Із Глибоких Колодязів?.. Біля моєї хати?.. Хто тебе привіз?
Усе здавалось, що хтось привіз, бо як маленька дитина могла здолати опівночі дорогу через ліс? І здавалось, що привіз таки отой, який зараз чаїться в стодолі. Заплющившись, Ганя мовчала, горнулась голівкою до його кожуха.
— Я прийшла... прибігла...— її губенята тремтіли, як у пропасниці.— Вискочила з хати... й побігла...
Усвідомлюючи, що в дитини годі щось допитатися, холонучи душею, він різко посадив Ганнусю на санки. А сам хапливо відв’язав віжки, прикручені до ворин. Передчуваючи дорогу, кінь переступив із ноги на ногу. Максим Ковтяга зняв із кінської спини мішок, закутав дитячі ноги.
Оглянувся на хату, на стодолу. Ніде нікого, тільки повід-чинювані двері. Звалився у передок санчат, смикнув за віжки. В Глибокі Колодязі! Мерщій у село, бо там щось сталося, інакше б дитина не прибігла вночі через ліс... Кінь, відчуваючи його нетерплячку, мало не на клус перейшов, полозки засичали на снігу, ледь-ледь прихопленому морозцем.
І вже коли санки полинули поміж понуро-насупленими деревами, в голові майнуло: загубився чи не загубився той слід, який санками прокладено до обійстя?..
Дорога до Глибоких Колодязів начебто не така й далека, якщо пташині подивитися згори, коли пташині окинути зором доли внизу: ген самотня хатина в лісі, а ген-ген на узліссі й село. Проте поміж самотньою хатиною й селом не просто ліс, а ще й болота, а ще й заводь, якими норовлива петлиста річка розмежовує їх. Тому влітку та восени доводиться далеко обходити чи об’їжджати, й навесні також випадає давати добрячого гака, зате взимку — дорога ближча: по замерзлому драговинню та по скрижанілій воді.
Й зараз Максим Ковтяга подався не далекою дорогою, а взяв навпрямці — спершу через березину, далі через верболози, а як виїхав на заметену снігом річку, то тримався побіля прибережних очерету й осоки, що сіріли застиглою зубчастою хвилею, а вже за нею далі чорнів ліс.
Раз і вдруге мимоволі обернувся назад, наче щось мало гнатися слідом, проте засніжена річка сіріла пустельна й смутна.
Лівою рукою притримував онуку, аби не вивалилася, а правою рукою посмикував віжки. Скоро мало показатися село, й тепер чомусь у голові засіло: не вскочити б в ополонку, яких десь отут дітлахи понабивали ломами, коли під кригою без повітря душилася риба. А як праворуч на околиці майнула перша хата й звернув на берег, то зітхнув полегшено: дяка долі, пронесло, не вскочив.
Ще з річки, а потім і з берега вглядався в обриси сільської околиці, де жила дочка Марія. Ген, під спадистою горою, видніє хата між ясенів, і довгий дерев’яний журавель стримить за верхом груші.
Кінь захляв, ледве борсався в снігу, що горбився тут заметами.
— Максиме! — знагла долинуло.
На той несподіваний голос мишастий кінь, геть вибившись із сили, спинився, повернув голову до людської постаті, що бовваніна на хатньому причілку.
— Максиме, чи тебе нечистий носить о цій порі...
Тут жив його одновесник Степан Бездушний, він і обізвався з причілка, де якоїсь хороби і вистоював цієї пори.
— До дочки їду...— сапко мовив.
— До дочки? — перепитав Степан Бездушний, ступивши від хатнього причілка на заметену дорогу. Під куштратими бровами яскраво жевріли очі, одутлі щоки пашіли теплом, з розтуленого рота несло духом самогону.— А я от не сплю... Трохи вигнав бурячихи, ще гаряча... Може, заїдеш і зігрієшся з дороги, а потім до дочки?
— Та вже потім якось...
— А це ж кого на санчатах' везеш? — зігнувся, заточуючись.— Чи не Ганя часом? О, справді Ганя, аж чудно... Так вона ж недавно в нашій хаті була! А як на твоїх санях опинилась?
На їхню балачку вийшла з сіней Ониська, в самій лише кацавейці-безрукавці, заквітчана рум’янцем, бо теж ніколи не цуралася оковитої. Вгледівши санки, а на санках і зовсім пізнього гостя, а поряд із ним скульчену дівчинку, Ониська чомусь нічого не годна була второпати.
— Ганю,— заспівала медовим ласкавим голосом.— А чом ти не в матері, га?
Ганнуся щулилася, тремтіла й мовчала.
В безсилій люті, геть втрачаючи голову, бо нічого не тямив, Максим Ковтяга закричав:
— Та що тут у селі коїться, га?
— Я от самогон варю,— дурнувато засміявся Степан Бездушний.
— А що коїться, що коїться,— полився медовий Онисьчин голос.— І справді, нічого не коїться. Трохи закропилися з моїм дідом, це так... А ввечері приходить до нас твоя Марія, привела Ганнусю за руку. Зовсім рано було. Нехай, каже, Ганнуся у вас переночує цю ніч. То нехай переночує, кажу, печі не перележить. Нехай, каже Марія, дитина переночує у вас, бо чогось так душа моя марудиться, так марудиться...
Позвірівши кістлявим обличчям, старий Ковтяга слухав — і аж кипів від гарячки:
— Ну, кажи, Онисько, хутчій!
— А що казати? Лишила дитину й подалась. А ми ото з моїм дідом і варити почали, бо все готовісіньке, а Ганнуся біля нас крутиться, бо цікаво дитині. Коли, бачимо, взяла хустку, закутується, валянки взула, пальтечко — на плечі. Ти куди, питаю. А до матері, каже. Ану сиди, наказую. А вона до матері — й край. То йди, раз така навриплива.— Ониська вже
до чоловіка мовила: — То вона й шуснула за двері, правда?
— Сказала, до матері, а побігла до діда? — поспитав Степан Бездушний і поглянув на темну стіну лісу, що підступала до села.— Та не може бути! Опівночі! І така дорога... Чи ти, Ганнусю, була в матері? Ну, скажи, була вдома?
— Бу-була... вдома...— прошепотіла Ганнуся.
І тоді, несамовитішаючи, Максим Ковтяга знову закричав:
— Візьміть дитину, візьміть! — А що обоє Бездушних стояло німими тінями, то сам схопив Ганнусю з саней, поставив у пухнастий сніг.— І глядіть за нею, глядіть, раз мати попросила!
Смикнув за віжки, мишастий кінь рушив, санки пурхнули вперед.
— Зайшов би та погрівся! — гукнув невздогін Степан Бездушний.— Куди ти?
— Дивіться за дитиною! — через плече гаркнув Ковтяга.
— Який світ настав, який світ настав,— бубоніла Ониська, пригортаючи дитину.— Гайда, Ганнусю, в тепло, бо дригониш уся, як листочок, і дар мови стеряла, а ще ж учора звечора була така щебетушечка... А ти, Степане, чого стоїш? Ходімо.
— Ой, щось тут не так,— мовив забарний на швидку думку Бездушний.
— А коли не так, то вже по-своєму перетакувати не станемо,— засміялася Ониська, і її голос проллявся в темряві зимової ночі медовим струмком.
У Маріїній хаті під ясенами світилось причілкове вікно.
И Максим Ковтяга спершу зрадів на той вогник у затушкованому картопляною загатою вікні, та відразу ж і злякався, й страх шпарким морозцем сипнув по спині. Бо дочка хоч і любить вставати вдосвіта, щоб попоратися по хазяйству, але ще де той досвіток, ще жоден вогник не блимає в селі, яке понуро причаїлося в підбіленій снігами темряві ночі.
Залишивши санки перед відхиленими ворітьми, старий Ковтяга, зашкопертавшись у заметі, ступив на подвір’я під горою. І навіть кинув миттєвий розпачливий погляд у розплющене, осяяне вікно, встигши застерегти хіба що піч, а на кзинці печі кволу бликавку-каганець.
Сінешні двері відчинено, він пірнув у морок сіней, далі намацав клямку хатніх дверей і потягнув на себе. Двері відчинились легко, наче хтось їх підштовхнув ізсередини. Завмерши на мить перед порогом, Ковтяга хапливим зором обнишпорив хату і, нічого не помітивши, переступив поріг.
Мертва тиша стояла в хаті.
Каганець-блискавка на кзинці печі кліпав, язичок полум’я погойдувався, то дужчаючи, то слабкішаючи, тому в хаті ворушились тіні, особливо ж густі по кутках, і ці мінливі тіні видавалися зараз єдиними живими істотами в доччиній оселі. Водячи зацькованими очима по хаті, наче боячись прогавити якусь несподіванку, він затримав погляд на ліжку, застеленому стріпаним барвистим ліжником.
— Маріє...— стиха покликав.
Може, спить на печі? Здершись на лежанку, заглянув на піч, але там на черені золотилося тільки просо, а в кутку чорніла сушня — сливки, груші, яблука.
Може, ховається в штандарах? І, злізши з лежанки, заглянув у підпіччя, але там лежало тільки сухе соняшничиння на розпал.
На ослоні біля вікна стояв закіптюжений чавунець, у чавунці біліла обібрана від лушпиння картопля, залита водою. Отже, готувала картоплю на вечерю, але вечерю так і не зварила.
Вийшовши в сіни, завмер біля драбини, що вела на горище. Ляду вгорі було відхилено.
— Маріє...
Тиша, хоч би прошелестіло у відповідь.
Біля драбини видніла ляда, що накривала погріб, викопаний у сінях. Він відхилив важку ляду до погреба, мовив у яму, що дихнула в обличчя затхлою землею, буряками й морквою.
— Маріє...
У погребі, обвалившись, зашурхотіла грудочка землі.
Де ж вона? Так, наче щойно подалася з хати, зоставивши відчиненими двері, і засвіченого каганця, і чавунець обібраної картоплі. Ото хіба що ліжко нерозстелене. Чамріючи думками, вийшов надвір. А чи не піти до сусідів, бо хто ж краще може знати, ніж сусіди? І вже ступив у садок, що низько пообвисав гіллям, як за погрібником та за кущами агрусу й смородини причулося якесь шамрання. Хтось там вовтузився, й Ков-тяга з садка звернув до погрібника.
Біля колодязя темніли якісь присадкуваті людські постаті.
Зачувши його ходу, темні людські постаті обернулись на Максима Ковтягу, а він вглядався в них, щоб упізнати. І впізнав доччиних таки сусідів — двох глухонімих братів-близнюків Павла та Петра, їхню матір Домку, а ще безногого дядька Никандра Братицю, чия оселя була вже за Дом-чиною.
— Ось і батько...— озвалася Домка.*— Як знав...
Глухонімі хлоп’яки Павло та Петро дивилися на нього в четверо однаковісіньких чорних, як вугляки, очей.
Одноногий Никандр Братиця підніс до зарослого рудою щетиною обличчя овечу рукавицю, витер сльози, що раптом бризнули.
Максим Ковтяга німо вглядався в них, хоч йому криком хотілося кричати в передчутті лиха. Озвалася Домка:
— Там вона...
Обома руками показувала на колодязь. А він усе ще не міг втямити ні того, що почув, ні того, чому вони вночі зібралися тут, на доччиному обійсті. І якийсь чужий голос вирвався йому з грудей:
— Хто?.. Де Марія?.. Що таке?..
Нахилився над заледенілими цямринами, заглядаючи в колодязь, намагаючись щось там побачити — й бачачи лише морок.
— Де Марія? — випростався над цямринами.
— В колодязі,— схлипнув Никандр, тулячи рукавицю до обличчя.
— В колодязі?.. Чом у колодязі?..