Знаю я добре, що плохішого чоловіка вже немає, мабуть, і на світі, і випив він, знать, не більше, як три-чотири чарки, а розходився чогось так, що й не вдержать його: б'є себе кулаком у груди, трясе чубом, кричить:
— Я — козак! козак!... Де моя шапка, я зараз піду в козаки!
Його умовляють:
— І де там тепер тії козаки?... Були колись козаки, тепер немає.
— Єсть! — кричить дядько,— їй Богу єсть!
— Та де ж вони? — питають його.
— Десь єсть! — одмовляє.
Насилу його вгамували.
Тим часом я вже пообідав. Батько побачив мене й покликав:
— А йди сюди, Панасе,— співати будем.
— Це ж півчак у мене! — похвалився він мною перед гостями.
Ну, а я тому й радий: зразу пурхнув попід столом і опинився на лаві, поруч з молоденькою моєю тіткою; з нею ми вже давно зладились співати.
Тітка зараз мені чарку:
— Та хіба ж ми не вип'ємо, лихо його матері, з оцим чорнявим!
Я був хлопець уштивий, узяв чарку в руку, вклонився гостям, оглянув усіх їх очима й поважно промовив:
— Будьмо здорові!
Потім трохи надпив і чарку поставив.
— Ото ж гляди,— договорюється тітка,— будеш женитись, то не забудь свахою взяти!
А я не тільки свахою — за жінку взяв би її така вона мені гарна... Стали співати.
Наступила чорна хмара,
Став дощик іти,
Благослови, отамане.
Намет нап'ясти.
Загорілося моє серце: співаю аж вуха в мене горять, а тітка заливається ще дужче, виграє і голосом, і очима та мене близенько тулить до себе: любила вона мене й балувала за мою охоту до пісень.
Сидить мій батько край стола, схилився на руку, заводить смутно:
Усі дуки-багатирі
В наметі сіли,—
Наше браття, сіромашня,
Та й не посміли...
Проспівав, та й голову схилив.
Шкода мені батька: отакий дужий, бородатий, а бач — не насмів!
А дядьки трясуть чубами та бородами, головами кивають, та й собі гудуть стиха:
Та й не посміли.
Очі опускають: що ж, мовляв, удієш — не посміли!
І бачу я, як стоїмо ми всі — і я, і батько на дощі, гнемося, а дощ нас січе, патьоки за шию пливуть. А дуки в наметі п'ють, співають, та ще й насміхаються з нас. Жаль мене бере, ой який жаль!
"Дарма ж,— думаю,— підождіть, як воно буде далі!"
Як углядів пан отаман —
Стало йому жаль:
Скинув з себе жупан синій,
Та й намет нап'яв.
"А що, дуки — кому тепер краще?"— думаю.
А найбільш удовольнило мене, аж засміявся, коли ми за батьком ухопили дуку за чуб та за руку, а дядько — в шию б'є.
Ой не йди, не йди, превражий дуко,
Де голота п'є!..
"Ото, щоб не сміявся з нас!"— радію собі.
Як цю доспівали, почали іншу, що мій батько дуже влюбив і співав на самоті,— ту, що каже:
Мати наша, мати.
Де нам тебе взяти...
Якось глянув я в той час на батька й здивувався. Так здивувався, що навіть співати перестав: сидить батько, співає, а на лиці у нього відзначається щось чудне, мені незрозуміле, і дуже смутне; а в очах немов сльози стоять.
"Що це подіялося з батьком? — думаю собі,— чого він так засмутився? Хоч і випив він, та я ж добре знаю, що даром сльози він не пустить"... А батько, як проспівали перші слова, казав до людей, якось чудно усміхаючись:
— Знаєте, яка це пісня? За цю пісню можуть оце всіх нас забрати й запровадити туди, куди й Макар телят не ганяв. Отака ця пісня!
Я вже тоді чув про ті місця, куди Макар телят не ганяє. Серце в мене похололо. Дивлюся на людей, а люди немов про теє вже й сами знають, кивають головою та співають ще смутніше:
Поставлю я матір
На божничку в хаті...
А потім мій батько став розказувати щось таке цікаве, що я аж на колінки піднявся та слухав. Він розмовляв з людьми за якусь, видно всім відому, Катерину, яка сплюндрувала та занапастила не п'ять або десять десятин землі, а цілий "край веселий", "степ широкий" разом з усіма людьми, що там жили. Дуже потім вразили мене й слова, що я почув далі од батька. Між розмовою він якось сказав:
— Мати наша Малоросіє, чи тебе нам тепер купити, чи піти заробити?..
І журливо головою кивав і смутно осміхався...
Увечері, коли я ліг спати, я довго думав сам собі перед сном. В голові у мене вихрем крутилися нові, перш незнайомі мені, дивні думки.
Перш усього мені здавалося дуже чудним те, що беруть туди, куди Макар телят не ганяє, не тільки за крадіж та за розбій, а ще є такі пісні, за які теж можуть туди забрати. Далі я довго думав, навіщо казав батько на Малоросію — "мати". Що Малоросія є той край, де ми живемо, про те я вже знав. Потім пригадав, що колись у школі читали слова: "Наша матушка Россія". Тоді вчитель поясняв, на що то Росію треба взивати "матір'ю". Значить, є "матушка Россія",— думав я,— і є "мати Малоросія". І уявлялись мені ці дві матері в образі двох живих жінок. "Матушка Россія" — то товста сердита пані, котра "чтокає", як Сашкова мати. І живе та "матушка Россія" десь далеко, а у нас про неї читають тільки діти, як ходять у школу. "Мати ж Малоросія" уявлялась мені бідною молодицею в очіпку та в свитинці — такою, як хоч би й моя мати.
А найбільше дивним і таємним для мене показалося те, що хоч і беруть за смутні пісні про матір до острогів, та все ж тії пісні співати треба і, співаючи, треба журитись і плакати.
І почував я, що в цьому у всьому є щось дуже смутне й таємне, про що знають тільки великі поважні люди.
"Стій же,— думаю собі,— виросту й я такий, як батько, то всього чисто дізнаюсь, а потім вип'ю горілки, схилюся на стіл, та й сам буду співати:
Мати ж наша, мати,
Та де нам тебе взяти!
Чи тебе купити,
Чи піти заробити...
Та, співаючи, й плакати буду, а лице у мене буде таке ж смутне і таємне, як у мого батька.