Він, може, й погодився б, але саме почали вилазити з річки голі пастухи, заходилися викопувати з землі свій одяг.
На другий день голяківський пастух — такий пикатий, з губами-пампушками хлоп'як — закричав з того берега:
— Агей, Пилипе! Дуже захворіла Галя, то переказувала, щоб ти до неї навідався.
— Чого це я навідуватимусь до неї? — гукнув у відповідь Пилип, аби щось гукнути, бо від тієї вістки стало йому моторошно й сирітливо.
— Дуже просила!..
Той пикатий повернувся до своїх товаришів, і з їхнього гурту долинув сміх. Пилипові та веселість чужа додала тільки досади. Він сів під калиною і вже ні про що не міг думати,— лише про Галю й про те, що вона захворіла. Але й сидіти не міг, щось гнало його з місця, боліло всередині. Вдав, що побіг завертати худобу, а сам непомітно, щоб хлопці не бачили, подавсь до кінського табуна, знайшов свого чалого Васька, почав з ним говорити, гладити гриву. Васько дивився запитливо, терся головою об Пилипа, і той, нарешті, гукнув до конюха:
— Можна його напоїти?
Конюх чи кивнув, чи ні, але Пилип уже вискочив на чалого і поскакав до річки. Вибрався на той берег і ожинистою балкою помчав на Голяки. В балці стояла задушлива спека, сліпучо-біла від прямих сонячних променів. Чим далі скакав Пилип, тим більший розпач опановував його і скоро йому вже здавалося, що то він сам захворів. Відчуття болю в голові і в грудях було таким знеможливим, що він захитався й мало не впав. Мусив припинити чалого—і все навкруги видалося спокійним, байдужим до його болю, й від того мука його аж заплакала в душі. Так ревно заплакала, що тиша навколо почорніла, а балка темною стала, ніби все вигоріло.
Чалий поволі ступав, наче переживав разом з Пилипом. Уже голяківські сади на краю поля зеленими хмарами полягали, як раптом його покликали з-за тернів:
— Пилипе, ти куди?
Він не отямився й тоді, коли побачив перед собою Галю. Вона стояла з вузликом,— мабуть, несла харчі до череди; на голові розцвітав вінок польових квітів, упереміжку з колосками; й сама вона з світлою косою, засмагла, була схожа на золоту квітку цього літнього дня.
— Ти чого тут?—запитав Пилип, ще більше чомусь лякаючись і не вірячи своїм очам.
— До товару йду. Трохи закрутилася дома, то хлопці обіцяли доглянути мою корову.
— Ти... занедужала?
Вона тільки плечима непорозуміло знизала. Він був усе ще в полоні свойого болю, тому ніяк не міг зрозуміти й повірити, що з Галею нічого не сталося.
— А ти хіба не переказувала мені, що занедужала?
— Ні.
Він раптом зрозумів, що голяківські з нього покепкували, обдурили. До лиця прилила кров, і він несвідомо замахнувся на Галю, наче вона була винна, а він хотів їй віддячити. Проте не вдарив, схаменувшись, і поскакав назад. Думав увірватись поміж голяківських і бити їх дрючком направо й наліво. Найбільше мало перепасти отому пикатому, пухкогубому, щоб кожному заказав, як знущатися з Пилипа.
Та чим ближче був до річки, тим більше він боявся всього, що намалював у своїй уяві. Тому балкою знову обминув череду, одвів чалого до табуна, а сам сховався в гречку. Звідти стежив за пастухами, бачив Галю, до нього долинав навіть сміх — і тоді він думав, що то насміхаються з нього. Пилипа пік сором. Для нього все кругом поблідло, і в душі також було сумно й порожньо. Та все-таки, коли згадував Галю, то сповнювався ніжності й радів, що вона здорова. Радів, хоча й намагався переконати себе, що вона також у чомусь винувата, нарівні з усіма голяківськими.
Увечері хлопці погнали череду в село, зайняли і його рябу. Пилип ішов манівцями, щоб його ніхто не бачив, і додому приплентався поночі. Боявся, що й батьки вже про щось знають, що й старшим сестрам відомо, а тому сховався непомітно на горищі. Чув, як його гукали, але не обізвався.
Відтоді свою рябу на Хаєнщину більше не ганяв. Приєднався до пастухів з іншого кутка, що пасли під Писарівкою. Від тієї переміни спершу здавалося, наче він у ту чужу Писарівку й жити перебрався з свого села. Але поступово звик. І коли Іван-балабан та інші хлопці, що пасли на Хаєнщині, розповідали про нову свою бійку з голяківськими, то Пилип вдавав, що йому однаковісінько, й ні про кого не розпитував.
Проте з Галею він ще раз здибався. Було це на районному ярмарку. Галя йшла поміж горщиками з своєю матір'ю, а Пилип із своєю — поміж гладущиками. Вони впізнали одне одного, і Галя навіть подалася до Пилипа, але він почервонів і, щоб вона не помітила його зчервонілого виду, одвернувся. Й коли одвернувся, то пригадав, як після грози вона кликала його подивитись, де впав грім.