А ти, бач, уліз. А як уліз, то й годуй нас за це. А не хочеш добром — хату спалю, дітей твоїх поріжу й тебе самого замордую.
Микита почав пхикати. Катря, сама вся дрижучи, затулила йому рота рукою. Батько все стояв коло вікна, понуривши голову, і знов, не підвищуючи голосу, мов до кого в хаті, казав:
— Та завіщо ж, Копію?
— Забирайся з моєї хати геть! Хай краще пусткою стоїть! Або спалю її, щоб нікому не доставалася. Та що з тобою довго балакати — одчиняєш чи ні? Бо, як ні — висаджуємо двері. Ану, хлопці!.. Давай черехнемо!
— Зараз...
Батько вийшов у сіни. Мати обзиваються пошоптом.
— Микито... Катеринко... лізьте на піч... повкривайтеся з головою й лежіть... Вже вп’ять, проклятий, прийшов. І коли він уже нап’ється нашої крові, бодай би вже ти пропав і з хатою своєю й з у сим...
Діти полізли на піч, але не вкривалися. Микита притулився до стіни й виглядав, мов миша з засіку.
В хату входили здорові дядьки, душ п’ять. Двоє з них одразу почали щільно затуляти шматтям вікна. Сам Копій сів на лаві*, широко розставивши ноги.
— Ану, хлопці, витягайте горілку, бо це такий хазяїн, що у нього не найдеться. А ти давай їсти.
— Що ж я вам дам, як у самих нічого нема?
— Нехай жінка борщу зварить або хоч кулішу.
— Жінка он лежить.
— Лежить? Ну, ми її підіймемо. Ей ти — чуєш? Бариня-судариня! Уставай та приймай гостей — чуєш? Ех, хлопці! Погуляєм!
Саме в цей момент запхенькало мале. Мати присунула до себе дитину й почала годувати.
— А-а-а!.. То в тебе сімейство прибавилося? Гм... Ну, нехай буде й так. Значить гарячого нічого не вдасться попоїсти. А ми більш із-за цього й прийшли... Ну та ладно — давай що там у тебе є: сало, ковбаси.
— Сала б ще там... двічі борщ затовкти. А ковбаси... які ж у нас ковбаси?
— Та кабана ж колов під Різдво?
-Ні.
— Брешеш, колов.
— Ні, не колов. То тесть колов та й нам дав трохи сала.
— Ну, все одно — давай усе, що в тебе є.
Дядько Григорій не надів навіть шапки й вийшов. Катря кілька разів поривалася зіскочити. їй було ніяково, що батько роблять бабську роботу, але пригадувала наказ матері й глибше засовувалася у піч.
Дядьки пили, їли, співали. Не боялися нічого — хто їм тут що зробить?
П’яний Копій підійшов до полу.
— Хлопець чи дівчина?
Мати знехотя обізвалася:
— Хлопець.
— А як хлопець, то треба, щоб він горілку привчався пити. Давай його сюди! — поліз брудними руками до дитини.
— Не руш!
Молодиця обтуляла дитя усім тілом.
— Чого там не руш? Думаєш поламаю? Я тільки горілки йому дам, щоб воно привчалося.
— Не займай, Копію, — обізвався хтось із товаришів. — Ну, нащо воно здалося?
— Я хочу, щоб воно випило з нами. Нехай привчається.
Мати обтулила дитину руками й не пускала. Микита зомлів зо страху, а Катря хикала, мов її хикавка напала. Кілька разів поривалася скочити, але страх сковував їй ноги.
Батько стояв коло одвірка темний, як ніч. Нігті впилися йому в долоню.
Копій, мов кузку, відхилив молодицю. Взяв дитину в одну руку й поніс до столу. Другою рукою налив у товсту зелену чарку смердючого плину й підніс до рота дитяті. Воно дихнуло й закашлялося. Копій зареготав.
— Он-ба!.. Ще й не пило, а вже закашлялося. А як вип’є то й ногами дригати почне, га-га!..
Мати безумними очима дивилася на дитя в руках п’яної людини, але в цей момент трапилося щось несподіване.
З печі зірвалася мала Катря, підбігла до Копія і суворим, недитячим якимось голосом сказала:
— Давайте дитину!
Майже вирвала мале з рук розбійника й, шикаючи, понесла до матері. Мати жадібно простягла руки й сховала дитя на грудях.
Копій вирячив очі. Він так звик, що всі його бояться й слухаються, а тут якесь мале дівча не злякалося! І Копій не знав, що робити. Може, вдарити дівчину, а дитину забрати? Так ніби не випадало якось... І Копій розреготався.
— Ач яка! Ну рости, рости, а там побачимо.
Скоро після того дядьки пішли, забравши пару овець із кошари. Дядько Грицько вже й не казав нічого — все одно не поможе.
Почало розвиднюватись. Хтось із невсипущих уже рипнув дверима, але побачивши, що серединою вулиці йде купа людей ?а ще й овець женуть перед собою, зразу догадувався й скоренько причиняв двері.
Дядько Грицько стояв на дворі. Гнів і безсила злоба душила його, але зробити він нічого не міг.
Вернув до хати. В хаті смерділо горілкою, стіл був заляпаний, на долівці нахаркано й сама долівка повивірчувана при спробах танцювати.
Але мала Катря, засукавши рукавенята, вже поралася. Дядькові Григорієві було гарно дивитися на це — і він усміхнувся. А дівча теж усміхнулося у відповідь, мов кажучи: "Не журіться, тату, — все буде добре"...
На другий день із самого ранку до хати Грицька почали зіходитися люди. Вже півсела знало, що до Грушівських знову приходив Копій уночі, пішов тільки ранком, женучи двойко овечат перед собою.
Першими прийшли тесть і теща. Потім Дяденко прийшов, потім сусіди та потроху-потроху — й набилася повна хата, аж породіллі дихати стало нічим. Стара Бойчиха обзивалася:
— Ви б, дядьки, хоч не курили. А то через ваше курево...
— Та ми трошки.
Мимо йшов батюшка, отець Іван Базаринський. Побачив людей — зайшов і собі. Він був іще молодий, шукав популярності між народом. Привітався з усіма ласкаво, поблагословив породіллю, похвалив дитинку й сів серед селян.
Розмова йшла саме про Копія. Батюшка зацікавився.
— Чував і я про нього, але не знаю — чому це він так напосівся іменно на тебе? Що ти йому завинив?
Григорій здвигнув плечима.
— Нічого я йому не завинив, батюшко, нехай хоч люди скажуть.
Громада справді підтверджувала, що Григорій Копієві нічого не зробив і
нічого йому не винен. Пояснити справу узявся старий Бойко.
То, батюшечко, я винуват. А як розібрати до діла, то й я невинуват і невинуват ніхто. Оцей мій зять Грицько, то він, сказати, не тутешній, не моринецький. Він із Кирилівки.^Як узяв же ото він мою доньку, то на первих порах повіз її до батькової хати. Його батько ще живий, він і зараз у Кирилівці. Так от, кажу, Григорій узяв і мою доньку туди. Ну, звісно — яка жисть в одній хаті? І дід і стара Марта ще тоді була жива. Ще й з дочок Іванових якась молодша жила тоді у батька. Домникія, здається... А мо’ Олена — не пам’ятаю. А тут і у оцих діти пішли: оця-о Катерина, потім Микита. І всі в одній хаті. Це в Кирилівці. А тут у Моринцях під боком, стоїть оця-о хата Копієва пусткою.
— Так це Копієва хата?
— Та Копієва ж. Це його батьківщина. Тільки... як сказать? Ледаченький це вдався чоловічок. Ізмалку ще злодійкуватий. А як підріс — почав шкодити. Дошкодився до того, що попав у Сибіряку. Тільки щось недовго побув він там, а потім утік і приплентався сюди, додому ніби. Назбирав собі таких одчайдухів, як і сам, та й розбійникує оце й досі.
Громада підтверджувала, що все це так. Казали, що Копій недобрий чоловік.
— Розбійники вони теж... усякі бувають. Є такі розбійники, що тільки панів розбивають, богачів — ну, такий розбійник, сказать, і за розбійника не щитається.
Батюшка кривився на таке пояснення, хотів сказати пару слів про священне право власності, але промовчав.
— А цей Копій вже не на ту стать. Він більше на бідних і напада.
— Чого ж так? — питався батюшка.
— Способніше, видать. У багатого і собаки, і слуги, а до бідного прийшов, налякав ножиком — і бери, що хочеш.
— Вже як на оцього Григорія нападать, так уже й стидно ніби.
Батюшка переводив розмову.
— А як же все ж вийшло, що твій зять опинився в Копієвій хаті?
— А так і вийшло. Стоїть хата й рік порожня й другий. А це ж діло таке: той
колячку з плота, той дощечку з воріт, а там уже й до хати почали добиратися. У Кирилівці зять із дочкою бідують у тісноті, а тут хата порожняком гине. Ну, я й пішов до вправляющого: мовляв, і так — дозвольте зятеві узять Копієву хату.
— А скільки, каже, даси? — А скільки б ви хотіли? — Він заломив сто рублів. Ну... зійшлися на п’ятдесят.
— Асигнаціями?
— А тож серебром? На серебро і мене самого з усіма хляками не стало б.
— Так, значить, ви просто купили у поміщика Копієву хату?
— Ото-то-то! Ну, от Копій тепер і сердиться — чого ти в мою хату вліз. А йому ж усе одно в ній довіку вже не жити.
— Так то воно так, — обзивався хтось із дядьків, — ну тільки-ж і у нього душа болить, як погляне на своє добро. Тут родився, тут виріс, тут усякий кілочок знаю, а тепер хтось забрався та й сидить. Усякому своя батьківщина дорога.
— А що ж Грицько його з батьківщини-виганив чи що? Не сам він у хату вліз, його закликано.
— Та й уліз же не дурно: п’ятдесят карбованців заплатив.
Словом, усі були на стороні Грицька, давали різні поради, як надалі спекатися Копієвих приходів, але всі ті поради були ні до чого і говорилися от так,*аби не сиділи мовчки.
Дядько Григорій питав батюшки, коли можна відбути хрестини. Батюшка подивився на стелю.
— Ну... сьогодня вже, мабуть, ні, правда? А завтра мене не буде дома. Хіба післязавтрього — добре?
На тім і стали. У куми запросив дядько Григорій присутнього сусіду Дяденка.
Коли батюшка підійшов до породіллі попрощатися, вона спитала тихим голосом:
— Батюшечко... А як ви назвете дитину?
— Як? А коли він народився? Учора?
— Та ніби учора.
— Ну, а вчора було Тарасія архиепископа. Значить і вашого хлопця назвемо Тарасом.
— Ну, спасибі вам, батюшечко...
Вона боялася, що піп назве як-небудь по-чудному. Вони люблять, попи, іноді посміятися з чоловіка. Назве як-небудь не по-людському — Ясон або Юда, а ти й носись із тим цілий вік.
Микита чув ту розмову й сміявся. "Тарасик-карасик!" — це так смішно! Вирвався з хати й подавсь до приятеля — розповісти про страшні події минулої ночі. Розбійники в його оповіданні вийшли обвішаними ножами, сокирами. Зуби у них отакі-о!
Тимоха стояв і завидував: він так прозаїчно спав усю ніч.
Потім Микита оповів про нового братіка. Тимоха зрадів.
— От і добре... Ми й його візьмемо в ліс — хай і він меду наїсться.
— Тю, дурний! Та воно ж мале зовсім!
— Ну, ми будемо потихеньку йти.
— Та він же зовсім, зовсім маленький! Отакий-о!.. Він і ходити, мабуть, не вміє. Тільки кричить.
— А як його звуть?
-Тарасик-карасик!
І обидва приятелі розреготалися.
***
Почали зіходитися баби з подарунками. Та бубликів, та баранини трошки, яєць, груш варених або сухих, пшона мисочку, борошенця або готових уже вареників.