щось не те.
Загірний, грюкнувши дверима, пішов у хату.
Мишко мимоволі вийшов з кабіни, відчинив капот і став мацати акумулятор, наче боявся, що чоловік стежитиме за ним у вікно.
— Треба було сказати напрямки, щоб покликав Наталку,— дорікав сам собі за те, що сміливий лиш там, де не слід. О, там, де не треба, Мишко герой! Але ж Загірний і так скаже, що отой зірвиголова обламався коло їхнього двору, і Наталка вийде хоча б спитати...
Мишко ще довго гнув спину над мотором, косував на двері, та звідти ніхто не виходив. "Харки-макогоники!" — сердито сказав уголос, плюнув і з грюкотом закрив капот. Чорті-що!
Мишко заліз у кабіну і ще й дверцята причинив так, щоб у хаті почули, що він і досі тут. Але там ніби оглухли, навіть собака не загавкав.
— Так тобі й треба,— сказав сам собі.— На біса ти кому здався! — пробував розпалитися, розлютитись, та в душу знову закрадався теплий лоскіт, проганяв звідти злість, манив Мишка у якийсь лагідний, ласкавий сон, і він бачив, як дві щоки розквітають півоніями, як сумно примружуються очі, ховаючи сиву бездонну глибочінь...
Мишко й сам заплющився, аби ніщо не відволікало його від того сну, аби він довго-довго лоскотав його до млосної змори. Нехай ніхто не виходить із хати, хай ніхто не чіпає його і словом, тільки б він бачив це рожево-гаряче видиво, що так болісно й солодко пече йому груди...
Вдосвіта, ідучи на ферму, Наталка Загірна вгледіла біля своїх воріт машину, і щось кольнуло її у серце. Вона притьмом кинулася до кабіни, скочила на приступку і зазирнула всередину. Холод одліг від грудей.
...Мишко, скорцюбившись на сидіннях, солодко спав, і з лиця було видно, що він бачить гарний-прегарний сон.