Вона блищала на сонці і мчала по кризі, обминаючи тороси. Ген-ген поза тією істотою посеред протоки чорнів натовп якихось інших істот. Їх зібралось там сила. Вони теж поспішали до острова.
— Що ви бачите? — спитав сліпий.
— О горе! — загукав старий.— Із суходолу йде наша загибель.
Крикнувши це, Ілавірнік кинувся навтіки, залишивши сліпого й Навалук.
— Брате,— промовила дівчинка,— страшний звір наближається до острова. Що будемо робити?
— Оборонятись! — відповів сліпий.— Дай мені мій спис. А сама тікай, сховайся.
Ні, брате, я не залишу тебе самого. Бери спис, а я візьму лук.
Дівчинка подала братові спис з наконечником із моржевого ікла, а сама, взявши лук, сіла біля братових ніг. Вона уважно стежила за тим, що робилось на кризі, і розповідала про все Овайюакові.
— Наші мисливці тікають. Вони залишили свою здобич на кризі і біжать до острова. Звір наближається. Який він чудний! Він нагадує мені велетенські нарти. Нарти, що біжать самі, без собак.
Дівчина замовкла. Вона звела очі на обличчя сліпого. Овайюак наморщив чоло, наче щось пригадував.
— Навалук, ти пам'ятаєш, що говорила та дівчина Анка? Вона казала про нарти, що прибіжать на острів без собак. Може, це не звір, а справді ті нарти.
Навалук мовчала й пильно дивилась, що діється на кризі. Лише пізніше знов вона почала розповідати.
— Твоя правда, Овайюак. Звір наздогнав двох мисливців. Вони упали на кригу, і звір зупинився. З цього звіра вийшла людина і підвела мисливців. Це не звір, а справді нарти, що біжать без собак. Вже інші мисливці зрозуміли це і перестали тікати.
Навалук знов помовчала. Сліпий чекав, коли вона продовжуватиме оповідання.
— Але ті чорні звірі, що йдуть із суходолу, то справжні ж звірі. Їх багато. У них чотири ноги, а на голові роги, такі самі, як висять в Ілавірніковій яранзі. А за ними йдуть люди.
Сестро, то, мабуть, звірі, що звуться оленями,— відказав сліпий.— Мені розповідав дід, що на суходолі є такі звірі, як ти розказуєш. Вони їдять мох. Люди пасуть їх. З їх хутра роблять одяг і взуття. Їхнє м'ясо їдять. їхнє молоко п'ють. їх запрягають у нарти замість собак. Щасливий той, хто має багато оленів.
БАЙДАРКА — ПЕРЕМОЖНИЦЯ КРИГИ
В глибині острова, поміж горбами, паслись олені. Міцно б'ючи копитами, викопували вони з-під снігу мох. Чукчі-пастухи доглядали їх. Кілька ескімосів пристали до чукчів і навчались ходити за оленями.
На тому самому горбі, як і вчора, сидів Овайюак. Сестра не залишила сліпого. Вона розповідала йому про події останнього дня.
— На нартах, що бігають без собак і ричать, наче звір, приїхала Анка — дівчина моря. Ті нарти називаються аеросани. Вона сказала, що олені будуть наші. їх прислали нам люди, що носять червоні зорі на грудях і шапках. У нартах вона привезла рушниці, щоб з них стріляти моржів, нерп і ведмедів. Ти чуєш постріли? То наші мисливці вчаться стріляти з рушниць. Але раді — не всі. Старий Ілавірнік ходить похмурий і віщує всім біду. Та ось він іде сюди. Овайюак, я боюсь його. Скажи, щоб він ішов геть.
До них наблизився Ілавірнік. Похмуро дивився він навкруги. З люттю в голосі закричав він Овайюакові:
— Чому ти ще не вмер? Чому Навалук не задушила тебе ременем? Ти збільшуєш нещастя, що їх віщували крила рожевої чайки.
— Я не задушу Овайюака. Він буде жити. Я буду його годувати,— відповіла Навалук, заступивши брата.
— У-у, нікчемне дівча. Я примушу тебе виконати твій обов'язок!
Ілавірнік стиснув дівчинці руки.
— О, Овайюак, скажи йому йти геть! — закричала дівчина.
Сліпий мовчав. Він думав, чи слід йому жити, коли він не може працювати. Адже він тягар для всіх, особливо для любої сестри.
Та враз Ілавірнік випустив руки Навалук і скулився наче побитий пес.
На горб сходила Анка. Ілавірнік, побачивши її, почав одходити далі від дівчини і сліпого.
— Овайюак,— звернулась до брата Навалук,— з моря до нашого острова підходить велика байдарка. Вона йде просто через кригу. Ця байдарка така велика, що всі наші байдарки з моржевих шкур вмістяться в ній. Великий димар здіймається над байдаркою 3 того димаря йде вгору чорна туча диму Під байдаркою ламається крига і наче тоне в глибині моря.
— Ця байдарка,— промовила Анка,— зветься криголам.
А потім, здивована нерухомістю Овайюака, спитала
— Що з тобою, чого ти мовчиш?
— Він сліпий,— відповіла Навалук.
НОВІ ЯРАНГИ
— Де Мамаюк? — питали ескімоси Анку.
На це питання Анка лише загадково посміхнулась і не відповідала.
Тим часом надійшло літо. Сонце кружляло по небу навколо острова і навіть на ніч не ховалось за обрій. Стояв полярний день.
На горбах острова танули сніги й виступав новий мох та подекуди травичка. В морі послабішала крига У величезних прогалинах чистої води з'явилось багато морського звіра.
Криголам усе ще стояв біля острова. Люди з криголама вивозили вантажі на берег.
Навалук розповідала Овайюакові:
— На березі будують нові яранги. Це дуже великі яранги. Вони всі з товстого дерева. Дах укривають тонкими, але дуже твердими шкурами, що їх називають бляхою. Дерево збивають гострими і твердими кістками, що їх називають цвяхами. У вікна вставляють прозорі крижинки. їх можна помацати, але вони невидимі, як повітря. Ці крижинки не тануть навіть на вогні. Їх називають склом
— Навалук, я хочу піти до тих яранг,— попросив сліпий.
Дівчинка повела його на берег, де чулись голоси багатьох людей, цюкання сокир і вищання пилок.
Овайюак навпомацки обійшов першу ярангу, до якої його підвела поводатарка.
Він гладив руками дерев'яні стовпи, дошки, залізні клямки, скло.
Люди, що ставили ті будинки, дали сліпому помацати сокири, пилки та свердла.
Овайюак ходив, спираючись на свій спис. Він узяв рукою гострий кінчик свердла і сказав:
— Коли б моєму списові такий наконечник, жоден морж, жоден ведмідь не мали б порятунку. ї коли б мені очі! Адже сили в моїх руках вистачить.
У руки йому попався залізний прут, і, щоб показати свою силу, він зламав його.
— Яка велика сила у цього сліпого! — промовили з гурту.
— Що буде в цих ярангах? — спитав Овайюак.
В цей час підійшла Анка і відповіла йому:
— В одній буде факторія. Там за хутра, шкури і сало звірів можна буде виміняти рушниці, одежу, ножі, харч. У другій буде школа. Там будуть учити дітей. У третій ми влаштуємо лікарню. Там будуть лікувати хворих та поранених. А що буде в четвертій, дізнаєтесь тоді, коли побачите світло серед ночі. Вежа, що будується біля четвертої яранги, дасть те світло.
— Мені здається,— промовив Овайюак,— що старий Ілавірнік помиляється. Крила рожевої чайки, здається, принесли нещастя лише мені. Я сліпий і мушу вмерти.
— Ні, брате! Ти не вмреш,— сказала Навалук.
ПТАХ НАД ПТАХАМИ
Найбільшу увагу ескімосів привернула вежа. Високим шпилем здіймалась вона над горбом. Зверху на вежі були начіплені бляшані крила. Коли дув вітер, вони починали крутитись.
Будівництво яранг та цієї вежі забрало чимало часу. Вже сонце почало заходити. Вже байдарка-криголам залишила острів. Вже посилювались морози. Починалася зима. Одного дня над морем знов зустрілись Овайюак, Навалук та Ілавірнік. Знов старий дід почав намовляти Овайюака померти. Знов Навалук боронила брата.
І так само, як навесні, їхню розмову перервало якесь гудіння.
— Певно, наближаються нарти, що бігають самі,— обізвалася Навалук і стала шукати очима на кризі аеросани. Але скільки не дивилась, нічого не знаходила.
А гудіння посилювалось, голоснішало.
Ілавірнік теж нічого не побачив на кризі. Але він звернув увагу на обличчя сліпого. Овайюак підвів голову вгору й наче вдивлявся в небо.
Старий ескімос і дівчина теж глянули в небо. Високо у повітрі вони побачили...
Вони не знали, як назвати те, що бачили. Ніколи так не дивувалась Навалук. Ніколи так не лаявся і Ілавірнік.
— Сестро, чому ти мовчиш? — промовив Овайюак. Він хотів, щоб Навалук розповіла йому, що вона бачить.
— Високо у повітрі,— почала дівчина,— летить птах. Це бринить його голос. Проти цього птаха чайки — наче миші проти ведмедя. Це птах над птахами. Він іще не зробив жодного помаху крилами, але з надзвичайною швидкістю наближається до острова. Він наблизився до берега. Здіймається ще вище. Кружляє над островом. З яранг вибігають люди. З прапором вийшла Анка. Вона наче зустрічає цього птаха помахом прапора. Перед птахом злякано розлітаються кайри і чайки.
— Скільки горя! Скільки біди! — репетував Ілавірнік.
Стиснувши руками голову, він побіг берегом геть од яранг. Він наче хотів заховатись од велетенського птаха.
А птах усе гудів.
Навалук продовжувала оповідати:
— Птах знижується. Ще одне коло. Ось він торкнувся землі. Побіг, повернув до Анки й зупинився. О брате, з цього птаха сходять люди. Цей птах возить людей.
— Що ж то за люди? — схвильовано питав сліпий.
— Один, два. Це чоловіки. Жінка одна, друга. Знов чоловіки. Знов...— дівчина на мить запнулась,— ще жінка. Вона мені нага...
— Що ти кажеш?
— Нічого. То мені показалось. Біля птаха збираються наші люди. Анка щось промовляє. Підемо, брате, туди.
— Ні,— відмовився сліпий,— ми підемо туди потім.
Він присів на уламок дерева та про щось задумався.
НАЙБІЛЬШЕ ЧУДО АНКИ
Птаха над птахами Анна назвала одним словом: літак.
Він залишив людей на острові і другого дня полетів назад. Двоє з тих людей оселились у яранзі, яку вони звали лікарнею. Решта — в інших ярангах.
Якось Анка одвідала сліпого і його маленьку сестру саме тоді, коли у них був Ілавірнік. Дико блискотіли очі старого. Він знов умовляв Овайюака умерти.
— Тоді знов буде щастя на острові,— запевняв він.
— Овайюак,— сказала Анка різко,— не слухай старого нерозумного діда. Ходім зі мною до лікарні. Там подивляться твої очі.
— Овайюак, не йди з цією дівчиною! — грізно закричав Ілавірнік.
Але сліпий не слухав його. Він сказав:
— Тепер ти навіть смертю не злякаєш мене.
Овайюак пішов за Анкою.
Кілька днів залишався Овайюак у лікарні. Навалук залишилася біля його ліжка.
Сліпого скупали у теплій воді.
Раніш Овайюак ніколи не купався, бо біля острова море завжди холодне, а лазень у ескімосів нема. І дивно, приємно почув себе Овайюак у лікарні. Навалук мовчки раділа.
Іноді до них приходила Анка. Вона розповідала про людей з зірками на грудях і шапках. Тих людей вона називала більшовиками. Себе Анка називала комсомолкою.
— І ти будеш комсомолкою,— казала вона Навалук.