Шелестить над могилою листям своїм...
Може, так десь лежать і його побратими,
Що колись посадили берізку над ним.
1953 — 1988
НЕВОЛЬНИЦЬКА ПІСНЯ
Полинула пісня під звуки гітари —
І пружно забилось у серці життя,—
Я чую його непокірні удари,
Що будять в неволі святі почуття.
А пісня, мов чайка, і квилить, і плаче,
Під стогони струн повідає мені
Про те, як живі запорожці, неначе
В могилі, лежать в підземеллі на дні.
Схиляються верби, задивлені в воду,
І йдуть козаки у визвольний похід,—
Не пісня — а біль невмирущого роду,
Що волі шукає навпомацки, вбрід.
Я бачу в тій пісні і битви, і орди,
Розвіяні прахом, і в'язнів з-за грат,—
До самого серця доходять акорди
Козацького маршу, що зве, як набат.
У кожному звуці живе Україна —
Високі могили й широкі степи,
І мати, що мовчки стає на коліна,
Неначе благає когось: заступи!..
Витає над табором — скоро відбій,—
Ще мить — і розійдуться в'язні поволі,
Втираючи сльози в глибокій журбі.
1953 — 1988
* * *
Невдовзі гори знов зазеленіють,
Прокинуться за річкою лани,
Та марно я, леліючи надію,
Неначе волі, ждатиму весни.
Вона мене в неволі не зігріє,
Не усміхнеться й покрадьки мені,
Лиш цяткою німої ностальгії
Замиготить — і зникне вдалині.
1953 — 1988
КАРЦЕР
Як домовина — темна і страшна
Ця камера в два метри довжиною,—
Зроблю лиш крок — і вже переді мною
Стоїть стрімкою кручею стіна.
Ані стільця, ні нар — лише з вікна
Квадратик світла падає і грою
Тонесенького спектра, мов стрілою,
Могильну тьму і тишу протина.
Ця камера — страшніша домовини.
Як тяжко в ній, не чуючи провини,
Каратися, заціпивши уста!
Мовчу — як мертвий, скаржитися всує,—
Ніхто моєї скарги не почує:
У кого сила — в того й правота.
1954 — 1988
РІЗДВО
Стемніло — скінчилася денна робота,
Вже й світло на табір упало, як шок.
Я на ніч в барак, мов у рот кашалота,
Як завжди, з глотою розводу прийшов.
Стою коло печі, наставивши руки,
А піч лиш димить — ні вогню, ні тепла,
І нічим обмити їдкої пилюки,
Що в шахті всі фібри забила дотла.
Сяк-так сполоскав їх у пригорщі снігу,
Утерся й, одбувши вечерю, приліг,
Аби вже нарешті про денну кормигу
Забути — й заснути, не чуючи ніг.
— Сьогодні ж Різдво,— хтось зітхнув
мимоволі.
— Різдво,— донеслося, немов з-під землі.
Те слово із серця звалилося — й долі
Упало, розбившись на болі й жалі.
І рухнули спомини — важко, мов скелі,
Засипали в серці різдвяне тепло,
Що, наче даремне волання в пустелі,
До самого ранку нестерпно пекло.
1964—1988
ЖИТТЯ
Я пізнавав життя в полоні ностальгії,
В тужбі за волею, у вогнищі сухот,—
Як потопельник, плив із каменем на шиї,
Тонув і виринав, заціплюючи рот.
Минали дні й роки —
я плив за течією,
Дивився на красу й на обшир Колими,
Я день і ніч тужив за рідною землею,
Забутий усіма — і Богом, і людьми.
Я подумки ішов у гори — вище й вище,
Я молодість з-за гір душею визирав,—
Моє життя було — як чорне попелище,
Але мій дух, однак, у ньому не вмирав.
Якщо здоровий дух —
здоровим буде й тіло,
Я гартував його в страшних концтаборах,
Нічого, що життя на попіл перетліло,—
Мій дух із попелу відроджувавсь, як птах.
І хоч моє чоло — пооране, суворе,
Хоч змучене лице, та погляд молодий,—
Ще почуття в душі розбурхане, як море,
Немовби я не знав ні горя, ні біди.
Якби мене спитав хтось пещений і ситий,
Чи варто жити так, як я — на Колимі,
Я б відповів йому,
що краще вік прожити
На каторзі, ніж день — в духовному ярмі.
Я жив не так, як він, що знав лиш насолоду
И усе життя в страху догоджував усім,
Немов бездушний черв, не чув страждань народу,
Безрідний і чужий йому, як анонім.
Ні, я не скнів — я жив, хоч часто в очі смерті
Дивився й кров'ю в них плював у забутті,—
Я пізнавав життя в бездушності одвертій,
Але ніколи їй не кланявся в житті.
1954—1988
МАТЕРІ
"Жди меня, и я вернусь".
К. Симонов
Жди мене, мамо, у кожну хвилину,
Жди у жорстоку добу,—
Доки ти ждатимеш — я не загину,
Я переможу судьбу.
Жди, хоч недоля нас тяжко карає,
Жди у терпінні, в сльозах,—
Я крізь розлуку і відстань безкраю
Лину до тебе, як птах.
Жди серед ночі — до самого рана,
Жди — чи зима, чи весна,—
Може, якраз я прилину й неждано
Стукну у шибку вікна.
Жди на Великдень, коли розговлятись
Будеш з малими дітьми,—
Може, і я завітаю на свято,
Наче воскреслий з тюрми.
Жди й на Різдво — не зневіришся, мамо,
Жди — не давайся журбі,—
Може, я пошепки з колядниками
Заколядую тобі.
Жди ненастанно — у дощ і в погоду,
Жди в хуртовину й жару,—
Я повернуся до рідного роду
И сльози тобі обітру.
Жди, хоч почуєш, що я вже в могилі,
Не подавай за впокій,—
Я тобі вогником на небосхилі
Сятиму в пітьмі тяжкій.
Жди: що б не сталось — я вирвусь з неволі,
Жди з-під землі й з-під води,—
Я переможу всі муки і болі,
Тільки ти жди мене, жди!
1954—1988
МАТЕРІ
"Жди меня, и я вернусь".
К. Симонов
Жди мене, мамо, у кожну хвилину,
Жди у жорстоку добу,—
Доки ти ждатимеш — я не загину,
Я переможу судьбу.
Жди, хоч недоля нас тяжко карає,
Жди у терпінні, в сльозах,—
Я крізь розлуку і відстань безкраю
Лину до тебе, як птах.
Жди серед ночі — до самого рана,
Жди — чи зима, чи весна,—
Може, якраз я прилину й неждано
Стукну у шибку вікна.
Жди на Великдень, коли розговлятись
Будеш з малими дітьми,—
Може, і я завітаю на свято,
Наче воскреслий з тюрми.
Жди й на Різдво — не зневіришся, мамо,
Жди — не давайся журбі,—
Може, я пошепки з колядниками
Заколядую тобі.
Жди ненастанно — у дощ і в погоду,
Жди в хуртовину й жару,—
Я повернуся до рідного роду
И сльози тобі обітру.
Жди, хоч почуєш, що я вже в могилі,
Не подавай за впокій,—
Я тобі вогником на небосхилі
Сятиму в пітьмі тяжкій.
Жди: що б не сталось — я вирвусь з неволі,
Жди з-під землі й з-під води,—
Я переможу всі муки і болі,
Тільки ти жди мене, жди!
1954—1988
НЕВОЛЬНИЦІ
Колони й колони —
в німій чужині,
Знеможені й гнані, ідуть крізь хуртечі,
Ідуть і не чують, як зори стальні,
Неначе багнети, впиваються в плечі.
І сніг, забиваючи дух, як вогонь,
Пекельно січе в обморожені щоки,
Мороз, мов наїзник, примчавши вдогонь,
Бере їх в обійми і мучить жорстоко.
Прийшли на роботу — лопати й ломи,
Гризи хоч зубами цю вічну мерзлоту!
А вітер кружляє у танці зими
І б'є їх навідліг до сьомого поту.
Надсадно довбуть, мов надгробки свої,
Ця вічна мерзлота —
твердіша за камінь,—
Довбуть і тужливо у рідні краї
Не раз, замерзаючи, линуть думками.
Так хочеться їм хоч на хвильку, на мить
У рідній хатині край грубки завмерти,
Почути, як в тіло тепло струменить,
Як тануть у ньому сибірські замети.
Та марні бажання —
лиш вітер гуде
І гупають їхні ломи та лопати,—
Як важко їм дихати й з хрипом грудей,
Задихавшись, землю весь день колупати!
І в’яне в неволі дівоча краса,
Грубіють їх ніжні спрацьовані руки,
Жіночість — і та поступово згаса,
Немов кам’яніє з німої розпуки.
І голод під серцем їх смокче, як спрут,
І холод нахабно хапає за груди...
...Колони й колони — мільйони їх тут,
Невинних, ідуть під конвоєм — в нікуди.
1954 — 1988
* * *
І в’яне в неволі дівоча краса,
Грубіють їх ніжні спрацьовані руки,
Жіночість — і та поступово згаса,
Немов кам’яніє з німої розпуки.
І голод під серцем їх смокче, як спрут,
І холод нахабно хапає за груди...
...Колони й колони — мільйони їх тут,
Невинних, ідуть під конвоєм — в нікуди.
1954 — 1988
* * *
Дивлюсь на небо — сіре, однотонне,
Як і життя в неволі, і мені
Той сірий колір десь у глибині
Душі лежить і каменем холоне.
Тут сонце й те — лиш вигляне і тоне
Мов у безодні. Хмари — крижані,
А гори — мертві. Тут і навесні
Усе безбарвне, зниділе і сонне.
Ще й огорожа з дротом навкруги...
Якої треба мужності й снаги,
Щоб вижити в цій каторжній юдолі!
Я десять кіл у пеклі перейшов,
Але живу — і мрію про любов,
Живу, хоч, може, й плачу мимоволі.
1954—1988
БЕЗСОННЯ
Солодка дрімота, мов стомлена мати,
Проводить рукою по віях моїх,
А серце, що зроду не відало втіх,
Товчеться — й не хоче ніяк засинати.
Дарма, що навколо — і темінь, і грати,
Що сон вже півсвіту давно переміг,
Воно безоглядно пішло б і на гріх,
Аби хоч краплину кохання пізнати.
Та марно воно вибивається з сили:
Куди не піткнеться — колючі дроти,—
Чи ж можна у клітці піднятись на крила?
Ні, мабуть, від себе йому не втекти,—
І б'ється, і рветься воно з темноти —
Куди? — і самому збагнути несила.
1954
* * *
Я без любові нидію і гину,
Закинутий в холодну чужину,
Мабуть, я в тому холоді й засну,
Не відігрівши серця до загину.
Я дотепер пізнав лише полинну
Гримасу долі — каторгу страшну:
Без просвітку і спочиву тягну
Тягар життя, як воза в хуртовину.
Літа, немов повалені хрести,
Вростають в душу болем самоти —
Я до землі згинаюся під ними.
Але іду. Не падаю. Несу.
В любові я сповідую красу —
Вона мене до віку берегтиме.
1954—1988
КОЛЮЧЕ ПЛЕТИВО ДРОТІВ
Моїй дружині
1
На Колимі, де урвища і скелі
Змагаються з потугою вітрів,
Я так тебе негадане уздрів,
Як подорожній — річку у пустелі.
І посвітліли темні акварелі
Колимських краєвидів, посвітлів
Мій тужний погляд — відсвіт почуттів,
Тугих, як струни на віолончелі.
Ти провідною зіркою мені
Засяяла в неволі й освітила
Моє життя і світ на чужині.
Той світ покритий темрявою, мила,
Вона мені страшніша, ніж могила,—
Якби не ти — я згинув би у ній.
2
Ми всі про щастя мріємо в коханні,
Хоча воно й примарне, як мара,—
Дивлюсь на нього —
й серце завмира,
Ачей же ми обоє безталанні.
І вже довіку, цьковані і гнані,
Мов витурені з рідного двора,
Не знаючи ні щастя, ні добра,
Ми будем снити ними в завмиранні.
Колючий дріт. Неволя. Колима.
А ми шукаєм щастя крадькома,
Щоб хоч на мить зустрітися очима.
Ні пари з уст — бентежні й мовчазні,
Ховаємо кохання в таїні:
За нього тут карають невмолимо.
3
Давно від тебе вісточки нема,
Я записки як в прірву посилаю,—
Німим чеканням змучений до краю,
Вже й сумніви збираю крадькома.
Нестерпна туга душу обійма,
Куди від себе дітися — не знаю,
Я, наче грішник, вигнаний із раю,
В тяжкій розпуці їм себе їдьма.
Ні, я ще так не мучився, здається,
Я відвертаю спогади від серця,
Неначе гострі кулі чи списи.
А сумніви — нема від них одбою.
Невже так пильно стежать за тобою,
Що й голосу мені не подаси?..
4
Як диких коней в упряжі — насилу
Я стримую шалені почуття,
Я не боюся смерті, хоч життя
Мене ще так ніколи не п'янило.
Узаперті кохання — як горнило,
Само в собі згоряє без пуття,—
Я в сні — і то не маю забуття,
Немов у пеклі мучуся безсило.
Куди не гляну — вишки і дроти,
Але до них не можна підійти,
Хіба за мить до смерті — у відчаї.
Тут кожний день — як вирок на суді.
Якщо терпець увірветься — тоді
Той вирок, мабудь, куля увінчає.
5
Я був на попіл серцем перетлів,
Чекаючи обіцяної стрічі,
А ти немовби в іншому сторіччі
Жила, забувши мову почуттів.
Здавалось, я навік осиротів,
Готовий, не задумуючись, двічі
Піти на смерть, щоб глянути у вічі
Тобі хоча б крізь плетиво дротів.
Адже любов, закована у пута,
Стократ солодша й тяжча, ніж покута,—
Я мучився за мертвих і живих.
Коли ж, нарешті, зболена, мов знята
З хреста, прийшла, впросивши вартових,
Збагнув, що ти — ні в чім не винувата.
6
Твій поцілунок — з присмаком вина:
Лише пригубив краплю — й мимоволі
Сп'янів, немов, ослабнувши в неволі,
Я повний келих вихилив до дна.
Забув про біль, що душу розпина,
І про безправ'я в каторжній сваволі,—
Я в мить блаженства — день на
видноколі
Спинив, здавалось, наче скакуна.
Коротка мить — і мусимо прощатись,
На те воно й побачення, щоб радість
Побачити й оплакати живцем.
І знов неволя — темна, як могила.
Ти з поцілунком в пам'яті лишила
Лиш присмак болю, тихого, як щем.
7
Барак, нічне освітлення, і нари,
І сплячі в'язні — царство кам'яне;
В кошмарах сну хтось іноді зітхне
Чи засміється, звикнувши до кари.
І знову тиша.