А водночас і застерігав:
— Пильнуй тільки, аби він не ошукав тебе.
— Та ні, гість наче добрий. Вклонився мені навіть.
— А-а, від того шапка в нього не спала з голови. Всі вони в ноги кланяються, а за п’яти кусають…
Позаду дибала заплакана мати й стиха крізь сльози промовляла заклинання на дорогу:
— Бути ж тобі сильним та дужим і вдень, і в поденні, і вночі, й опівночі. Убережіть його, добрі духи, від сили вражої, від смерті наглої, від горя й лиха навісного. Убережіть на воді від утоплення, в огні від згоряння. Та не забути ж тобі, моя дитино, й нашу любов ласкаву, і наш хліб солодкий, і наше вогнище тепле. Повернутися тобі в отчину рідну, вдарити їй чолом тричі по три, припасти до сирої землі-матінки. І нехай моє слово буде дужче за воду, вище за гори, міцніше за камінь. І хто навіть у лузі всю траву випасе й не подавиться, а з моря всю воду вип’є й не захлинеться, і той нехай не здолає мого закляття…
Векша також був засмучений. Спершу зрадів, що гість його найняв, а тепер, покидаючи домівку, зажурився. Це ж не на день, не на два він помандрує. Та все між чужими людьми, в чужій стороні. До того ж — каже отець — не всі й повертаються з походу… А як вони, старі, житимуть без нього, хто їх догляне?.. Чи не погарячився, згодившись пливти так далеко й так надовго? Що, коли взяти й відмовитись, сказати бородатому: "Передумав, гостю, прости, не можу кидати матері й отця самих, недужі вони!" Адже за це той нічого лихого їм не зробить… Е ні, раз уже зладналися, треба пливти. Та й як вони тоді знову придбають те, що втратили? Сам призвів до цієї напасті, тож самому треба й викручуватись. Аби стримався був, не кинувсь на тіуна, то, може, й не пограбували б так…
На моріжку побіля самої води палало яскраве живе вогнище[5]. Молодики й дівчата, узявшись за руки, водили навколо нього танок, співаючи веснянки. Клично лунали в надвечір’ї голоси, заглушаючи тьохкання й свист солов’їв за річкою.
Благослови, мати,
Весну закликати!
Весну закликати,
Зиму проводжати!
Радуйтесь, ліси,
Радуйтесь, зелені,
До вас весна прийшла
Свої дари принесла!..
Вгледіли Векшу друзі — підбігли, розпитують, як та що, чи надовго помандрує, чи не візьме гість іще кого собі в помічники. Заздрять йому, бо, звісно, кожному з них хотілося побачити ті казкові заморські землі.
Потім утворили знову коло, затягли в нього і Векшу, почали нову співанку:
Хвалилася берізонька перед дубочком,
Перед дубочком своєю вродою:
"Що на мені кора та біленькая,
Що на мені листя та широкеє,
Що на мені гілля та високеє".
Ой Див, Ладо, широкеє,
Ой Див, Ладо високеє!
Обізвався з гаю зелений дубочок:
"Ой не хвались, та берізонько,
Не ти свою кору та білила,
Не ти своє листя та широчила,
Не ти своє гілля та височила".
Ой Див, Ладо, білила,
Ой Див, Ладо, широчила!
"Вибілило кору Даждьбог-сонечко,
Широчив листя Стрибог-вітер,
Височив гілля та дрібен дощик".
Ой Див, Ладо, вітер,
Ой Див, Ладо, дощик!..
Розрум’янився Векша в танку, чуб скуйовдився, усмішка заграла на вустах, де й поділась жура недавня, прощальна. З обох боків — дівчата-веселухи. Уквітчані вінками з рясту та барвінку голови їхні то схиляються соромливо до його плечей, то відкидаються назад. Довгі сорочки вибілені, помережані, мають, мигтять вогненним одсвітом.
А тим часом Куделя уже очікував Векшу біля човна, — нетерпілося якнайшвидше вирушити додому. Він раніше, ніж сподівався, обійшов селище.
Зуміли-таки деякі ловці приховати від зажерливих тіунів і для себе трохи хутра. Тепер воно дісталося гостеві.
Послав опецькуватого молодика, свого челядника Путяту, виглянути. Той збіг на прибережний пагорб, довго мружився, дивився в бік селища.
— Не видно, — сказав, повернувшись. — Хіба, може, он там, де вогнище?..
Гість ще трохи пождав, далі поправив на голові шапку, яка весь час зсувалася йому на лице, обсмикнув кабот і рішуче подався на моріг. Уже віддалившись, гукнув сердито челядникові:
— Ти ж гляди, щоб течія човен не знесла!
— Не знесе — я сяду в нього.
"Еге ж, тут-таки він", — ще здаля побачив гість у колі високого Векшу.
Підступив до гурту, смикнув молодика за рукав, мовив докірливо:
— Пора, пора в дорогу, вже скоро й небо визоріє…
Векша підхопив на горбку свитку, востаннє поцілував отцю і матері руки, вклонився товариству, переплигнув ще раз через вогнище, щоб відігнати від себе все лихе, якщо воно до нього причепилося, і рушив слідом за гостем.
— Не барися ж, повертайся скоріше, — наказував отець.
— Бережи себе, дитино моя, — просила мати, витираючи сльози.
— Дивися, дівчат наших не сироти! — гукали жартома йому хлопці.
— Та чужачки не приводь! — і собі кидали навздогін дівчата.
КИЇВ
У Тетереві вже спадали весняні води. Ще недавно вони заливали луки й болота, вирували на заворотах. Зараз же то тут, то там виступали острівці, вибродили на сухе товстоногі кучеряві верби-жалібниці та стрункі явори, на нижнє гілля яких начіплялися жмути зчорнілої торішньої осоки та довгих потрощених стебел очерету. Вгамовувалась і примхлива течія.
Гостеві, певно, неоднораз доводилося плавати Тетеревом, він знав кожне селище, кожну весь[6] побіля річки. Навіть тоді, коли тих і не видно було, вказував на берег: "Отам, за ліском, Порубичі. Тут, під горою, Яружичі…"
Векша все питав його, чи скоро вони випливуть у Дніпро. Гість обіцяв: "Скоро, скоро", а насправді дісталися до нього лише опівночі.
Це сталося трохи несподівано для Векші. Він у той час так був задумався, замріявся, що аж очі приплющив. Коли ж відчув, як течія крутнула човном, а весло почало заносити, і розплющив очі, то довбанка вже стрімко мчала попід правим, повитим сутінками берегом широкої річки. Лівого зовсім не було видно.
— Ось ми й на Славутичі, — повідомив гість, хоч міг цього й не казати — Векша й сам одразу догадався про те.
"Леле, який же він могутній, який гарний, цей Дніпро!.." — захоплено роздивлявся довкола Векша.
Минуло небагато часу, як небо почало світліти, а зорі на ньому блякнути.
Зіпершись на стернове весло, Куделя підвівся й погукав до зустрічних рибалок, чи не чули вони, з яких земель уже пропливли гості на Київ.
Рибалки відказали: новгородяни пройшли чотири дні тому, любечани й смоленці раніше.
— А чернігівці? — запитав гість.
Про чернігівців рибалки не відали — адже ті пливуть Десною, а Десна вливається в Дніпро під самим Києвом, хіба того не знає Куделя. Вісті занепокоїли гостя.
— І треба ж було так гаятися! — вголос дорікав собі. — Недарма кажуть: хочеш вівцю стригти, випередь вовка. Те й вийшло. Все забрали тіуни загребущі. Скільки-то часу довелося потратити, поки роздобув хутро. А тепер ще, може, і в похід запізниться.
Цього року Куделя трохи запізно вирушив з дому — хвороба синова затримала. Княжі та боярські люди вже встигли зібрати з смердів данину, та й інші гості побували в ловців. А після них звісно яка міньба! Тож Куделя й забарився на своєму промислі.
"Невже мені не пощастить побачити тієї Греччини?" — журився й собі Векша.
Старався, гріб, мало не виштовхував човна з води, ніби тим міг зарадити своїй невдачі. Вайлакуватий Путята ледве встигав за ним махати веслом, аж упрів, бідолаха. Зате Куделю, видно пробирала ранкова прохолода. Він мерзлякувато смикав плечима, кутався в теплий кабот.
Після сніданку гість, схилившись на в’язанки хутра, сам покуняв трохи, потім дозволив подрімати й Векші та Путяті.
Пливли цілий день і ще одну ніч.
Векша, хоч уже й притомився добряче, весь час підсобляв дужій дніпровій течії нести човна, вперто загрібав веслом. Не зважав навіть на те, що Путята вороже косував на нього, а то й штовхав тихцем ліктем у бік, мовляв, угамуйся, сам спочинь і мені дай передихнути.
— Можна не гнати, встигнемо, — повеселів гість, довідавшись на світанку під Вишгородом[7], що похід чернігівців з Десни пройшов учора.
Невдовзі розвиднілось.
Векша мовчки гріб, не зводячи очей з млосного вранішнього обрію, де повноводний Дніпро єднався з безмежжям неба, Дніпро, який вільно й просторо плинув до самого Руського моря[8]. А там, за тим морем, квітла й казкова Греччина.
— Дивись, — показав гість Векші праворуч на високі пагорби, — ото біля діброви наш Киш. Ось звернемо в Почай-річку — і вже дома.
— Хиж скільки!.. — дивувався молодик. — І всі на видноті…
— Землі Руській немає чого від світу ховатися, — мовив гість з погордою. — її ворота завжди відчинені навстіж для тих, хто без меча до неї йде… Навіть далекі варяги[9] заходять у Київ, подорожуючи в Греччину. А дехто з них уже й осів у нас, слугує князеві в дружині.
— З рибальства, мабуть, люди живуть? — помітив Векша довгу низку човнів і розвішані сітки на узбережжі.
Куделя посміхнувся.
— Сама риба не смачна, молодче… Хто з рибальства, хто з ратайства, а більше з ремесел і торгу. Цього ось, — підняв торбину, в якій брязнули вироби київських умільців, — у воді не піймаєш, на ниві не засієш і на ловах не добудеш. І хіба тільки це!.. А узороччя[10] всяке хитромудре чужинське, а паволока[11], а прянощі — вони не гриби, в бору не ростуть. Треба їх здалека привозити.
Повернули в тиху, але повноводну річку, яка текла попід самісіньким городом і вливалася в Дніпро.
З-за далекої пущі, що темніла ген-ген по той бік ріки, несміливо визирнуло невиспане сонце. Позолотивши стрімкі дерев’яні вежі на горі, сивуватий дим, що вився над житлами, високі щогли на лодіях побіля берегів, воно вмилося прохолодною ранковою росою, витерло свій рум’яний вид пухнастою хмариною, що звисла над обрієм, побадьоріло й полинуло квапливо на невидимих крилах усе вгору й угору.
Враз ожили київські причали. На березі заворушився люд, розквітли на лодіях вибілені дощами й сонцем кропив’яні вітрила, загрюкали весла, залунали гучні оклики-накази кормчих.
Угледівши в натовпі блідолицього худого молодика, який махав до них руками, гість велів веслярам причалювати до нього.
Тільки-но ткнулися в берег, молодик ухопив човна за довгий ланцюг і витяг на пісок.
— Ну, як ти, синку? — запитав гість, виходячи з човна. — Більше не хворів?
— Ні, — усміхнувся молодик.
— Усі живі-здорові?
— Живі, — відрік, зацікавлено розглядаючи Векшу. — Вас уже виглядаємо.
— Наші коли відбувають?
— Через два дні.
— Гаразд. Беріть поклажу!
Векша звалив собі на плечі мало не все хутро, яке було в човні, й рушив слідом за гостем та його сином.