався!..
Коли пов'язували очі мені, Оксана пильно стежила, щоб хустку склали вчетверо й міцно затягнули. Та я вже й не опинався, бо так гратися — по-справжньому, без обману — звичайно, цікавіше…
Тільки не подумайте, що лише мені одному багато клопоту з Оксаною. Мамі й татові теж перепадає.
Ось, наприклад, недавно, як Оксана змокла на дощі й застудилася, мама купила їй в універмазі
ДОЩОВИК
Оксані він дуже сподобався. Червоний, з відлогою, зручними кишеньками й легкий-легкий. Навіть знімати його не хотіла після примірки.
Але мама сказала:
— Ну куди це годиться — іти в сонячну погоду в дощовику? Як буде дощ, тоді й одягнеш. Чи, може, ти ще й гумові чобітки взуєш?..
— Ні, — покрутила головою Оксана.
— Отож. Знімай швиденько! Бо горобці й ті сміятимуться.
Що горобці можуть сміятися, Оксана, звичайно, не повірила. Ще ніколи такого не бачила. А що зараз не слід ходити в дощовику, то, певно, мама вірно каже. І вона зняла його.
Вийшли на вулицю.
— Мамо, так це правда, що він зовсім не промокає? — допитувалася Оксана.
— Ні, не промокає.
— І в садочок мені можна його одягнути?
— Звичайно, можна, коли дощ.
Оксана задоволено усміхнулася, міцніше притисла до грудей пакунок.
Ждала вона дощу день, ждала другий, а він не йде. Вранці, прокинувшись, бігла до вікна поглянути, — яка погода?
А воно сонячно й сонячно.
— А чого він не йде? — журилася Оксана.
— Хто не йде? — не зрозуміла мама.
— Дощ.
— Навіщо він тобі?
— Ну, щоб дощовик одягнути.
— Яка ж ти в мене дурненька, — усміхнулася мама. — Підожди, ось настане осінь, він тобі ще й набридне.
— От і не набридне! — запевнила Оксана.
Якось увечері вона залишилася сама вдома. Я гуляв у дворі, тато був в інституті, маму покликали до сусідів — хтось там захворів.
Оксана повкладала своїх ляльок і сама хотіла лягти. Пішла у ванну кімнату помити руки. А там аж гри блискучі красиві крани. Один для холодної води, другий для гарячої, третій для душу. Оксані потрібна була холодна вода. Але який саме кран треба відкрутити, щоб потекла холодна, вона забула.
Нахилилась, крутнула середній — не тече, крутнула ще один: її так і облило душем.
Вона переодягла інше плаття й почала дивитися, як із дірчатої лійки дзюркотить вода. І раптом таке вигадала, що з радощів аж підстрибнула.
Побігла в кімнату, дістала із шафи дощовик, одягнула його та й знову до ванної кімнати. Потім трохи подумала, повернулася, взула ще й гумові чобітки. Залізла у ванну, стала під душ.
Вода пружними струмками вдарила, залопотіла по дощовику. Ну, точнісінько тобі справжній дощ! На радощах Оксана заспівала:
Дощику, дощику, припусти
на дідові капусти,
на бабині дині,
щоб їх не їли свині…
Дощовик, виявилося, таки справді не промокає. Весь одяг і голова під ним були сухі-сухісінькі.