Стояли на ганку в сутінках,— загусав ранній осінній вечір,— дядько довго розпитував, як мені служилося, скільки мав нарядів, про нагороди й грамоти, дуже зрадів, коли я показав свою карточку біля розгорнутого прапора частини, а ще дужче тішився з того, що племінник, як і він колись, дослужився до старшого сержанта.
— Так і треба,— казав дядько.— У нашому селі тільки Роня прийшов без личок, то, бач,— з нього і тут нема толку.
Стали виходити на ганок чоловіки. Вже веселенькі, вони й собі підкидали слово-друге, як воно колись служилося, хто і в яких військах був, чим командував. Лише Роня, чоловічок миршавий, розхристаний, на ньому все наопашки, затято дивився з-під лоба й казав, що не обмовиться й натяком про свою службу, бо був у секретних військах.
— Підписку давав! — стукав себе у груди.— Двадцять п'ять лєт мовчатиму, а вам ні гу-гу! — уже кричав захмелілий, хоч у Роні ніхто нічого не випитував.— Хіба що Вані скажу, він не такий, як ви! — злився, що на нього дивилися насмішкувато, з недовірою.— Ходімо, Ваню, побалакаємо,— смикав мене за лікоть, але тут утрутився дядько Демурка, сказав, що побрехеньки нікому не потрібні і взагалі, щоб дали йому спокійно побалакати з племінником.
Ми з дядьком одійшли подалі від ганку. Сюди не падало з вікон світло, говорили у темряві, я бачив його обличчя лише тоді, коли він затягувався,— у червоних відблисках цигарки.
— То що ти надумав робити далі? — спитав він.
— Та що, сяду на трактора. Після танка до важелів не звикати.
— Це добре.
Потім дядько Демурка притих, довго мовчав, і раптом я всім тілом відчув на собі його погляд.
— Це добре, Ваню,— повторив він ще раз.— Все добре... От тільки бересточків у Топилці нема... Зосталися два пеньочки. Чуєш, пеньочки зосталися... два.