Він — холостяк переконаний, вона — вже заміжня.
Вискочила зопалу за доцента, кандидата наук, та ще й на двадцять років старшого. Не з любові (яка там любов!) — з дівочого телячого захоплення.
Бог, що спускався з Олімпу наукового, до жовторотих студентиків. Лектор вогнистий, що будь-яку аудиторію заворожував. В усіх дівчат серця обмирали від одного його погляду. А він її "запримітив". Як тут нещасній голівоньці не піти обертом!
Рік був потрібний, щоб зрозуміти, що втяла дурницю. Добре, що хоч дитинки не встигли нажити: йому за дисертацією докторською було не до дітей.
Ну й щеміло серце, щеміло в молодесенької лаборанточки. Яка до того ж ще й навчалася на заочному. За коханням, за справжнім, що його не пізнала.
Адже й "бог" був невдовзі розвінчаний. Який з ночі в ніч поруч хропів, а до сніданку ходив у підштаниках.
Та ще й по годині в туалеті просиджував: усе звик робити ґрунтовно й непоквапом. І лікувався од геморою.
А тут — студент, мов царевич із казки. А тут Амур... Ну, не той, що про рід людський дбає, а той, що виконує план по зростанню поголів'я худоби. З отакенними стрілами — списами, що на смерть вражають. Бугаїв збиває з копит. То як тій жіночці утриматися?
Ледь не до катастрофи сімейної справа дійшла. Коли доцент, одірвавшись нарешті од дисертації, побачив, яке полум'я у нього під боком палає. Та й постарався після державних екзаменів того, хто хмиз підкидав, подалі спровадити. Хоч сам же рекомендував його в аспіранти.
Так і появився в селі вчорашній студент Данько, якого нещодавно ота жіночка ніжно "Дань" називала. Наче в ласкавий дзвіночок видзвонювала.
Ну, не будуть же селяни й собі його Даньком величати. Краще отак, як усіх попередніх голів: по батькові. Ригоровичем — від Григорія.
І поставили Ригоровича, як очеретину худющого, на поправку до молочниці Марфи. Що сепаратором відала. До неї всіх гостей заїжджих спроваджували.
А у Марфи — Люба. Єдина дочка, що заміжжя вже спробувала. Куценьке те заміжжя було: не встигла й оглянутись, як чоловік її й полишив молодою вдовицею. Під чаркою любив на мотоциклі гасати, от і почаркувався з вербою. В мотоцикла й колеса поод— літали.
Потужила, пожурилася Люба та й пішла на роботу. Не сапою в полі вимахувати чи дійки коровам одсмикувати, а в контору, до начальства під боки.
Жінота, на роботу рушаючи, наряджалася в що постаріше. По самісінькі очі хустки нав'язувала. Черевики розбиті взувала. А то й босяком. Люба ж у всьому новому, у модному, ще й губи підмазувала і брови наводила. Чоловікам очі зривала. Не один підкочувався, залицятися пробував. Та Люба собі ціну знала: за будь-кого не збиралася заміж.
А тут — молоденький Ригорович. Та ще й нежонатий до того ж. Та ще й не будь-хто, а голова. Цар і бог у селі.
А тут мати до нього вже як до зятька майбутнього примірятися стала. Вершками заходилась одпоювати. Ще й стежила, щоб дочка і вдома в модельних черевичках ходила... А тут ще й подружки стали жартома Любу називать головихою...
Ну, куди Любі діватися?
Та і йому: не до клубу ж на танці парубоцького чуба начісувати. Дівчат попід верби водити. Голова ж, і кури сміятимуться.
Ну, він і той...
Не до сільради, щоправда, повів, а посадив у машину та й покотив до району: розписуватись. І весілля скромне там же зіграли. Гостями тільки потрібні люди були. Сам секретар, який не скупивсь на догани, за весільного батька сидів.
Повернулася Люба з того весілля вже головихою. Всіх красунь сільських, що на Ригоровича око гострили, коритом накривши.
VI
За роки роз'ївся Ригорович — не впізнати. Пузце навіть нажив. Керівного мозоля.
Та й як було не нажити, коли майже щотижня — гості на колгоспний поріг. Непрохані й прохані. Більше прохані. Яким попокланяйся, доки завітати погодяться. Без яких ні тракторця не дістати, ні запчастин, ні труб, ані шиферу. Все по блату, все з-під поли.
Та мало того, що гостюють довсеру, ще й кожному — гостинця додому. Кабанчика з ферми, меду з колгоспної пасіки, коропців із ставка.
Зоотехнік, такий же молоденький та ще й як слід необучений, невдовзі й заяву подав. За власним бажанням. Бо не знав уже, під яку статтю кабанчиків списувати. А то й молочних бичків. Не кажучи вже про гусей та курей. Що їх лисиці тягали десятками.
— Робіть що хочете, а я в тюрму не збираюся!
— Ну й забирайся к чортовій матері! З своїми руками чистенькими. Ми грамотнішого свиснемо.
Цей уже не боявся нічого. У цього й вовки завелися. А лисиці так ті табунами ходили.
Згодом не витримала, збунтувалася Люба. Це ж легко сказати: щотижня гостей повна хата! Руки одвалювались: готувать, прибирать, подавати.
— Або я, або гості! Приведеш — на поріг не пущу!
Пробував пояснити, що не для себе — для колгоспу старається. Для народного блага. Та хіба жінці щось утовчеш? Дістав брезентини, став водити гостей на природу. На лужечок до озера — сьорбати юшку. В лісок на галявину — смакувать шашликами. На курячі пупи, на карасі у сметані, на вареники, що плавали в маслі. Під коньячок, під горілоньку. Обпивалися, об'їдалися — колодами на травичці одлежувались.
Зате його в усіх установах районних, а пізніше і в обласних стрічали як рідного. Що не попросить — з-під землі діставали. Ну й він, звісно, не з порожніми руками являвся: машина задком землю орала.
Ну, а в Києві — там народ посолідніший.
Поламався капітально комбайн перед жнивами — хоч плач, хоч кричи. Сюди-туди мотонувся: треба їхать до Києва. Добився аж до заступника міністра, той ні пообіцяв, ні відмовив: сказав, що треба подумати.
— Ти от що: заскоч до мене додому ввечері. Там потолкуємо.
Ригорович — за коньяком найдорожчим. Ригорович із шофером всю закуску, що привіз у машині, в квартиру міністерську попер.
Замміністра Ригоровича одразу ж на кухню повів (жінка визирнула, грюкнула дверима сердито).
— Ну, куди я оце, що ти навіз, кластиму? Бачиш, який холодильник?
Ще й дверцята відкрив, старенький "Донбас" демонструючи.
Стали пити-закушувати, чим колгоспний бозя послав. Ригорович обережно на комбайн натякає, хазяїн на холодильник мову переводить. Німецький. Імпортний. Що стоїть на базі. На нього чекає. А в нього грошей катма.
— А комбайн — це тобі не сіялка-віялка. Всі комбайни на обліку строгому... Та де вже тебе дівати: приїжджай через тиждень, щось, може, й придумаємо.
Поїхав ні з чим. Перед цим ще на базу навідався: на заморське диво помилуватись. Ціна — о-йо-йой! Але що ж мав робити, коли без комбайна, хоч одразу готуй сухарі.
І — пан чи пропав — посушивши з бригадиром голови, вигорнув гроші з колгоспної каси та й купив холодильник німецький.
Гроші ж на шифер списали. Ферми перекривати.
Отак зустрічав щедро гостей і рік, і другий, і третій Ригорович. Всі проблеми вирішуючи мимохідь. З прокурором і з тим подружився. З отим, що і чхнути не встигне, як з усіх кінців району йому "Будьте здорові!" — голови колгоспів гукають.
А потім — ледь не урвалося...
Почалась антиалкогольна кампанія. Що її Горбачов розкочегарив. Виноградники до пня повирубували, фабрики, що гнали горілку, на безалкогольні напої перекваліфіковували. Самогонщиків до в'язниць пакували. З вертольотів навіть принюхувались, що п'ють на весіллях. Начальство, яке звикло випивати й закушувати, животи попідтягувало.
Забудь про галявини. Забудь про лужечки. Серед дерев найгустіших помітять, серед очеретів найвищих вгледять.
Хоч у петлю головою Ригоровичу.
Мудрі голови й нагадали про яр серед лісу колгоспного. Що в ньому партизани під час окупації од німців ховалися. Чорт ногу зламає, в той яр пробираючись.
Дістав дачний будиночок, у найдальшому кінці яру поставив, стежку до нього проклав. "Тропу Хошіміна". У будиночку тому і стіл на двадцять персон, і лави широкі під керівні задниці, і мангали під шашличок, і казанище під юшку, і стаканчиків батареї, тарілок-мисок незліченно,— нічого для дорогих гостей не забуто.
А щоб хтось не застукав — при самій дорозі, на тополі найвищій,— пункт спостережний.
Ще зранку в той день, коли гості мали приїхати, Іван, сторож колгоспний, "по совместітєльству" на тополю ту видирався. Сидів пугачем до пізнього вечора, щоб якась мана не застукала.
Мавпою видиратись-спускатись навчився.
Та якось не встерігся — на суху гілляку обперся. Шаснув донизу — ребра потовк. Одвезли до лікарні, провалявся два місяці в гіпсі. Головний лікар на прохання Ригоровича скликав комісію, признали інвалідом другої групи, пенсію вибили (усе село тій пенсії заздрило), зажив на повну губу "інвалідом труда". Мало що пенсія, ще й Ригорович не забуває: все, що треба, виписувати.
— Ти хоча б мордяку таку не наїдав,— якось зауважив.— Бо скостять інваліда — пожену на роботу.
— Та я ж старався, Ригоровичу...
Потроху-потроху оточив себе тими, що "старалися". Що за нього у вогонь і у воду. Актив кишеньковий. Не треба й командувати — досить бровою повести.
Давно уже звикнув, що його слово — закон.
Та й як тому слову законом не бути, коли без Ригоровича кроку не ступиш.
Город зорати — Ригоровичу кланяйся.
Пшеницю зібрати — паняй до Ригоровича.
Дровець з лісу на зиму — знову ж Ригорович.
А машину: до млина змолоти пшеницю на борошно. А дерть для свиней та для птиці. А на базар. А в лікарню...
Знову ж таки Ригорович!
Все на ньому замкнулося.
І коли землю розпаювали та акти на людей повиписували і Ригорович ті акти замість того, щоб людям роздати, у сейф заховав — ніхто і не писнув.
І коли котедж собі надумавсь споруджувати. Двоповерховий, на вісім кімнат, з літньою кухнею й гаражем під "Волгу" вже власну (нова-новісінька "Волга", їздив колгоспною, а цю беріг, хіба що у відпустку з сім'єю до моря)... Коли заробітчани— гуцули замість того, щоб колгоспний тік будувати, день і ніч будинок той зводили... Жоден рота не розтулив. Перемовлялися потай, головами хитали осудливо, а щоб уголос та ще на зборах спитати про цеглу, що її тільки на собори пускати, чи вікна дзеркальні, або черепицю червону замість сірого шиферу, та все, вважайте, за безцінь, якщо бухгалтерії вірити, то таких охочих — питати — щось не знаходилось.
Запанів, роз'ївся Ригорович — уже йому тісно і в "Волзі". І Люба не одставала од нього: щоразу сукні, спідниці розпорювала. Сідало наїла квадратно-гніздове: в двері тільки боком пролазить.