(Виломлює з лаврового куща дві галузки, зв'язує їх у вінець і стає на посгаменті колони в позі богині перемоги Ніке, простягнувши руку з вінцем).
Ходи сюди! Схили прегорде чоло!
Антей підходить, все усміхаючись, і схиляє голову перед Евфрозіною, а в неї усміх бореться з сльозами щирого зворушення, коли вона кладе братові лаври на голову.
Н е р і с а
(молоденька, струнка, надзвичайно зграбна, чепурненько вбрана, стає на порозі гінекея і здивовано скрикує)
Се що таке?
Евфрозіна засоромлена, зіскакує з постаменту.
А н т е й
Се Ніке увінчала
свого поета. А коли й харіта
йому додасть гранату чи троянду,
він буде обдарований усім,
чого дозволено бажати смертним.
Е в ф р о з і н а
(почуваючи себе ніяково під холодним поглядом Неріси)
Троянда он цвіте...
(До Антея).
до кухні мусить — помогти матусі, —
бо в нас сьогодні оргія правдива:
купили риби, а якраз вам тітка
дала вина і пару голуб'яток.
Як я ще напечу медяників,
то й Меценат на оргію позаздрить!
(З трохи примушеним сміхом зникає в дверях гінекея).
Н е р і с а
Чудна та Евфрозіна — все їй смішки!
А н т е й
Що ж, молода...
(Здіймає лаври з голови, держить їх в руці, в дальшій розмові кладе на лавці коло себе, сівши).
Н е р і с а
Та я ж, либонь, молодша,
проте...
А н т е й
"Проте часами хмерую", —
так хтіла ти сказати?
(Сміючись, обіймає її, вона здержено приймає його пестощі).
Що тобі?
Нездужаєш чи хто тебе образив?
Н е р і с а
А ти й не знаєш? Певне, вже й сусіди
напам'ять вивчили оту промову.
про викуп мій, про посаг Евфрозіни,
що мати виголошує щодня.
А н т е й
Уже й щодня!
Н е р і с а
Та що ж, в тому є правда.
Мені самій ніяково дивитись
у вічі Евфрозіні.
А н т е й
Евфрозіна
тебе ні в чім не винуватить.
Н е р і с а
Знаю.
Вона недарма в тебе Антігона...
А н т е й
Нерісочко! От се вже справді сором, —
підслухати, а потім ще й корити.
Н е р і с а
щоб не було з кутка в куток все чутно!
А н т е й
(трохи вражений)
Палати є тепер лиш у римлян.
Було тобі піти за Мецената.
Н е р і с а
(лагідніше, ніж досі)
Я не корю тебе, що ти убогий,
але яка ж дружина не бажає
своєму чоловікові достатків?
А н т е й
Ну і собі при тому.
Н е р і с а
І собі.
Хіба то зле? Я справді не вдалася
до того, щоб весь день в ярмі ходити
так, як твоя сестра.
А н т е й
Ти ж і не ходиш.
Н е р і с а
А думаєш, мені від того легше?
А н т е й
Якби не легше, ти б сама робила.
Н е р і с а
В людей на те рабині є...
А н т е й
Нерісо,
від тебе трохи дивно сеє чути.
Н е р і с а
Бо я сама рабинею була?
Так що ж, я б і на волі заробляла
тим, чим тоді, якби ти допустив.
Як я тепер нікому не потрібна,
всім на заваді, мов поріг високий,
то з того винен ти!
А н т е й
Ну, годі, люба...
Н е р і с а
Дозволь мені вступити до театру,
то я твою сестру озолочу
і буду матері невістка люба,
бо, певне, більше зароблю за танці,
ніж ти за спів та за науку хисту.
А н т е й
Нерісо, годі! Се твій жаль говорить,
і з сього справді винен я. Прости!
(Цілує її, вона прихиляється до нього з виразом невинно ображеної дитини).
Моя кохана! Скарбе мій! Не дам,
не дам тебе юрбі тій безсоромній!
Не підеш ти на оргії до неї, —
вона не тямить, що то є правдива
святая оргія, встанова божа!
Н е р і с а
Ти був коли на оргії?
А н т е й
Давно.
Ще підлітком. Ще як була в Корінфі
гетерія співців, таємна, звісно,
бо всяке ж товариство є злочин,
на римську думку.
Н е р і с а
Що ж? І дуже пишні
були в вас оргії?
А н т е й
Зважай сама.
Збирались ми все по таких господах,
як-от моя...
Н е р і с а
(розчаровано)
Ах, так!..
А н т е й
У нас в кратерах
вода все панувала над вином.
Квітки бували в нас лише в ту пору,
коли вони цвіли в садках та в полі,
а як верталась в тартар Персефона,
то забирала нам усі покраси.
Н е р і с а
Хіба ж бувають оргії без квітів?
А н т е й
У нас бували, ще й які буйні!
Н е р і с а
Але ж вони були таємні, кажеш?
То як же буйних оргій тих не чули
знадвору люди?
А н т е й
Чи ж вони могли
знадвору чути, як серця в нас б'ються?
Чи ж сяйво наших поглядів проймало
камінні мури та запони щільні?
Н е р і с а
А ваші співи?
А н т е й
О, вони були
потужнії натхненням, а не гуком.
І в стриманім зітханні тихих струн
ми вгадувати вміли урагани,
що нуртували в грудях у співця.
В нас буйні кучері були, мов тірси,
гукали погляди: "Еvoe Bacch!"*
Хоч би сама вода була в кратерах,
ми ще б розходились додому п'яні.
О, я хотів, щоб ти хоч раз попала
на оргію таку! В святім безумстві
ти б у танку зайшлася, як менада!
* Хай живе Вакх! (Лат.) — Ред.
Н е р і с а
Бувала я на оргіях не раз.
А н т е й
Але не на таких!
Н е р і с а
Либонь, на кращих.
А н т е й
Того не може бути.
Н е р і с а
Я не знаю,
які були ті ваші, але тії,
що я на їх дитиною ходила,
були мов сни розкішні.
А н т е й
Се злочин —
на оргії такі дітей водити!
Н е рі с а
Моя матуся мусила.
А н т е й
Я знаю...
Пробач, я мовив нерозумне слово.
Повинен би я тямити, як тяжко
рабині-танцівниці серце рвалось,
коли вона свою єдину доню,
що ледве виросла із немовляток,
вела на те позорище.
Н е р і с а
Нічого
мені про те матуся не казала.
Я завжди йшла на оргію весела,
там ласощів я їла досхочу,
та й забавки перепадали часом,
бо гості пестили мене...
А н т е й
Не згадуй!
Аж холодно, як здумаю... Запевне,
ті їхні пестощі були масні
і кожне слово брудом перейнято!
Н е р і с а
Не знаю, я тоді не розуміла
ні слів масних, ні поглядів брудних,
але красу я тямила й малою,
і серденько тремтіло від хвали,
як струночка під плектроном на лірі.
На примості високім ми обидві
були немов веселки — більша й менша —
на ясній верховині. Покривала,
прозорі та барвисті, легким луком
перекидалися понад хмаринки
злотистих курев запашних. Тоді
мені здавалося, що я танцюю
на хмароньках небесних, а з землі
до мене долітають тільки квіти.
То гості кидали до нас квітки,
не тямлячись від захвату палкого...
А н т е й
А в тих квітках ховався невидимий
холодний гад розпусти і зневаги.
Н е р і с а
Кажу ж тобі, що я того не знала!
А н т е й
Але тепер ти знаєш, чим бувають
рабині-танцівниці для римлян,
і тямиш добре, що тебе спіткало б,
якби ти серед оргій тих зросла
так, як твоя матуся нещаслива,
що згинула, мов забавка розбита,
у забутті, в недузі та в погорді.
Н е р і с а
Я тямлю, що тобі я винна дяку.
Не бійся, я того не забуваю.
А н т е й
Нерісо! Чи того ж я потребую?
Н е р і с а
Ні-ні, я не повинна забувати,
що ти зробив людиною мене,
"маленьку мавпочку з Танагри".
А н т е й
Годі!
Я не люблю, як ти таке говориш,
і прозвища того яне терплю,
що прикладали ті римляни грубі
до еллінської ніжної дитинки.
То заздрили вони, що їх римлянки
були важкі й незграбні протії тебе,
моєї "вітроногої" Неріси!
Н е р і с а
(задумана)
І нащо то мені?..
А н т е й
Що саме, люба?
Н е р і с а
Отая "вітроногість", як ти кажеш...
Вже я ж не танцівниця.
А н т е й
Як, Нерісо?
Хіба тебе не радує хвала
моя і наших друзів скромних, щирих?
Хіба ж то мало — бути в нашій хаті
укритим скарбом, але дорогим,
таким, що й цезар ліпшого не має?
Н е р і с а
Укритим скарбом... Я скажу по правді,
що я щедрішою вдалась від тебе.
І ти ж укритий скарб, а я ж, Антею,
тим не радію, що твоєї ліри
не чує світ широкий, тільки я
та слухачів твоїх мала громадка.
Ні! Якби сила, я б тебе сама
поставила на п'єдестал високий,
мов постать Аполлона-кітариста!
І хай би світ сповнявся тих пісень,
що ти б тоді творив на високості!
А н т е й
Ти думаєш, либонь, що і натхнення
повищати від п'єдесталу може?
Н е р і с а
Авжеж! Я певна того!
А н т е й
Ти дитина...
Але як ти так любиш п'єдестали,
то будь утішена, бо наш Федон
вже ж вирізьбив на взір твій Терпсіхору
і дав їй п'єдестал високий досить.
Н е р і с а
А де ж він тую статую подіне?
А н т е й
Нам принесе.
Н е р іс а
Тут і лишить?
А н т е й
Запевне.
Се ж буде дружній дар нам від Федона.
(Пауза).
Ти щось примовкла, наче зажурилась.
Чого, Нерісо?
Н е р і с а
Я собі гадаю,
що скільки ще ся хата поховає
в собі укритих скарбів, мов гробниця.
А н т е й
Я не люблю таких речей у тебе.
Н е р і с а
Як буде тут камінна Терпсіхора,
то я мовчання перейму від неї.
А н т е й
Нерісо, ти сьогодні вередлива.
Н е р і с а
Як так, то я піду.
(Встає).
А н т е й
(затримує її, обнявши)
Ні-ні, кохана!
Н е р і с а
(визволяючись)
Пусти мене!
Чутно стукання у хвіртку. Он хтось прийшов до тебе.
Неріса йде в гінекей. Антей одчиняє хвіртку і пускає Федона — молодого скульптора.
А н т е й
Здоров, Федоне!
Вітаються.
Ф е д о н
Я лиш на хвилинку,
так ніколи!
А н т е й
Чому? Роботу маєш?
Ф е д о н
Роботу поки що я вже скінчив,
та тут нові клопоти — вибираюсь
на панську оргію до Мецената!
А н т е й
(зчудований)
Тебе запрошено?
Ф е д о н
З тобою разом.
А н т е й
Жартуєш чи глузуєш?
Ф е д о н
Правду мовлю,
се ж я прийшов тобі переказати
запросини.
А н т е й
Хто ж їх тобі приніс?
Ф е д о н
Я сам одержав, бувши в Мецената.
А н т е й
Ти в Мецената був? Чого?
Ф е д о н
По справі...
І знаєш, я ніяк не сподівався,
що він такий.
А н т е й
Який?
Ф е д о н
Такий привітний,
і неподібне, що великий пан,
говорить так...
А н т е й
Та з чого ж ти дивуєш?
Що пан вельможний на поріг пускає
митця убогого? Чи, може, з того,
що і римлянин часом дещо тямить
у хисті красному?
Ф е д о н
О ні, не "дещо",
а він таки знавець великий, справжній!
Адже й тебе він перший оцінив.
А н т е й
Він перший? Але ж я давно мав школу,
як Мецената не було в Корінфі.
Ф е д о н
Що школа! Та до слави так належить,
як глиняна патера до скульптури.
А н т е й
Та вже було подібне щось до слави,
коли той пан довідався про мене.
Ф е д о н
Сказати правду, випадок сліпий
звістив про тебе: учень твій один
вступити хтів у хор панегіристів
і на зразок умілості своєї
твою епіталаму проспівав,
оту, що ти зложив на шлюб твій власний.
Антей робить рух урази, але Федон, невважаючи, провадять далі.
Ми з Меценатом надійшли на теє,
я розказав йому, хто автор співу,
і зараз же він доручив мені
тебе просить на оргію до нього,
а се не мало значить, любий друже.
А н т е й
(стримуючи досаду, викликану останніми словами Федона)
Яку ти міг до нього мати справу?
Ф е д о н
Він статую купив недавно в мене,
то я її до нього відпровадив,
щоб не ушкодили раби, несучи.
А н т е й
Яку ж ти статую йому продав?
Ф е д о н
Пробач...